Що спасенний шлюб на морі
Побратимський брали.
І в тім шлюбі перед морем
Руським поклялися,
Що на смерть великим горем
Бойову спряглися.
Будемо ж бенкетувати,
В кобзи вигравати,
І піснями понад хмари
Духа підіймати.
Ой, нехай же кобзи грають,
Нехай дзвонить слава,
Нехай чують нас і знають
І Москва, й Варшава!»
Уклонивсь Левко з братами
За хороше слово
І, зітхнувши, до гетьманських
Так гостей промовив:
«Бенкетуйте, любі гості,
Я з братами мушу
Пожуритись-помолитись
За велику душу.
Що з неволі престрашної
Нас повизволяла
І на турчині помститись
Нам завітувала.
За сей бенкет вона злюці
Жизню заплатила
І навіки мене в тузі,
У жалю втопила».
ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА
ДУМА ПЕРВА
І
Навіки, так, навіки утопила
Вона тебе, козаченьку, в жалю, —
Не смертю, ні! А тим, що поновила
На чужині любов і жизнь свою.
За матір'ю всепітую молила
Вселити їх у рідному раю,
А за царем скрізь по світах літала
І мислями квітки ума зривала.
ІІ
Не знай про се... Сумуй, молись богам,
Лежи крижем, розп'явшись, серед церкви
І надихай в серця своїм братам
Невидані заупокійні жертви.
Задай таку роботу козакам,
Щоб кидались у домовинах мертві.
Молись, лютуй і помстою кипи,
Турещину в людській крові топи.
III
Не знай... Коли ж дознаєшся, козаче,
То бурний дух твій полом'єм ригне,
Гарматою твоє палке-гаряче
Розірветься, всю землю струсоне,
І сатана у тартарі заплаче,
Як про твою кончину спом'яне:
Бо мусить з три десятки років ждати,
Щоб виявивсь такий козак завзятий.
IV — Х
— — — — — — — — — — — — — —
ДУМА ДРУГА
Над Босфором ніч солодким
Ароматом дише;
По садах не віє вітром,
Листєм не колише.
І не дише, й не колише
Листочка злегенька,
Бо заслухалась темненька
Співів соловейка.
Зазирає в тихі води
Божими очами
Небо, сповнене огнями,
Дивними дивами.
На небесні дивні твори
Очі задивились,
Думки в глибоченнім [морі]
Тихих зір втопились.
Пахощі солодкі й співи
Серце д' серцю клонять, —
Не словами, цілуваннєм
Любощі говорять;
А дівочі чисті очі,
Тихі, одинокі,
Задивились серед ночі
На дива високі.
Обізветься з свого ложа
До дочки матуся:
«Що ти робиш, серце доню?» -
«Богові молюся». —
«Як! Без образа й поклона,
Без хреста святого?» —
«Я з балкона, як з амбона,
Бачу, мамо. Бога,
І в храму моїм сердечнім
Перед ним хилюся
Безначальнім, безконечнім», —
Прорекла Маруся.
«Доню, серце! Ти говориш
Мов не християнка:
Ти якогось Бога твориш,
Наче, — тьфу! — поганка». —
«Не творю: передо мною
Всемогущий сяє,
Серце й розум пресвятою
Думкою сповняє.
Тільки берег океану
Зорявого бачу, —
І щаслива, і мов тану,
І в восторзі плачу.
І молилась би й не вмію...» —
«Чудотворний лику! і
Одверни від неї мрію
Бесурменську дику!» —
«О, не вмію!.. Коли б гуслі
З моря й гір зробити
І на них не струни, думи
Серця почепити,
І зефіровими 108 крильми
В них зарокотати, —
Може, й я б тогді зуміла
Глас до Бога зняти...
Молючись, тепер німую...» —
«З нами хресна сила!» —
«Тільки тихим серцем чую
Херувимські крила,
Що на мене ніби з раю
Пахощами віють...
Вгору руки простираю
А уста німіють». —
«Бачу, доню! Це все роблять
Із царем розмови
На тій башті безголовій,
Що хіба орлові
Із-за хмар туди спускатись
Та сові з півночі
Звідти хижі витріщати
Невсипущі очі.
Я казала: «Не дивися,
Доню, в мідні труби;
Не дивися, доню, бійся
Розумові згуби». —
«То не зорі, людські душі
Попід небом сяють,
І котру Господь потушить —
На землі згасають.
Зорі ті не нам лічити,
Як і засвітити,
То шкода того й вчитись
Господа гнівити.
Бо й за те (сама се знаєш)
Всеблагий накаже,
Як хто пучкою на місяць
Чи на зорю вкаже.
Се все цар-невіра робить,
Він тебе від Бога!
Одвертає, від закону
Нашого святого». —
«Ні, матусю! Він до Бога
Душу привертає:
Просторою» його чертога
Розуму являє.
Я сліпа була, не знала,
Що за храм великий
Без конця і без начала
В міріяд владики.
І глуха: не чула хору
Сфер небесних вічних,
Горньої музики твору
Мислей передвічних.
Бог тепер мені відкрився,
Бо розпалась луда
На очах, і він явився
В невимовних чудах.
Бачу, мамо, чом те серце
Лютості не знає,
Що в нас азіятом зветься, —
Любить і прощає.
Розумію, мамо, й диво
Над дива чудовне,
Що в гніву мені явило
Всепрощеннє повне.
Що, кохаючи, коханнє
Давнє зрозуміло
І, ревнуючи, прощаннє
Козаку простило». —
«Доню, доню! Що ти кажеш?
Чи твої се речі?» —
«О, мої! Се вже не марні
Видумки чернечі.
Се той світ, що на Сінаї
Людям засвітився,
В галілейськім тихім краї
Рибалкам одкрився,
Від пророка до пророка
Вічно переходить:
Ним одна душа висока
Другу душу водить...
Ним і я воджуся, мамо, —
Духом жизні чистим;
Тихий світ од світу править
Серцем норовистим.
Я під ноги козакові
Деспота послала,
Ворогу його любові
Знак подарувала;
В деспоті тепер вбачаю
Знов звізду Востока
І душею в нім вітаю
Нового пророка.»
Устає з постелі мати,
Ніби з домовини,
І страшна, мов дух проклятий,
Суне до дитини.
«Дочко! Се ж мені не сниться,
Се я справді чую
Від тебе хулу на Бога!
О! В годину злую
Я гадюку породила,
І благословила,
І хрещеннєм первородний
(Продовження на наступній сторінці)