Так розповідав Олексій Толстой у своїй передмові, а як же було насправді?
А насправді було трохи по-іншому.
По-перше, за свідченням відомого літературознавця Мирона Семеновича Петровського, Олексій Толстой італійської мови не знав, отже, прочитати "Пригоди Піноккіо" в дитячі роки не міг.
По-друге, коли письменник був маленький, книга Карло Коллоді в Росії ще не перекладалася, це сталося лише 1906 року, тобто коли письменникові вже йшов двадцять четвертий рік.
Отже, передмову Олексія Толстого до "Золотого ключика…" слід розглядати, на мою думку, як таку собі своєрідну авторську фантазію, красиву вигадку, необхідну авторові в даному контексті складову загальної казкової структури.
В реальному житті письменник ішов до остаточного варіанта "Золотого ключика…" довгі-довгі роки.
Казкова повість про пригоди Буратіно є не просто переробкою "Пригод Піноккіо". Олексій Толстой практично заново переписав казку Карло Коллоді, відкинувши її надмірну, нав’язливу місцями повчальність і моралізаторство. Крім того, Олексій Толстой наповнив її іскрометним гумором, веселощами, схожими з традиціями балаганного Петрушки, а то й скоморохів. Повість-казка Олексія Толстого має значно стрімкіший сюжет, більш опуклі, виразні та яскраві характери персонажів.
Уперше письменник звернувся до казки Карло Коллоді 1924 року, коли та вийшла у перекладі з італійської Н.Петровської: на титулі, окрім автора перекладу, було зазначено, що казку "переробив та обробив Олексій Толстой". Переробка полягала у значних скороченнях першоджерела і в мовних, стилістичних правках, сюжету ж казки про Піноккіо вона безпосередньо ще не зачіпала.
І от, як не дивно, Олексій Толстой повернувся до цієї роботи у важкі для нього часи, а саме — 1935 року, коли з ним трапився інфаркт…
Лікарі категорично заборонили йому на тривалий час писати, але ж не писати, як і кожний справжній письменник, тяжко хворий Олексій Толстой просто фізично не міг! Він почав пригадувати історії про Піноккіо, над якими колись працював як редактор, і рука мимоволі потяглася до пера…
Письменник нібито дав собі своєрідний перепочинок од виснажливої літературної праці, знову з головою поринувши в дитинство, в його безтурботні розваги й веселощі. Працюючи над гумористичною по суті казкою, не позбавленою, між тим, і сатиричних обертонів, Олексій Толстой, за словами Самуїла Яковича Маршака, "ніби грався з читачем у якусь веселу гру, що давала насолоду перш за все йому самому". І навіть довгий ніс Буратіно з точки зору тодішнього стану здоров’я Олексія Толстого можна розглядати як такий собі символічний девіз: ніколи не здаватись і не вішати носа!..
Влітку 1936 року "Золотий ключик…" почав друкуватися на сторінках "Пионерской правдьі" і викликав просто водоспад читацьких захоплених відгуків. Коли ж казка вийшла окремим виданням, то відразу зробилася, кажучи по-сучасному, не просто бестселером, а й стала об’єктом найпильнішої уваги театральних режисерів і кінорежисерів: почали з’являтися вистава за виставою, фільм за фільмом…
Як відомо, неподалік од славнозвісної Флоренції, у селищі Коллоді, передмісті невеличкого містечка Пеша, народився і провів своє дитинство "татусь" Піноккіо — Карло Лоренціні, який і перебрав псевдонім "Коллоді" — від назви місця свого народження. Так от, саме тут, на празем лі письменника, і був 1956 року споруджений пам’ятник веселому дерев’яному хлопчакові. Його зображено у бронзі разом із Доброю Феєю, котрій, за казкою, була тисяча років, але виглядала вона дівчинкою з лазуровим волоссям, яка порятувала Піноккіо від злодіїв і надалі опікувалася ним. Автором же цього унікального монумента казковому герою — а не письменнику, який його створив! — був один із найвідоміших скульпторів Італії — Еміліо Греко…
Можна не сумніватися, що разом з усіма нами Буратіно та його італійський брат— близнюк зробили крок у нове століття, і ці дивовижні дерев’яні хлопчаки так само весело й нестримно покрокують ним, розважаючи й навчаючи нові та нові покоління дітей, як було й до цього: адже для них найголовніша — здавалось би, дуже проста! — істина буття полягає в тому, що найважливіше, за словами Буратіно, молодшенького з близнюків, у цьому світі — "це рятувати товаришів, от і все!.."
ДИТЯЧА КНИГА СТАЄ "ДОРОСЛОЮ"!
Льюїс Керролл
4 липня 1862 року в Оксфорді, англійському місті, де знаходиться всесвітньо відомий університет, на річці Чарвел зустрілися давні друзі: тридцятилітній професор математики, магістр наук та його превелебність Чарлз Латвідж Доджсон і три маленькі дівчинки— сестрички — Лорина, Аліса й Едіт Лідделл.
Вони сіли у човен та й повеслували потихеньку проти течії, за дві милі, до містечка Годстоу. Там вони висадилися на берег, прилаштувалися в затінку розлогих дерев, попили традиційного англійського чаю, і Чарлз Доджсон на прохання сестер почав розповідати казку про пригоди дівчинки Аліси, їхньої ровесниці, котра крізь кролячу нору потрапила під землю і побачила там безліч незвичайних і дивовижних речей…
Професор математики Оксфордського університету і водночас священик Чарлз Доджсон, поза межами роботи, завжди був душею компанії, умів приваблювати до себе людей, особливо — дітей. Проте в університеті його вважали черствим, навіть трохи зарозумілим чоловіком, бо він ніколи не виказував своїх емоцій, тобто не сердився, не сміявся, а завжди був урівноважений як із колегами-викладачами, так і зі студентами.
Та варто було йому зустрітися зі своїми кращими друзями — сестрами Лідделл, як він мінявся настільки, що годі було й упізнати!..
Народився майбутній автор всесвітньо відомої казки 1832 року і вже в одинадцять літ показав себе неабияким вигадником. Так, у себе в саду з дозволу батьків і з їхньою допомогою він побудував іграшкову залізницю — одну з перших в історії! Вона мала кілька станцій з буфетами, де пригощали бутербродами й тістечками, а пасажири отримували справжні квитки для мандрівки потягом.
Умів хлопчик показувати і всілякі хитромудрі фокуси. А якось він побудував удома справжній ляльковий театр, власноруч виготовив ляльки, сам писав для свого театру п’єски і сам же грав їх!
А однієї сніжної зими, аби розважити ровесників, він зі снігу утнув такий химерний лабіринт, що мало кому щастило вибратися з нього без сторонньої допомоги…
Як бачимо, Чарлз Доджсон уже з дитинства любив усе нове, незвичайне, химерне, загадкове. Саме тому вже в юнацькому віці він захопився фотографією, що на ті часи було дуже рідкісним явищем. Принаймні, у тодішньому Лондоні налічувалося лише кілька десятків професійних фотографів…
Уже в більш дорослому віці він написав кілька веселих гумористичних віршів, які охоче друкували часописи. А паралельно до цього свого захоплення він продовжував викладати математику і писати наукові книги, яких у нього до тридцяти років було вже п’ять.
Але Чарлз Доджсон не хотів, аби його ім’я плутали як математика і письменника, отож і вирішив вигадати собі псевдонім.
Спершу Чарлз Доджсон, математик, поет і священик, почав під своїми творами підписуватися прізвищем "Дере" — за назвою містечка, де він народився.
Потім узяв та й перемішав літери у своєму справжньому прізвищі і склав з них нове — Едгар Кутвелліс. Але й цей псевдонім не задовольнив Чарлза Доджсона. Він переробив своє прізвище на латинськии варіант і зробився Каролусом Лудовікусом. Зрештою, одне з цих імен переклав знову англійською і отримав: Льюїс Керролл!..
Як бачимо, і тут, вигадуючи псевдонім, Чарлз Доджсон розважався, як міг. І ця його схильність до жартів, розваг, містифікацій, але мудрих, поміркованих, несподіваних, відчувається і в самій його вершинній казці. Отож повернімося до її створення…
Як уже йшлося, 4 липня 1862 року був дуже спекотний день. Друзі — майбутній Льюїс Керролл та троє сестричок — сиділи в затінку розлогих дерев, і дівчата, затамувавши подих, слухали неспішну розповідь про дивовижні пригоди Аліси, їхньої ровесниці. По закінченні розповіді на вимогу дівчат-сестричок професор пообіцяв принагідно записати свою химерію і подарувати рукопис казки сестрам.
Він дотримав слова, і невдовзі старанно переписана та проілюстрована самим автором казка про незвичайні пригоди Аліси була подарована середульшій сестричці — теж Алісі.
Щиро кажучи, про видання своєї рукописної казки окремою книгою Льюїс Керролл спершу не думав. Але якось він переказував цю історію дітям свого друга, англійського дитячого письменника Джорджа Макдональда, і той, почувши розповідь, умовив професора подати рукопис до видавництва. Отож, можна вважати, що саме завдяки наполегливості Джорджа Макдональда світ отримав одну з найкращих дитячих казок…
Рукопис про пригоди Аліси було подано до видавництва навесні 1864 року, а вже влітку 1865 року книга вийшла з друку — і саме 4 липня, в день, коли Чарлз Доджсон уперше розповів казку сестрам на березі річки!
Так от, 4 липня 1865 року Чарлз Доджсон, він же Льюїс Керролл, власноручно подарував Алісі Лідделл перший примірник книги з автографом. Щоправда, книга називалася не "Аліса в підземеллі", як назвав свою усну розповідь Чарлз Доджсон того спекотного дня, а "Пригоди Аліси в Країні Чудес". Саме під такою назвою цю книгу тепер знає чи не ввесь світ.
Відразу після виходу книга набула неабиякої популярності. Одне слово, можна сказати, що автор ліг спати невідомим, а прокинувся знаменитим!
(Продовження на наступній сторінці)