Коли ж Лазар із місцевими людьми закінчив будову світлиці великої[359], де учні Раббі Назаретського, давні й нові, яких усе прибувало, могли б відновляти святу вечерю Учителеву або, як називали массілійці, "святе таємство"[360], приплив Лазар човном до пустині Святого Бальзаму.
Привіз Магдалині своє й Мартине бажання, щоб привезла Маріам святий келех на коротку хвилину посвятити його дотиком першим у цьому краю містичний стіл, за яким стануть співучасники вечері Раббі й усі ті, що ніколи самого Раббі Назаретського не бачили[361].
Мали вирушити до Массілії зранку.
Але ввечері Гела, схвильована прибуттям любого пастиря Лазара, звільнила свій зоряний дух, і слова, мов зорі, обгорнені сяйливою заслоною, вилітали з уст чорної дівчинки.
Сива голова массілійського пастиря схилилася обік золотокосої голови Маріам. Прислухались обидвоє…
А Гелині слова лилися струмочком, ніби з прадавніх віків… аж з юності створеного світу…
— … У дні стародавні… самоцвітом у вінку Світлоносного був смарагдовий келех магів. У ньому, як ніжний аромат у лекіфі, була замкнута туга за Раєм, що є й буде ключем до Брам Небесних[362]… Відтоді духи темні намагаються здобути, вернути собі утрачений скарб вождя свого… Хотять-бо й вони відчинити брами райські… Та не можна здобути насильством того, що може здобути тільки Любов[363]…
Гелин голос захитався, мов зламаний вітром вогник, і замовк…
Лише ще вчулося Магдалині:
— … світло… в кристалі… І замкнеться Гора Спасіння[364]…
Гела глибоко зітхнула й сіла на своєму ліжку.
Усміхнулася радісно і звичайним дитячо-дзвінким голоском промовила:
— Так ідемо!
— Аж розвидниться, дитино! — поклав Лазар руку на кучеряву голівку.
Але Гела закрутила головою, як чорний шпачок напровесні.
— Ні! Ще сьогодні! Зараз! Бо прийде той — уже швидко прийде! — хто шукає келеха… Він прийде!
Лазар з Магдалиною переглянулися. В обох затремтіло радісно серце.
— Хто ж міг би бути "той, що шукає келеха", як не Раббі, який пив із нього?.. Чи ж не казав Він сам, що прийде?.. І не кому іншому, а Магдалині казав!..
А Гела була нетерпеливо-радісна і принукувала до відходу…
По приїзді Лазара, Маріам та Гели до Массілії, вся витанійська родина, як колись у Витанії, взялася гарячково приготовляти до вечері "світлицю велику"… Радісну вість, що "Учитель прийде!", вже рознесли вірники скрізь по землі нарбонезькій, і зійшлося багато людей…
Прийшла Сара з Маркелою і Максимін, колись слуга, нині пастир[365], з гуртком своїх вірних та з дияконом Донатусом[366].
Сара, углядівши свою пані, враз повернула в думках до минулого… Аж віднайшла й давню свою вдачу, що її вже була призабула в своїй самоті на дельті Родану[367].
Тепер же сипала новини, розповідаючи про все, що бачила й чула в мандрівці до Массілії. Але найбільш вболівала над тим бідним людом, що не має життя через страховинну потвору, звану Тараскою…
Із ставка друїдів, чорного-пречорного, вийшла ця Тараска на згубу людям і нищить усе: врожаї, працю, спокій… А люди знищити потвори не можуть! Один-бо на бій проти неї не станеш. Вона кожного враз би здолала! А гуртом годі! У тім-то й чари, що побачити потвору можна тільки сам на сам[368]! А вже двоє людей разом бачити її не можуть!..
Ставок же заклятий, ще й печаткою прокляття припечатаний! Бо сховано на його дні золото дельфійської святині, те золото, що його нарбонезькі бойовики здобули й привезли в дар богам своїм. Але друїди звеліли вкинути в ставок той скарб здобутий[369]… ще й прокляли той скарб прокляттям лісовим і водним, мовляв: "Насильством той скарб здобутий і як дар не з любові, а з пихи принесений[370] як "дар на храм" не придасться.
Не раз і не два пробували люди, на золото ласі, з глибини той скарб дістати. Але така зла доля переслідувала цих необачних одчайдухів, що й до смерті вже вони спокою не мали.
Не дурно ж і приказка є: "Habet aurum Tolosanum!"[371] — щоб означити, що цій людині не щастить ні в чому… Але цього було мало! Щоб людей проклятим скарбом не спокушати, викликала друїдська мудрість із глибин Чорного ставу потвору Тараску. Щоб над проклятим золотом вартувала… Потвора вартує, але ж несита така, що неймовірні шкоди людям довколишнім робить…
І минула Пасха…
Але ж, як колись учні емауські, так само не впізнали Вчителя серед них присутнього і учні нарбонезькі та галилейські… Сподівались-бо його живого тілесними очима побачити!..
Але заспокоїлися від слова Лазаревого й розійшлися до своїх осель. Готовилася відійти й Маріам, тільки не до тої пустині… не до печери Святого Бальзаму…
Казала:
— Кличе мене стежка, що розгортається перед зором моїм… Бачу її… Хоч і не відаю, куди провадить!..
І пішла сама.
Малу Гелу залишила з Мартою, Лазарем та нині вже старенькою Маркелою з Массілії…
Не затримували Лазар із Цартою сестри. Здавна знали: шляхи їхні різні! Та й самі вони дуже неоднакі!
Але як тільки Маріам відійшла, настирлива думка вгризлась у Мартине серце:
— А що, як на самоті, з келехом з святим у руках, Магдалину зненацька нападе ота страховинна Тараска? Люди келехові не страшні. Але ця диявольська потвора?..
І, доручивши опікування оселею Маркелі, Марта вирішила бодай трохи відпровадити сестру:
— Двом-бо потвора не об’явиться!
Але, хоч як швидко Марта йшла, аж до вечора сестри не наздогнала…
Переночувала під низьким дубом, мов у зеленому курені. І вдосвіта на другий день верталася сумна додому…
Занурена у свої думки, вчула в шелестінні вранішнього вітру тихі знайомі слова:
— Марто, Марто! Турбуєшся багатьма речами…
Затрималася. Широко розплющила очі… Тепер ці слова зробили на Марту незрівнянно більше враження, ніж тоді, коли безпосередньо чула їх від Раббі в Витанії…
Пригадала, що Раббі ще тоді додав:
— А єдине тільки потрібне…
Що ж то за "єдине"?
Милосердя?
Скільки пригадує, свідомо ніколи Марта нікого не лишила без підтримки, помочі…
Добрість?
Чи ж не казали свої й чужі, що вона, Марта, "добра, як хліб"?
Пильність?
Таж саме за цю пильність картали її і сестра і брат… навіть сам Раббі!
Так занурилась у свої думки, що аж у пам’яті її затерлося, куди й чого вона йде!
І раптом стала, як укопаний у землю стовп. Уся кров ударила в голову. Аж опалило її! Дихнуло, мов із печі, що в неї мають саджати хліб!
А за мить мертвий погляд зелених невиданих очей, як озерця великих, заморозив Марту…
Із близької хащі, саме напроти Марти, виткнулася велетенська огидна, потворна голова… Нагадувала лев’ячу, але мала роги, подібні до буйволячих. Помалу висувалось і важке, смугасте, ніби тигрове тіло…
Ось уже гребе потвора землю великими ратицями… І хвіст, як жива гадюка, аж свистить, звиваючись над велетенським тілом[372].
Усе чисто так, як говорила Сара, опис Тараски за людьми повторюючи.
І раптом Марта опанувала себе. Що може зробити їй Тараска? Забрати життя!
А людям он, скільки часу відбирає більш, як життя, бо працю рук їхніх! Наслідок, здобутий цією працею!.. Чи ж і це не приводить до смерті? Та ще не тільки цю одну людину, а цілі родини!.. Ні! Цього терпіти не можна! Треба щось зробити!
І раптом вигукнула:
— Учителю добрий! Поможи!
Потвора не рушила з місця, немов тепер скам’яніла.
— Так ти робитимеш пустелею родючу землю? — звернулася Марта до потвори. — Нищитимеш людям їхню працю, виноградники, господарство, лани?
Прудко розв’язала Марта свій пояс та й залигала ним потвору, як плохе телятко. Звірюка впала навколішки, як верблюд, готовий прийняти вантаж.
— Встань! Іди за мною! — звеліла Марта.
Звірюка встала й слухняно пішла на шовковому поясі-налигачі.
Довго йшли вони лісовими стежками-протоптами, що їх зробили прочани, ходячи до друїдських святинь[373]. Як вийшли на широкі пустирі, де не жили ні звірі, ні птах, тільки гаддя клубилося у кущах, розв’язала Марта Тараску:
— Лишись тут! їж гадюк! Нищ отруйні рослини! А до людей прийдеш аж тоді, як стане з тебе тварина пожиточна[374]!
І спокійно вернулася добра господиня до своєї оселі.
Вже не намагалася наздогнати сестру…
А Магдалина все йшла та йшла далі.
Самітня, мов зоря вранішня. Ні люди, ні звірі не турбували спокою її серця та думок її. Тільки птахи ні вдень, ні вночі не припиняли свого співу довкола[375]…
Що далі, то вище провадив шлях. Нарешті повився золотисто-червоними горами…
Магдалинине серце озвалося радісним почуттям…
Неначе вона жила тут! Так раптом пізнала оселю свого духа. Нарешті знайшла її! Це буде вона, та справжня оселя, якої не знайшла Маріам ні в привабливій Магдалі, ні в пишній Тиверіаді, ні в затишній кедронській предіолі… Ні навіть у зеленій самітності над Роданом, у печері Святого Бальзаму…
І розсвіталося зорею в глибокій тиші Магдалининого серця.
(Продовження на наступній сторінці)