Надійка. Не плетіть дурниць!.. Холодно тут, каже (похукала в повітря) товариш Марко. У стайні тепліше, каже.
Оксана. А бачили нашу стайню? Ходімо, покажу!
Марко. Уже. Дуже добра стайня!
Оксана. От, брате!.. А якби ви знали, як ми її збудували! Це така історія була — не треба й роману. Як почали складатися в колгосп та тільки коні зрели, аж тут хуга. Б'є, мете, мороз з отакими очима. Трусяться наші конячки, мерзнуть. Дехто забрав свої — та тікати. Кажемо з Петром: "Хлопці! Що ж це таке? Тільки ж у програмі та коли у сні соціалістичних коней бачимо, а насправжки — трусяться, ребра — як щаблі в драбині, а що очі, то вже така туга в них, така печаль, що хто ж ми такі після цього? Клас чи підчихвости кулацькі?",То насилу переконали, що які ж то ми ще сучії сини, що навіть стайні не можемо поставити! Ну, й заходилися. Цегла була, то стіни скоро склали. А кинулись дерева нема!
Марко. Так. Стайня вийшла добра. А де ж Петро?
Оксан а. Де зараз — не знаю, а от де він побував тоді, як шукали дерева! Попервах ми до райзу, то він, нам, показавши на степ: "Шукайте,— каже"—де завгодно, внайдете — нагороду дам".. Почали ж ми шукати, Кинулися до Дніпра — нема, за Дніпро — нема, ударилися на Крим — ні за які гроші! Виїздили всі степи — нема! Тільки одне марево та сльози. Так ми тоді що? Дві хати порожні стояли у райзу з розкуркулених. Дак ми до тих хат уйо4і: нишком підкотилися і до ранку вибрали все дерево. Найняли майстра, посточували, погемблювали. Знайшли, пишемо, до райзу, давай нагороду. Приїздить, дивиться — справді дерево. "Яку ж я вам дам нагороду?" Отам, кажемо, на хуторі дві розкуркулені хати. Дерево вже хтось покрав, то одпиши нам цеглу.
Петро Соньчин:
— Ура! Варшава наша! Сьогодні перший щасливий день. І це ти його привіз, Марку. Хоч що каже, хоч нехай як задається Пархімча, ніби він усіх сколективізував за ранок, а проте ясно кожному, що від твоїх вчорашніх слів це пійшло. Довго вагалися, не хотіли, а сьогодні як довідалися, Що ти приїхав з центру та що сказав — пішли писатися усі.
Марко. Куди писатися?
Петро. У колгоспи. Почули, що ти з ЦК і член ВУЦВКу.
Марко. Я? Та хто це спромував мене в такі титули? Петро. Хтось з наших пустив чутку. Та нехай. М а р к о. Як це — нехай?
П е т р о. Все одно ж ти з центру. Нехай знають про це ті, хто ввесь час нам контри строїли та наклепи клепали.
Марко1. Та це ж пахне провокацією, Петре!
П е т р о. Ти ж сам сказав, що з центру, а це слово неабияке. Зразу перестроїлися. Пишуться. (До Оксани). А Пархімча вже з нами помирився. Наколективізував сьогодні вранці щось душ із сорок і з музикою, з червоним прапором приніс (до Марка) тобі списки. "Уже Варшава наша,— говорить,— нехай Марко ставить могорич". Ждуть, на тебе. Пишуться усі. Увесь куток пишеться.
Марко. Погано!
П е т р о. Що — погано?
Марко. Що всі пишуться — погано, це перше.
Петро Чого? Кулаків у нас сливе нема, вивелися. А котрий і вскоче, то ходу не дамо. Суцільна, як камінь, вона усіх нас на соціалістичну муку перетре.
М а р к о. У кулака за пазухою свій камінь. Укине, то й млина полама.
Петро (до Оксани). Ну скільки їх у нас? Чоловіка з п'ять, та й то колишні. То їх не приймем. А решта ж — самий середняк та незаможники. А коні усуспільнимо, реманент увесь, то всі рівні стануть. Поштарівка усім селом вписалася.
Марко. Коли й там так писалися, як у нас, то ще раз погано! Увесь куток зворушений, а в колгоспі жодного руху. Хтось ходить по хатах і пише, а в червоному кутку порожнеча й холод. Десь проходить колективізація — тут, як у запечатаній церковці. Хто ж кого колективізує: ми Пархімчу чи Пархімча нас?
Петро. Пархімча для нас. Я теж як почув був зрання, що він ходить і колективізує, то побіг, щоб перебити, бо це ж він на зло нам. А тоді подумав: стій! Не гарячись! Пархімча — він все ж таки наш червоний партизан, був у созі. Правда, посварився й виписавсь, бо не визнає централізації. Любить все робити по-своєму і перед вести. Такий характер. Та що краще: перебити йому колективізацію, то піде він проти нас і других за собою поведе, чи хай для нас же колективізує? Тим паче, що списки він тобі на ухвалу приніс.
Марко. А взавтра розколективізує й другі, списки принесе? Ні! На погане це робиться. Без нашого проводу, без нашого навіть догляду, десь поза колгоспом пишуться усі стихійно і справді по-партизанському. Треба зараз же перехопити, до наших рук прибрати треба. Де зараз Пархімча? Де пишуться?
П е т р о. У вашій хаті.
Марко. Зараз рушаймо туди. Треба . переглянути списки. І викреслити зразу непідходящих. Треба показати й довести, що не всіх ми приймаємо, що декого ми довіку не приймем. Обов'язково! . : .
П е т р о. То кого ж ми викреслимо, коли непідходящих нема: ваші, Пархімча, Ільченко, червоні партизани, удовиці... Один ще Христан Потремай не хоче та дід Неведик. Думаю, що коли приймемо всіх, то впишуться й вони.
Марко. По дорозі обміркуємо! Знайдемо!)Гайда!
Петро (до Оксани). Кого?
Раптом увійшов Д м и і р и к. Рвучко підійшов до Марка:
— Я прийшов, щоб... Я маю вам про щось сказати. Про таке, що батьки навряд чи сказали б... Ніколи не сказали б, якби таке з ними трапилось, з їхніми батьками, а от я скажу!.. (Аж задихнувся). От!..
Марко. Будь ласка.
Д мит р и к (хапаючи повітря). Скажу!.. От ви з центру, справді ідеології, зрозумієте, коли я скажу, що мій батько в сю ніч заховав золоті гроші, персні тощо. Я ніколи не знав, що у нас, тобто в нього, є золото і що він ховає, а сьогодні вночі підгледів. Як повернулися од вас та лягли, він, чую, каже мамі, що тепер ті гроші небезпечно вдома ховати, треба в Мотрони... А я подумав, які ж гроші? Коли бачу, мама засвітила світло,— золоті. Він поніс їх до вас, себто до Мотрони... А я за ним назирці, лишком, і бачив, де вони ховали... У вікно бачив...! Я ще вночі хотів вам про це сказати, та вас довго вдома не було. Страшно зоряно було. Потім побіг додому, чи не ховають ще чого. От вона (на Надійку) казала, у мене не така ідеологія, а тепер хай бачить... Я всю ніч не спав, і зараз не хочеться...
Марко. Так. Гаразд. Ми тепер знатимем. Тільки не треба так хвилюватися. І поспати треба. Хоч я теж цю ніч не спав. (З гіркістю). Бо, бач, у нашій хаті як: і колективізують, і золото ховають... У нашій хаті... (до Петра). Так виходить, що є кого з списків викреслити, га?
П е т р о. Та й я йому віри не йняв. Думав лише, що як родні
Марко. А може, всю хату доведеться? Мою хату? (До Набійки). Ну а ти тепер що скажеш?
Надійка. Я послі скажу...
Марко (угадуючи її думки). Гм... Може, й так, а може... (Приспівав сміючись, запитливо).
Женитися не пора, Ще дівчина молода... Га?.. (Рвучко). Ну що ж? Ходімо, товариші! Гайда!
Дмитрик. Підождіть! Як же це так?.. Я про таке сказав, я довів, я... показав, а ви й нічого. І не розпитуєте, на послі відкладаєте... (До Надійки). Коли у вас комсомольські збори? Я хочу на зборах про це сказати... Я скажу!.. Я не побоюся сказати!..
Марко. Гаразд, Дмитрику, гаразд! Скажеш на зборах, розпитаємось і обговоримо, а зараз нам треба йти... Негайно треба!.. (До Надійки). То клич тепер, Надійко, Дмитрика! (Пішов).
За ним Оксана, Петро.
Н а д і й к а. Я теж з вами піду! (Спинившися, до Дмитрика). Підеш? Д м и т р и к. Піду! Н а д і й к а. І покажеш? Дмитри к. І покажу!
Пішли.
ІІІ
1
Викликавши у чулан чоловіка, Мотрона зачинила двері, щоб хто не підслухав та щоб менше заважали музика й танці. Занавісила віконця:
— Та ти справді надумав писатися? Никандер. Пишуться ж усі.
Мотрона. Не всі! Дід Неведик, а Христан який вже, та й той ще хитрує...
Никандер. То батьки ж наші пишуться. І мій, і твій.
Мотрона. А я не хочу, і ти не пишися!
Никандер. То ти хочеш, щоб і я з громади випав, а батькові блудним сином став, щоб поза кутками огинався, од брата очі ховав?.. Ні, вже годі! Все одно не забагатіємо! Чуєш?
За дверима вибухнула музика. Вигуки: "Пий, село! Гуляй, село!
М о т р о н а. То ти хочеш, щоб я тобі блудною жоною стала? Щоб я пішла геть од тебе? Другого знайду, а в колгосп не піду! Чуєш?
Никандер. То куди ж іти? Ну куди, подумай? Жити своїм господарством, так, як батько, серединити, це вже не життя! Тісно, вузько, ногами грузнеш в землю, головою в стелю — нема тобі ходу і проходу. Краще вже в колгосп.
Мотрона. А коли забагатіємо?
Никандер. Не дадуть! Зажмеш із жменю тії землі, то ти вже кулак, зайвого карбованця вигониш — буржуй! Ще твої прибутки як грушки зелені, а тебе вже трусять, трусять... Ех, Мотроно! Вже багачкою до церкви в неділю не підеш, бо й церкву зачинять, неділю скасують, через село на тачанці не проїдеш, бо... Чуєш, пропивають вже село?
За дверима: "Пий, гуляй! Пропивай! Пропивай село!"
Не буде села! А в колгоспі не так вже й погано, кажуть. Та й сам я придивлявся до нашого, в гурті веселіше: і їдять смачніше, і роботи менше.
(Продовження на наступній сторінці)