Магдалина тільки тепер помітила небезпеку. Заглибившись у думках, без освітленого шляху вона дійшла до самого краю скелястого берега ставу, чорного, непроглядного, як відвічна ніч, нерухомого, як смерть.
Ще крок — і скінчилась би її мандрівка!
— Це ж той проклятий ставок, що про нього оповідала Сара! — пізнає Магдалина.
А темні глибини відповідають їй тихим шепотом:
— Так! Ти не помилилась. Це "Чорні води" друїдів[383]…
А ставок зненацька спалахнув, зробився блакитним, прозорим, як блискучий берил… Аж до самого дна все видно, як у скляній чарі… Гори самоцвітів… архитворів мистецтва, яким не може бути і не встановлено ціни…
Таки ж Маріам бачила у своєму житті дорогоцінні речі!
Магдалина схилилась над водою. Їй здалося, що золота рука золотого Аполлона діткнулася золотої ліри, і з глибин попливла ледве чутна мелодія.
Обличчя всіх дев’ятьох золотих муз радісно дивляться на Магдалину, а вухо ловить вірш Сафо, "десятої музи":
Люблю я вироби тонкі й пишноту блискучу!
Це ж туга моя за красою! За сонцем туга моя!
— Дельфійські скарби!.. На досяг руки…
— Візьми — будуть твої!.. — шелестить хвиля об берег.
Маріам усміхнулась:
— Тут? На цих вершинах? На цій самоті?.. Золото має ціну, лише коли воно є оздобою поточного життя, між людьми, що його цінять!
Маріам зробила кілька кроків на освітлену стежку й обійшла ставок друїдів, що знову згас і зчорнів…
Ясно світить келех, легко йдеться вперед Магдалині.
Оглянулась. Лише за нею імла! Але вже лише три примари її клубляться…
Оглянулась на другий бік. А коло неї, близенько так, стоїть Біла лікорна — одноріг! Той, шо перебуває тільки на недосяжних висотах… Живе, п’ючи тільки тишу, а споживає тільки святий, нічим непорушений спокій, блаженний мир[384]…
Вогненним мечем виблискує єдиний ріг посеред чола однорога. Нечутно ступає кришталевими копитцями звір, казково прекрасний…
Зненацька повертає до Магдалини свою тонку граціозну, немов рукою великого митця вирізьблену, голову.
В очах лікорни, блакитних, як квітки барвінку, Маріам читає, мов у диптихоні: "Носії Святого Світла приходять у світ, щоб збудити його з мертвого сну саме тоді, коли той сон доходить до стану сну смертельного — без думок, надій і прямувань вперед!.."
Блакитні очі лікорни повні нелюдської мудрості.
І така прекрасна ця срібно-кришталева тварина, що Маріам простягає руку, щоб її погладити… як гладила колись свого білого павича!..
В одну мить встали довкола привиди, але не людей — тільки речей, що їх колись любила! Дрібні частинки того цілого, що становило колись її світ, — нею витворений, вигладжений, згармонізований… Як там жилося приємно!
Відчула навіть легкий аромат того нечуваного нарду, що його Сара не посміла поставити ніде-інде, як з богами в лараріумі…
І знову пролетів по устах Магдалини усміх співчуття над цим світом забавок!..
Бо чим була тоді сама Маріам, тиверіадська гетера, як не примхливою дитиною, що потребує від життя тільки забави!..
Пурхнув усміх і зник разом із ближчим до Магдалининого рамена імлистим привидом її колишнього житла.
Дві примари ще не відступають… але вони вже не турбують Маріам! Сни землі! Мрії приземних долин!..
З-за скелі, високої, як вежа, майнула людська постать… Зникла, з’явилася знову…
Магдалина встигла доглянути тільки довгі білі жіночі шати…
На такій вишині?.. Хіба друїдська віща діва, хоч Маріам уже досить довго прожила у нарбонезькій землі, щоб знати, що друїдські жриці носять чорні шати, а не білі — як скрізь усі жриці на світі[385].
Магдалинин погляд біжить і губиться в накопичених майже до неба скелях.
А сама Маріам уже ступає лабіринтом підземних печер та переходів, проритих у нетрях гір…
Келех кидає рожевий німб і немов замикає Магдалину у світляному колі.
Але ж мерехтіння потоками спливає й немов скапує із стін печер…
Спочатку бліде, воно розгорялося все дужче. І раптом вибухло таке сліпуче, що Маріам аж заплющила очі…
Печера… ні, велетенська зала в кам’яних масивах була більша за арени амфітеатрів… Ціла вирізьблена з сяючих веселок сталактитів…
Тяжко дивитися на вири, каскади, потоки ясу, що заливають до найменших заглибин цей сталактитовий ліс…
Згори високо-високо, ніби під самим небом, широким потоком зривається водоспад… Могутній, бурхливий, він летить, кидаючи пригорщі самоцвітів, розсипаючи зерна берилів, смарагдів, шум діамантів та перел[386]…
Приголомшені невиданою повінню світла Магдалинині очі ледве схоплювали контури двох монументальних саркофагів-гробниць, приміщених обабіч вівтаря.
А поперед нього під сталактитовим сліпучим склепінням — трон із самоцвітів… Трон, що його напевно не мав ані наймогутніший із володарів земних[387]!
Дивний приголомшливий образ!.. Однак він ніби знайомий Магдалині…
А з глибокого кутка пам’яті, немов скриб із давніх анналів, ця пам’ять вичитує… колись читане!.. Так, так! Саме тоді, коли вибиралася до Ариматейського, на бажання Марти, по келех атлантів..) читала… у Сіліуса Італікуса!.. В його новій поемі… Так описував у тій поемі Сіліус Італікус гробницю володаря Бебриксів та його доньки Пірени…
Нестримна, як цей потік, що вічно плаче тут за нею, кинулася Пірена з гірських вершин додолу, шукаючи Геракла та його кохання… Але знайшла собі смерть… Ще й тіло її оглодали дикі звірі… Тільки наймення своє лишила цим горам Піренеям, що їх Геракл накопичив на могилі закоханої Пірени.
А на казковому троні вже з’явилася постать…
— Пірена?.. Її тінь?..
Чому ж золото вогненних кіс, мов ауреолом, оточує її голову? Чому прикрите білим завоєм… як у самої Магдалини?..
Поглянула в обличчя — і відсахнулась: бо, як у дзеркалі, побачила свій власний образ!
Двійник!.. З тіла і крові — двійник! Помалу простягає до Маріам руку й цим рухом ніби розсуває стіни велетенської печери…
Вони зникають. А з ними — і гробниця, і потік…
Пересіяне легкою хмаркою місячне сяйво падає свіжою росою, дотикається Магдалининого чола, немов ніжно гладить його…
А Маріам чує свій власний голос:
— Оглянься! Бачиш: пропав за тобою слід твого шляху. Бо ж із висот, до яких прямуєш, можна впасти й розбитись… Не задержить, не підтримає тебе жодна сила… Зійти відціль, щоб "вернутися додому" — неможливо…
Магдалина оглянулась: довкола гострі скелі, кам’яні стіни… Між ними нема стежок, якими могла б зійти людська нога… Тільки кам’яні гостряки, високі гребені випинаються до неба… немов силкуються розпиляти його!
Аж не може збагнути Маріам: як же вона прийшла сюди?
Вітер жене невловні хвилі повітря і розвіває завої двох жінок, що стоять над бездонним проваллям. Обидві — одна й та сама Марія Магдалина.
Тільки в одної в руках — келех. Друга не має нічого.
У прозорих очах тієї другої, що без келеха, прохання й сум. Але її очі непорушні. Не ховаються під лагідну тінь повік, не міняють виразу.
— Хто ти? — зривається з поблідлих уст Маріам.
І раптом розуміє: вона — сліпа!
А та друга, не міняючи виразу очей, відзивається тихо: — Я твоя власна сліпота!.. Пітьмою-бо шукань приходять до Світла…
Промовила й зникла… А з нею розвіявся ще завій імли…
Магдалина йде все вище…
Глянула… А там далеко, у глибині, вмостився світ у місячних проміннях і спить у сяйві снів… — "снів землі"!..
— Світ — то велика кратера… велика посудина, що в ній змішані п’янливе вино й кришталево чиста вода! — прошепотіло Магдалининою думкою.
Прозора тінь торкнулася Магдалининого обличчя. То вітром кинуло легеньке покривало!.. Притримала його рукою й оглянулась…
Із синіх тіней виступило… немов дев’ять чорних муз, бо ж не білі, а чорні на них туніки, як на друїдських жрицях. Мов хор з Есхілових трагедій!
Уклонились поважно, врочисто і стали, як почесна варта, по чотири з боків, а дев’ята, закосичена дрібними листочками омели, опинилась попереду Магдалини й повела за собою когорту муз!
Нерухомі, безмірно великі скелі обступили прудкий потік. Роззявили пащі гірські прірви та, ненаситні, пожадливо п’ють мелодію води… А вона кидає снопами ніжних звуків, що гуртом зливаються в голоси громів… Аж тремтять провалля!
Але слухає того стихійного співу і старий бард-співець… Схилився сивою головою над білою із слонової кістки вирізьбленою арфою… Виглядає, як мистецька скульптура, вимодельована рукою Часу…
Бард углядів Магдалину. Але наслухає співу вод. Ловить його, зачаровує у свої струни…
А мовчазні чорні музи приготовляють багаття…
Чекають, щоб запалити його аж тоді, коли сім посвятних зір, Ursa Major[388] небесного "воза Абеліонового"[389] відіб’ються в сімох заглибленнях-мисах, вирубаних у кам’яному вівтарі й наповнених дощовою водою, як кажуть друїдські приписи[390].
(Продовження на наступній сторінці)