Ні! Ні! Не треба жодної людської істоти! Кай хоче слухати, про що в нічній тиші говорить Іберійська земля. Хай на ній, твердій і певній, устоїться вино екстази, сколихнуте сильним рухом душі. А серце хай роз’ясниться, чисте та прозоре.
— Слухай голосу землі! — згадав батькове слово при прощанні.
Ішов повільним кроком по м’якому піску понад берегом сонного моря. Від часу, як ходив за Назаретським Раббі, звик до повільної ходи в роздумуванні. Одночасно вправлялись і дух, і тіло.
Як далеко від нього нині й Учитель Галилейський, і Галилея! Але ясно міг уявити собі його на весіллі в Кані… Прецінь він не цурався людей, мав їх усіх за братів.
Кай викликав у своїй уяві обличчя весільних гостей, тих у Галилеї! Навіть і ту кратеру[305] з червоного порфіру, з двома бородатими головами, що служили їй за держално[306]…
Тоді Кай прийшов уже по чуді з вином… спізнився.
Тут Раббі не навчав, не проповідував, не карав нікого. Не згадував про ту "вічну відплату", як це чинили юдейські пророки. Разом із своєю Матір’ю був тут і він лише весільним гостем між весільними гістьми: слухав пісень, жартів, пив вино, їв смачну їжу, приготовлену на врочисте святкування весілля. І благословив щастя юного кохання. Щоб збільшити приємність гостини, перетворив на прекрасне вино призначену на омовіння воду!..
Кай розкрив обійми і простяг руки. Хотів би обняти і землю, і море, і небо… Небо! Яким же йнакшим бачить він його тут, ніж у Юдеї!
Правда, нині земля привертає Каєву увагу.
Але чи ж, думаючи про землю, можливо цілком відділити від неї небо? Небо, що з’єднане з нею на обрії, що накриває її безоднею свого склепіння?..
Каїв погляд затримався на двох найясніших зорях "Небесного мисливця", Оріона.
— Які ж вони сяйливі! Як… Магдалинині очі!.. — майнуло думкою. А з-поза неї немов відчув відлунок Магдалининого співу.
Прекрасна ти, сестро моя, наречена[307]…
Так, Маріам — Мрія, Маріам — те недосяжне небо…
Руфіла — дійсність, Земля… "Ґея арозімос!"
Обидві — прекрасні, радісні.
Але ж хто живе на землі, не може обминати земного! Він потребує товаришки земного життя, щоб іти з нею рука в руку поземним своїм шляхом… Потребує тієї сестри-нареченої, доньки одної з ним Матері-Землі.
А мрія?.. Вона — як надземна муза, одягнена веселками й сяйвами… Вона зв’язує земне з небесним. І вона відлетить… разом з юністю, добою мрій цих квітів життя, відчиняючи двері невблаганній дійсності, добі, що по квіті повинна дати овочі…
Весілля в Кані Галилейській!..
Весілля в Таррагоні…
Думки колисали Кая, як морські тихі пружні хвилі…
— Занадто багато у Кая фантазії, почуття, серця! Як у справжнього іберійця! — часто з зітханням констатувала Прокула.
"Так. Може, тому саме Кай і є цілою людиною", — тихо в думці відповідав Пилат. І закінчував уголос:
— Бо в Каєві повним голосом промовляє його батьківщина, Іберійська земля!
— Якщо занадто піддаєшся чарам поезії та абстрактним ідеалам, не запримітиш повсякденної прози, з якої складається реальне життя! А римлянин, пан світу, ніколи не повинен забувати про життя! — остерігала мати Кая.
Ах, мати! Як їй було тяжко зрозуміти поезію, мрії, злети душі!
Її життям керували впорядкованість, спокій, незломна воля, а передусім обов’язок. Аж дивно; як могла вона дорозумітись із Магдалиною?..
Кай відчув утому. Не знесиленість, але здорову фізичну втому, яка нагадувала: слід відпочити, бо не зможеш працювати.
Внутрішня душевна боротьба вщухала.
Юнак сів на прибережний камінь. Обрій затягла опалева мла. Зір уже не було видно. Море й небо злилися в одно…
Що ж то замайоріло на обрії?
Занурив погляд у далечінь, де з’явилася легенька світляна мряковина. Із неї виступало швидко наростаюче світло. Воно наближалося до берега, немов пливло над морем.
Каєвим тілом перебіг холодок і сховався під темні кучері. М’язи напружилися, підсвідомо приготовані до оборони.
Був без зброї. Хто ж бо, йдучи в місті на весілля, візьме зброю?
Але ж пірати не причалюють до берега з світлом, ще й з гострим світлом! Так само не причалюють так близько від міста!
І хто ж бачив на кораблі біле світло? Просмолене дерево смолоскипів дає червонявий вогонь…
Думка наганяла одна одну, й почали вони підсувати образи уяви, про які звичайно кажуть: цього не буває, бо ж не може бути!
А в душі хочеться вірити, що воно таки є!
До берега, саме до місця, де був Кай, гналася силуета великої барки… Її контури ледве зарисовуються у розпливчастому світлі…
Парусів немає… Не видко руху від весел…
Хто ж то може бути? Люди, що врятувалися з потонулої триреми, чи Нептун, сам володар моря?.. Але таки здається, що на човні є кілька людських постатей…
Попереду на підвищенні ростральна фігура, охоронниця човна. Це в її руках те ясне біле світло.
Каєве серце тремтить, як напнута струна… Рум’янець заливає виски, шию… В ростральній фігурі впізнає… Маріам з Магдали!..
Душа затремтіла в страшному передчутті:
Її тінь! Відійшла з землі живих… А там, у "Хароновому човні", що перевозить душі померлих до країни вічного присмерку, ще інші тіні…
Кай робить кілька кроків наперед… Усвідомлює собі, що він не мріє… Це не сниться йому!
Добіг до мілини. Увійшов у воду. Почув, як солоні хвилі діткнулися вогкими устами його колін…
Барка без веслярів і без вітрил пристає коло нього…
Тепер Кай пізнає всіх, що прибули цим дивовижним, але не Хароновим човном: Марту з Лазарем, коло них Маркелу й Максиміна…
Ось Саломе… Сара…
Але ж це… прецінь, той прибитий при землетрусі в Тиверіаді, той "зелений ятлик" із пронизливо-гострим голосом, Донатус, що впав тоді до Магдалининої ложі!
Сам він викидає сходи!.. Кай підхоплю, їх і простягає руку Магдалині[308]…
X. СВІТЛО
Аполлодора, жриця при Абеліоновому храмі, що стояв на землях Понтіїв і давно прибрав римську назву храм Аполлона, удруге вже напувала маленьку Гелу відваром помаранчевих квіток з медом[309].
Лік, завжди бездоганного виробу, сьогодні не помагав, немов би то була звичайна вода. Дитина хвилювалася, рвалася з ліжка та белькотала незрозумілі звуки…
— Хоч давай котячої трави[310], що дітям ще не дається!..
Мабуть, промовила вголос, бо ж відразу почула за своєю спиною раду:
— Розтертих з молоком макових зернят! От тоді воно засне!
Радила ветха Бельга, найстарша з вільновідпущенок таррагонської фамілії рабів.
Уже при Каєвім народженні вона була "вільною слугою" в Преторії. Сама здавна не працювала фізично. Була старшою доглядачкою за рабинями. Звикла роздавати накази та виправляти зроблене іншими, не могла втриматись від ради навіть там, де сама чекала наказу[311]. Але Аполлодора й не обернулася. Хвору дитину вона догляне сама. Жодних рабинь на поміч не потребує! Макове молоко!.. Але!..
— Бельга може йти відпочити!
Однак, як стара була вже на порозі, жриця спитала:
— На коли звелів, молодий пан чекати свого повернення?
— Щойно, як зійшла вечірня зоря, від’їхав на весілля! Чи ж весільні гості втікають додому раніш, ніж зійде зоря вранішня? Якби ж то вдома чекала на нашого пана молода його пані!..
І Бельга роззявила для усміху беззубі уста, немов чорну рану.
— Добре! Хай Бельга вже лишить її саму! — хитнула головою жриця.
Схилилася над Гелою. Бліде, як воскова маска предків, обличчя Аполлодори було без зморщок, молоде, під міцно вже посивілим волоссям, покритим білим завоєм посвячених богам дів.
Напівголосно говорила сама до себе:
— Ні… це не хвороба… І не роздратування від душної днини з палючим африканським вітром… Тіло не пашить, дитина не плаче, як при болістях[312]. Куди ж воно дивиться? Немов чогось виглядає?.. Ну, куди ж ти простягаєш рученята?.. Що за знаки накреслює воно в повітрі?.. Аби це не ворожило лихих подій!..
Пригадувала, що робила Гела протягом дня.
Сьогодні більш, як завжди, ходила тінню за Каєм Понтієм, поки він був надворі. А потім усе стояла в нього під дверима, поки він писав. Коли ж траплялось їй наблизитися до Кая, лащилася кучерявою, як смушок, головою, терлася, гладилась об Каєву руку, як пещене котенятко.
Потім бігла до очищуючої — люстральної — води в Аполлоновім храмі, відділеному від Преторії тільки невеликим лавровим гайком, і верталася з намоченою у люстральній воді галузкою буксусу[313]. Коли ж Кай від’їздив, таки всунула йому в руку той буксус… Може, справді щось прочуває ця дивовижна дитина? Чи не боронила вона молодого Понтія від яких лихих сил? Від якихось уроків? Уроків тих, що заздрять йому?
Тим часом Гела знову схопилася з ліжка. Жриця поклала її на подушки, прикрила й сіла на краю ліжка. Взяла в свої руки чорні рученята дитини й міцно притисла великими пальцями пульс.
Чорне личко виявило заспокоєння, задоволення… Ніби Гела тільки цього чекала. За хвилинку заплющила очка… відкрила, потім знову заплющила. Кілька разів кліпнула обважнілими повіками й цілком затихла.
(Продовження на наступній сторінці)