Боже! Виказати на Ж о р ж и к а, на неповинного анголика — це злочин, якому міри нема! Як тільки (на Оврама) міг він це зробити! Жоржика, милого хлопчика, що любив шоколадки. Богу молитися, голубів стріляти, навіть мене любив... Пам'ятаєте, він під час маніфестації з даху вистрелив? То він у голуба стріляв, та випадково попав у чоловіка.
В залі похвальний гомін.
Анголик у голубка вціляв. Я знаю про це так, як і про те, як на нього виказано...
Г о л о в а Будь ласка, підійдіть ближче до столу.
З і н ь к а. З фронту Ж о р ж прибіг до мене, сердешненький хлопчик. Він убив одного більшовика, то за ним гналися, панове. Він так просив, щоб я казала повстанцям, що він мій братик або ж моє дитя, га? У мене серце плакало, їй-богу! Він попросив у мене шоколадку, але прийшов той, що О д н о о к и й. Він шукав їх превосходительство і дуже журився, що вони втекли. Тоді я дала Жоржикові шоколадку і сказала одноокому: бери сина! Спочатку він не повірив, що Жоржик син…
Г о л о в а. Чий син?
З і н ь к а. Але я прочитала от цюю посвідку. (Читає). "Даю цю посвідку колишній нашій покоївці Зінаїді Масюковій на певність того, що я з доручення мого папи генерала Пероцького..." (Читає/сю посвідку).
Коли кінчає, в залі буря. Голова дає знак сторожі, щоб вона забрала Зіньку, по тому звертається до Оврама:
— Тобі ми даруєм, якщо ти викажеш більшовика, що лишились у городі. Скажеш?..
Оврам мовчить.
Ні?.. Однесіть і розстріляйте!
На сходах Оврам раптом спиняє конвоїрів:
— Стійте! Я скажу... щось. (Коли конвой спиняється, додає). Але перед тим, як сказати, я хочу покурити. За папіросу скажу...
Йому дають папіросу. Він затягується димом. Натягає картузик
— Несіть!
4
Тим часом в подвальчику Н а с т я. Стоїть. Жде. Рахує краплі, їй уже здаєткя, що це намистини і вона їх ниже на нитку:
— Сімсота... Сімсот перша... Сімсот третя...
VII
1
Знов у Пероцьких. Ніч. Л у к а телефонує:
— Штаб? Покличте до телефону комгрупи. Товариш Г а м а р? Говорить начавангарду Л у к а. Банду розбито. Місто наше. Я в ревкомі. Здобув цікаві документи: рейд-авантюра Пероцького, очевидно, підтримана якоюсь місцевою тайною організацією. Скільки жертв? Чимало. Слухаю... Так... Розумію...
2
У цей час вертаюсь з фронту я. Іду до Луки. Рух радості. Піднесення. Воістину патетична зустріч.
Л у к а. Здрастуй, брате!
Я. Брате, здрастуй!
Л у к а. Ти де ж подівся? Після бою? Гасив десь, мабуть, зорі?
Я. Гасив старі. Засвідчую тепер нові, червоні, брате!
Л у к а. З перемогою? А знаєш, хто зорганізував цей рейд, хто в йому вів перед?.. П е р о ц ь к и й, брате!
Підскочила свічка, і зсунулись речі.
У вбитого гайдамаки знайдено листа. Цікавий документ. Ось він. (Читає). "Маршрут: Чорноярські хутори — братам Закрутенкам, Бугаївка — Дмитрові Копиці і т. д. З доручення комітету золотої булави посилаю до вас корнета Пероцького. Допоможіть оружно і кінно", — ціла інструкція, брате! Підпис: "член комітету Чайка". Тепер зрозуміло, чому стільки жертв. Між іншим, сусідку твою, Зіньку, закатовано. Оврама вивезли за город і в глинищах — розстріляли, де падло і різний непотріб. Кажуть, коли посадили — над ямою, він...
На мене пливе щось беззвучне і темне. Свічка тане. Голос Лучин десь далеко ніби смертний мені, напівмертвому, присуд вичитує.
— Луко, зажди! (Хапаюсь я).
Л у к а. А що?
Я. Свічку треба поправити...
Л у к а. Свічку?
Я. Нагоріла ж, чи що...
Л у к а. Він ніби сказав: "Спасибі за похорон! Дав би на чай, та нічого не маю. Та не лайтесь, — каже, — вам за це заплатить пролетарський клас..." А Н а с т я, брате, сестра — збожеволіла... Та ти що? Вже йдеш?
Я. Я?.. Ні!.. Хоча так. Я йду. Я піду...
Л у к а. До себе?
Я. Так. Я піду до себе...
3
Я на сходах. Іду несвідомо. Іду машинально. Куди?.. Та ба! Я маю йти до себе. Так. Я піду до себе. Я піду тепер сам до себе, щоб допитати себе про все це. Має бути розмова із самим собою. Так! Мусить бути ще раз розмова людини з самим собою про зраду і про смерть. Перша — про зраду... Стою. Перебираю Луки інформацію, пригадую подробиці зради. Раптом бачу, що я біля Ступаєвих дверей. Вони прочинені. Чую хропіння. Заглядаю. Захриплий голос:
—Хто?
Я. Скажіть, будь ласка, тут жили С т у п а й-Ступаненки?..
Г о л о с. Це панночка? Виселено в підвал. А тут тепер зв'язкова команда.
4
І нарешті, мої друзі, фінал. Я під дверима в підвальчик Прислухаюсь. Мій слух тепер такий прозоро-напружений, що я можу чути й чую, як течуть у просторах час і зорі. Я чую, як за дверима в підвальчику капнула крапля.
Але ї ї не чути. Спить?.. Стукаю. Двері одчиняються. Свічечка. В о н а:
— Ви?
Я. Я...
В о н а. Я по стукоту відчула, що прийшов хтось інший, хтось не такий, як (жест угору) ті, хтось тихий, свій.
Я. Так. Прийшов іменно, що хтось. Хтось, на жаль, не такий, як ті, не ваш і сам не свій...
В о н а. Прийшов поет, милий, щирий. Я така рада. Адже ж я ждала вас! Простіть, що не вийшла назустріч, не одчинила дверей (жест нагору) в мою країну, але, як бачите, провина не моя. Мою країну в мене одібрали.
Я. Нічого. Ми з вами скоро дійдемо до 'дного краю.
В о н а. Це, звичайно, натяк на ваше поетичне горище? (Ліву брову зломила). Спасибі. Але я й тут ось (жест навколо), на вас ждучи, вже виростила цілий сад кохання. Дивіться! Ось мармурові східці. Правда, чудові? Ось (жест на краплі й патьоки) фонтан і водяний годинник разом. Тут, коли перебудеш ніч, то враження таке, ніби вічність вибиває такт...
Я. Тут, кажуть, жив недавно робітник і жінка. Був на війні. Жінка ждала. Рахувала оці краплі не одну ніч і не дві...
В о н а (неспокійно). Так, так... Ось (жест на ослончик) садовая лавочка. (Відблиск гумору). Спеціально для поетів. Сідайте, гостю милий! Ви, певно, втомились? Ні? Тоді чим мені ще вас вітати? Я б оце заграла вам, якби не розлучили мене з моїм піаніно. Навіщо воно їм? Хто з них уміє грати? Скажіть, хто гратиме?
Я. Не турбуйтесь ними! Заграють!
В о н а. І "Патетичної"?
Я. З цього й почнуть...
В о н а. Так? (З сумом). Ой якби я оце заграла! Сонату про юнака, що мчить конем степами, дороги у вітрів питається. Пам'ятаєте? Великодню ніч? (Навіть руками повела, ніби по клавірі). Я тоді листа вам писала. Хочете, покажу? Зберегла! Ждала. Я довго ждала вас! Давно! (Ліва рука ніби на клавішах. Права за думками ніби пише). У снах. У мріях. Десь ніби в голубих віках літала й виглядала.
Я справді чую музику. (Rondo). Що це? Розстріл? Галюцинація? Гіпноз?... Треба кінчати! Пора!..
— Скажіть (питаю), ви й тоді чайкою літали? Вона (руки впали. Зібгалась. Як дівчинка, що палась на шкоді і не стямиться, що сказати). Ні! Ні!.. Я так літала. Я просто літала...
Я. Мошкою?
В о н а (інстинктом жіночим відчувши, що справила хирне враження, раптом випросталась). Ні!.. Ні!.. (Визивно). Так!.. Я чайкою літала!.. (Перемоглася. Проникливе). Скажіть... а ви тепер прийшли оспівати її чи забрати?
Я. Я прийшов її спитати... Просто! Без алегорій! Скажіть, чи пішли б ви зараз зо мною туди, нагору, вкупі й разом, щоб розказати, щоб ми розказали про все це?
В о н а. Про що?
Я. Про що? Ну, про таке, наприклад, як був собі в підвалі безногий робітник, а нагорі поет жив і недалеко його дівчина одна, як у неї все життя була музика, у поета мри од тієї музики, в робітника ж — водяний годинник, як годинник пробив час повстання підвалам та як дівчина обдурила поета, почала грати золотою булавою, як, загравши вона "чики-чики", напустила офіцерчиків — поет допоміг, як понесли безногого і вбили... Я йду сказати, що я зрадник, ви скажете, що ви — Чайка!
В о н а. Значить, там іще про це... не знають?
Я. Якби там знали, то, думаю, нам годі було б туди йти — вони б давно до нас прийшли і нагадали, що той лише борець за ідеї, що того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде й на ешафот і смерті в вічі скаже. Ви скажете?
В о н а (знов зібгалася, як дівчинка, в руках тремтить дівочий фартушок). Я?..
Я. Оврам безногий доніс свої ідеї до найдальшої ями — в глинищах і смерті в вічі кинув, Зінька теж. З і н ь к а! А ви, ви донесете свої хоча б до першого реєстраційного столу? Ви скажете?..
В о н а (руки кинули фартушок). Я скажу!.. (Знов тремтить він у руках). Я вам скажу... Я краще вам скажу...
Я. Тоді доведеться мені за вас сказати. Дозволите?
В о н а (перемоглася). За це зменшать вам кару, так?
Я. Та не про це я... не про це! Ще тоді, як визволив Пероцького, я по степу ходив. Усю ніч виходив. Була перша в людини розмова в степу з самим собою про зраду і про смерть, і висновок: самому вбитися — це ще не кара. А карою буде та, що дасть мені Л у к а, суспільство, клас. Піду й скажу. Але я не пішов, бо ще носив у душі ваш відблиск милий, бо ще не знав, що в ясній теплині своїх очей ви носите чорний холод змови...
В о н а (визивно). Я сама про це скажу! Я йду й скажу... Так, я Чайка!.. Скажу: я тая Чайка, що літала над Жовтими Водами, об дороги чумацькії билась (притишуючись), що літа і б'ється в кожному козацькому серцеві... Я скажу, що я... (Знов дівчинкою). Мені треба перевдягтися, так?
Я. Краще йдіть так.
Вона. Так?.. Ні, я передягнуся!.. Я зараз!..
(Продовження на наступній сторінці)