Никандер пішов у чулан.
5
Нищечком ускочив Ільченко:
— Нікого нема? Хотів постукотіти в ту хату, щоб вий-йшла, аж дивлюсь у вікно — стара сваха й сват стеляться. Перейшли туди, чи як?
Мотрона. Маркові стелять.
Ільченко. А-а... А ти ж де будеш тепер з Никандром? У цій, чи що?
Мотрона. У чулані!
Ільченко. Ага... Ну що ж. Времена.
Мотрона. Доведеться, мабуть, до вас перейти. Це все стара на мене злість гонить.
Ільченко. Ні, ні! Ти вже якось тут мирися, бо до мене тепер аж ніяк не можна. Навпаки, я оце прибіг до тебе, щоб ти оце... (Вийняв з-за пазухи вузлика. Подав). Переховала.
Мотрона. Що це?
Ільченко. Трошки грошей золотих, хрестики, персні, материні серги. Все, що ще лишилося з колишнього нажитого.
Мотрона. Скільки ж тут грошей? Ільченко. Три тисячі сімсот тридцять. Мотрона. А це паперові, чи що? І л ь ч е н ко. Купчі кріпості на землю. Переховай на якийсь час. Мотрона. А у вас хіба нема де? Ільченко. Можуть прийти з трусом. А можуть тепер.
Небезпечно. Та й спати спокійно не можу. А у вас трусу не буде — комуніст же, з центру. Переховай, доню. А помру, то купчі Дмитрикові, а золото тобі. Купчі Дмитрикові, хай він вже їх спалить, якщо таке й далі буде, а золото тобі...
Мотрона. Де ж його переховати?
Ільченко. Тобі тут видніше. У скриню, може?
Мотрона. Ні, ні!.. Баба підглядають. Та й Никандер... Це не його. У тій хаті буде тепер Марко. У чулані... (Нишпорить думками).
Рипнули в тій хаті двері.
Десь переховаю. Йдіть! Мерщій, щоб ніхто вас не побачив!.. (Тільки зачинила за батьком, чує — з тієї хати йде баба з тестем. Підбігла до божниці й заховала вузлик той у стару ікону).
6
Баба Василина й Роман.
Мотрона (сумирно). Може, подушок ще треба, то я дам з своїх?
Василина. Твої подушки камінні! Не треба! (Пішла за піч).
Роман (вдячно). Спасибі, доню. Не треба!
Мотрона. Я більш нічого не братиму з тії хати. Та й нікуди — в чулан. Я тільки заберу свою ікону. Взавтра.
Роман. Ікону? Я думаю, що той... Не треба. Не годиться в чулан переносити. Та й Маркові, може, ще в тій хаті й не сподобається. Як ви думаєте, мамо?
Василина. Хай забирає!
Р о м а н. Ну от і той...
7
Вернувся Марко. Роман (зраділо). І Марко!
Марко (напевно, під враженням розмов). Та-ак, діла у вас тут не гараздні. (Роздумливо). Не гараздні. На все село два сози. І хліба державі не додано...
Роман. Ми тобі послали у тій хаті, Марку.
Марко. Пройшов селом — темно, як на кладовищі. Якісь канави, рівчаки — питаюсь нащо? Все діляться. І хатки — як труни...
Мотрона (до Романа). То ви вже проведіть їх самі. На добраніч! (Пішла).
Марко. Добраніч!.. (Далі думаючи). Ніч, ніч, ніч. Довга вона тут, ця ніч, і темна. (Струсивши ці сумні думки). Ну, нічого! Перейдем її та й вийдем на зорю! Колгоспами! Води з Дніпра наженемо і вмиємось. І вмивальники будуть. І дзеркала, га? Пішла вже невістка?
Роман. Пішла. Уже пізно. Того й темно на селі, що пізно, Марку. А подивись удосвіта, то скрізь по хатах світиться. У кожного світло є. Та й люстерко у кожної сливе дівки. І вмивальника нарід справить, аби тільки не ворушили, не збивали його з середньої трудової путі. Тільки ж зіп'ялись на ноги, вибились із злиднів, осереднилися. Пара конячок у кожного, корівка, поросята, а я й грушку посадив, виросла ось, зазирає у вікно. То навіщо тривожити народ, Марку? Нащо збивати всіх в колгоспи? Зірвете ж нарід з коріння його землі, то чи прийметься ще він на новій? Страшно!
Марко. Темно в головах, того й страшно. Та де там те коріння, де воно, коли кожний тепер мужичок-середнячок мотузяне своє хазяйствечко до кілочка в'яже, щоб вітром не здуло, бо суховій той все коріння перепалив. Та й налякали тут вас, мабуть. Нікого силою в колгоспи не візьмуть і не братимуть. А піде той, хто зрозумів ясно, що парою конячок із злиднів нам не виїхати і держави нашої у соціалізм не завезти!
Роман. Виходить знов, що середня путь одпала?
М а р к о. Не зовсім. Хто не захоче в колгоспи, де буде трактор і машини, хай тюпає й скрипить середньою.
Р о м а н. А як же тоді писалося, що партія й робочий клас середульшості селянської ще довго держатимуться.
Марко. Вам не так прочитали. Ніколи партія й робітничий клас середульшості селянської не держались і не держатимуться. Вони вели її й вестимуть за трактором, машиною, а не за середняцьким возиком...
Десь заспівав півень.
О! Вже співають півні...
Р о м а н. Це вже другі. Иди спати!
Марко (сміючись). То доброго ранку, чи як? Без годинника... (Пішов, але вернувся). А чого Пархімча виписавсь із созу?
Роман. Хотів за голову стати, а Петро перебив. Перегризлися.
Марко (пішов, але ще раз вернувся). Скільки у вас ш десятини цей рік вродило? Роман, Жита чи пшениці? Марко. Ну, пшениці.
Роман. Сімдесят сім пудиків, слава богові.
М а р к о. А на созівській, Петро каже, по сто три?
Р о м а н. Не знаю. Кажуть...
М а р к о. То лягайте, тату І (Пішов).
Співали півні. Роман підійшов до вікна, де паморозилась грушка. Постояв. Потому вийняв заховані віжки і, перебираючи їх руками, замислився. Замарив:
— Так би добре було, а як хороше! Грушка б процвіла, бджілки золоті на цвіті. А літом у холодочку відпочивали б. У дворі ходив би, а за мною сонце. Запряжи-но коні, сину, я поїду з онуками на степ трави на клечальне свято накосити. Но, коні! Віжки напнулися, кільця на них так і мигтять... Но, мої коні! Держіться, дітки! Но!.. Накосимо трави, настелимо в хаті, буде у нас зеленее свято. Зеленее радсвято на ввесь світ...
8
Із-за печі вийшла баба Василина:
— Що він тобі сказав, Романе, що не спиш? Марко? Роман. Що? Ось купив я, мамо, віжки. Добрі віжки.
Таких ще не мав. Хоч на які коні віжки, на троє, на четверо — видержать. І думав я їздити, мамо, середньою путтю. А тепер мені кажуть, що та путь недалека й недовга. Тільки до грушки. А далі на запад веде...
Тоді баба мовчки зняла з столу стару ікону, ту, де Мотрона сховала золото, і пішла до Марка.
IV
Увійшла до Марка. Він іще не спав. Подивилася суворо: Марку! Марко. Що, бабусю?
Василина. Не роби батькові й людям шкоди. Вони й так вже, бідні, настраждалися.
Марко. Ніколи, бабо, бідним шкоди не робитиму. От вам внуче моє слово. Старався й старатимусь лише об їхню користь.
9
Василина. Хай так живуть, як наші батьки й діди жили — кожне по-своєму, аби тільки по-божому.
Марко. Погано, кажуть, жили. По наймах поневірялися. А дідові нашому, ви ж самі казали, прикажчик нагаєм око вибив?..
Василина. Оце я думала, питалася, в бога, кому з вас одблагословити цю стару ікону? Роду нашого, найстарішу... Никандрові чи тобі?
Марко. Никандрові. Він же старший.
Василии а. Ні! Він і невістка засунули мене за піч, щоб я там сиділа до смерті, щоб і павук мене заткав. А самі розсілися на всю хату. Невістка — з ключами. То павук павутину ткав, а я — думки. Маркові одкажу дідівську ікону,—тобі. Повернешся ж, думала, на хазяйство станеш, кращую невістку приведеш, то, може, й мені хоч трішки пошани дістанеться. Бо ти один такий приязний, такий до мене був ласкавий ще маленьким, пам'ятаю. Бублика, було, принесу, то Никандер із рук вирве, а ти ні. Чолом бабі даси і бублика половину: їжте, бабо, й ви. Книжечки мені читав, хай благословить за це тебе господь і пресвята оця... (Піднесла ікону, щоб благословити).
Марко, посміхаючись, одступивсь.
Не хочеш?
Марко. Краще без ікони, бабо. А так. (Цілуючи її в руку). Ось чолом вам, і бубликів я вам принесу, от слово. І книжечки читатиму, нові книжки, та які!
Василина (страшна стала). Ти вже не віриш у бога?
М а р к о. І рад би вірити, та нема його! Нема!
Василина. Замовчи!
Марко. Його створили попи.
Василина. Замовчи, а то... проклену!..
Марко (приязно). Це за правду?.. Ну що ж... кляніть. Але що ж робити, коли його нема!
В а с и л и н а. А як же ми тебе виглядали! Батько й я! Ну що ж!.. Піду за піч і сяду. Нікого вже тепер виглядати, то виглядатиму смерті...
Марко. Ось підождіть лишень, бабо, я вам про всю правду розкажу.
Василина. Геть! Геть! (Пішла).
Марко (сам). Підождіть, бабусю!
Завіса
ДІЯ ДРУГА
І
1
Уранці кинулась Мотрона до ікони — нема. Аж похолола. Проте не розгубилася. Узялася ніби прибирати:
— Боже мій! А тут ще й не заметено. Та й павутиння по стінах. Треба пообмітати... (Дістала гусяче крило, полізла обмітати). О! А де це ікона, бабо, поділась? Ікони нема!
2
Баби Василини голова у темній хустці з-за печі висунулася:
— У мене ікона. Я зняла.
Мотрона (вмить освітила очима бабине запіччя). Ви? А навіщо?
Василина. Почеплю тут, біля себе...
Мотрона. Та що ви! Святу ікону за піч засунути!
Василина. А мене ти за піч, мене не засунула?
Мотрона. А, бабо! То ж ви або я — люди, а то ж свята ікона! Дайте, я почеплю назад!
Василина. Не дам! Нікому тепер не дам! Це моя ікона. Прапрадідівська. Сидітиму під нею, аж поки помру.
Мотрона. То дайте я хоч павутиння з неї позмітаю!
Василина. Нема на ній павутиння!
Мотрона. То ви старі, не бачите. А я бачу. Ось дайте!
Василина (вийшла з-за печі з іконою). Не приставай! Я сама!
Мотрона — їй крило, вона те крило одкинула. Дістала рушника. Обтерла.
(Продовження на наступній сторінці)