Повіки трохи піднялися. З-під них вогким смалем світився вузесенький пружок синявого білка, ясно вирізняючись на блискучому, немов з ебену вирізьбленому, личку.
— Чи може твій дух увільнитись від тягару життя, тіла[314]? — голосно промовила Аполлодора, не то до дівчинки, не то сама до себе.
По чорних повіках дівчатка пробігло легеньке тремтіння, мов легесенькі брижі під подувом вітру на поверхні озера.
"Чи це відповідь?" — помислила жриця.
Ще притиснула пальцями ручки дівчинки та промовила до неї:
— Хай же звільниться язик твій від невидного пута, що в’яже його. Говори!
Гела ворушила губами, але звук з них не злітав. Видно було, що вона намагається виконати наказ, але не може видати звуку.
Жрицю просвітлила раптом несподівана думка.
— Позичаю тобі свій голос!
Хотіла ще додати слівце "говори!" — але вже не могла, лише мовчки ворушила губами, як перед хвилиною Гела[315].
Натомість дівчинка заговорила виразно та ясно молодим, дзвінким, але низьким, як у жриці, голосом.
— Близько!.. А скільки з ними світла! Але ж і тіні… Скільки тіней лягає обік! Дивись! Бачиш? Зелений келех… Він стане на місці ліри!.. А правда — це ж олій у лампаді любові… Вони йдуть із Гори Спасіння… Це болісна мета! І по дорозі сліз не обітре ніхто… Ніхто!.. Хто ж світить каганцем, коли сходить сонце? Згаси своє світло, посвятна діво!.. Ти не підеш з ними… Але згаси! Бо вбоге воно… Sol veritatis, Sol justitiae, Sol victoriae…[316] — і заплуталась у словах, ніби в галузках ціпкої пнучої рослини. Глибоко зітхнула й замовкла. Дихала рівно й була цілком спокійна.
Аполлодора схилилася до самого обличчя дівчинки та погладила її по раменах. І враз задзвенів новий дитячий голосок:
— Я піду їм назустріч! Побачу келех! І знову повернусь у тіло. Дозволь мені! Вернусь над ранком. Не гнівайся! Я тебе люблю. Але мені жаль, що ти не підеш… Келех, замість ліри, поставить любов…
Різні почуття огорнули жрицю.
Знала із стародавніх книг, що можна звільнити дух від тіла, навіть на довший час, і послати його на віддаль[317]. Але самій ніколи не доводилося так зробити.
Хвилювалася, що бачила перед собою цілком бездушне чорне тільце Гели. Була повна цікавості, але відчувала тривогу.
Обережно прикрила дитину прозорим серпанком, щоб захистити її від москітів, а сама попростувала до храму.
Намагалася пригадати все про подібні явища, про що говорили науки різних храмів, де переходила за молодих літ ступені посвячення, аж поки дійшла до таємниць Фойбоса-Аполлона-Зцілителя в Дельфах.
Бачила також, як єгипетські жерці у храмі Горуса-Аполлона в дельті Ніла звільняли дух, що його називали "Ка". Була свідком увільнення духа з тіла і жерцями Ескулапа-Асклепіоса в Егеї, коли хотіли облегшити страждання при тяжких немочах[318]. Тоді хворий не почував болесті. В Егеї жерці Ескулапа називали цей дух "зоряним духом".
Бачила і знала, як цього можна було досягти. Але сама не мала нагоди цього зробити.
Але яке "світло" мала "згасити"? Хіба ж не Гелине життя!.
Увійшла до храму.
Зробила швидкий рух. Чи вітрець потяг повітря? Рівний вогник на жертовнику бога захитався…
У мозку Аполлодори мигнув початок блюзнірської, невисловно-жахливої думки: "Невже ж маю згасити це світло?"
Жриця відігнала цю думку й не дала їй сформуватись.
Щоб уникнути дальшої спокуси, швидко обернулась і попростувала назад. Збивала свої думки на інший шлях.
Певно, Гела говорила про "світло життя" її, Аполлодори… Це, певно, її смерть десь близько, хоч вона й почуває себе зовсім добре. Певно, це віщувала ця маленька таємна профантида[319]!
І ця думка заспокоювала жрицю.
Знала, що смерть є лише іншою фазою життя, яке безнастанно змінюється, приймає інші форми[320]… Люди ж бояться цієї зміни, власне тільки самого переходу, як кожної мандрівки по незнаних і далеких шляхах…
Не буде це тяжче й страшніше для Аполлодори, як колишня, така вже давня мандрівка в невідомі й далекі Дельфи! І тоді для неї, зовсім молодої дівчини, це було майже те саме, що теперішня конечність вступити в тінь конуса, яку кидає у світлий простір Земля і крізь який проходить душа по смерті тіла…
Майже заспокоєна вступила в своє крило палацу, де були її покої. Підійшла до дитини й довго дивилася на тільце, що не подавало жодних ознак життя. Нарешті, обережно торкнулася чорної ручки. Була холодна, але не туга, як буває у мертвого. Дитина була жива.
Заслонила лампаду екраном з напущеної темно-фіалковим пурпуром міки[321], взяла ліру із золотисто-прозорої черепашини, кістяний плектрон[322] і пішла з покоїв. Знала, що тільки в лавровім гаю зможе знайти собі спокій по цих несподіваних тривогах.
І справді, коли її обвіяло знайомим посвятним ароматом Аполлонових лаврів, свіжим, трохи гіркавим, але підбадьорливим, зітхнула вільніше. По зорях пізнала: до ранку ще далеко.
Тоді зірвала галузку лавра й почала жувати його листочки. Це певний спосіб на прояснення духового зору[323]. Тепер ще напитись із холодного, як сніг, джерела при Круглому храмі[324], і тоді зможе побачити перед вівтарем бога, якого статуя вирізана рукою самого Аполлона[325], в повнім води басейні пояснення Гелиних слів.
І знову відчула навалу тривоги, хоч і була призвичаєна жити переважно в атмосфері діючих таємних сил… Але, здалося їй, ще ніколи не стояла так близько до чогось неминучого…
Безсило сіла на півкруглу мармурову лаву під кипарисами, милими Аполлонові деревами.
Перед її очима розлягалося спокійне сріблясте море, а по ньому розстилав променисту доріжку пізній, бо вже на ущербі, місяць. Стояв низько над морем і виливав веселкову імлу на кришталевий вівтар світу — море… Заграва довкола місяця ставала яснішою, рожевіла, розквітала казковими небесними трояндами…
— Троянди з саду гесперид[326]… бо ж земля смертельних людей не знає такого рожевого кольору!
Зачарована жриця пила зором ніжні переливи й відтінки досить рідкого явища так званої "місячної веселки".
Аполлодора любила однаково барви й музику. Відчувала в них ритм, тонкі відтінки й гармонію, як у співі. Всі-бо прояви краси й гармонії, струни єдиної Аполлонової ліри, були вірою Аполлодори. Дух її звільнявся від щоденних турбот і підіймавсь у світ натхнення…
Раптом думкою пропливли Гелині слова:
"До болісної мети… дорогою, у якій сліз не обітре ніхто…"
Таємні слова! З яких світів прилинули вони? Якими духами підказані? Не свої ж бо слова говорило німе, темне тілом і духом дівчатко! Ці слова, напевно, пов’язані з явищем "місячної офіри на вівтарі світу", — як назвала жриця місячну веселку[327], якої досі ще ніколи не бачила.
Яка ж містерія відбувається там, на безмежних луках небесних просторів? І в ці тричі священні містерії дано заглянути їй, Аполлодорі!.. Чи збагне вона їхній сенс? Прочитає їхній зміст?
Здавалося, душа виривається з тіла, підхоплена виром вібрацій і барв. Хай же посвятна ліра постелить путь її духовного лету, коли вже надійшла хвилина!..
Легенько погладила струни. Вони ж немов ураз пізнали любу руку, що пестила їх, і відповіли лагідно, тужливо…
Взяла плектрум і вдарила міцно. І повним голосом озвалися струни…
Їхній спів немов зірвав з неба повінь зірок, троянд-літавиць. Мов рожеві сяйливі троянди з садів гесперид, падали вони вогненною сіткою в море… А невидима рука закидала все нові неводи… розсипала все рясніше дощ рожевих зірок… Нарешті, ніби спалахнуло від них усе навкруги: палав вогненним стосом місяць, а з ним небо й море…
Тільки ж місяць танув прозоро-блідий, нереально білий… чистіший і біліший за те офірне печиво, що його приносять у жертву Аполлонові, богові Світла Нествореного в дні великих Аполлонойих свят. А приладжують це печиво тільки руки чистої посвятної діви…
Ось!.. Горить він і тане на стосі троянд, облитих медом… Таємна офіра згоряє… щоб завтра знову відродитись…
Аполлодорині думки, вправлені до розгадування символів і таємних ознак, кружляють, як вогненні іскри, і тчуть містичні завої уяви:
— Троянди — символ любові… Мед — офіра мертвим… — ворожить жриця.
— Любов і смерть пов’язані полум’ям молитовної екстази?.. Хто ж може зрозуміти таємницю любові і смерті, Ероса й Танатоса[328]? Як можна їх зв’язати в одно?..
А з серця димом в’ється і співає не знати свята чи лукава думка:
— Згаси, діво, світло! — слова, сказані Гелою…
Аполлодора обірвала гру. Неначе відчула на собі пильний погляд.
Чий? Свого бога? Погляд був пильний, глибокий і… непривітний.
Може, сьогодні, вперше в житті, зневажила його блюзнірською думкою? Але, яке світло могло б запалитись, замість Аполлонового? Чи ж може світ існувати без світла надземних екстаз, натхнення, гармонії — світла, що не знає жодних тіней?..
Прудко оглянулась і стерпла. Храм був темний, як сон без видив!
Боковим поглядом помітила, що в Преторії засвічувалися світла… Пан вернувся з весільної гостини…
Оглянулась на храм: не диво, що не побачила там світла! Запона, важка й темна, щоб не налетіли кажани та нічні комахи, була спущена…
Море вже морщилося вранішнім усміхом, що його було втратило вночі.
(Продовження на наступній сторінці)