Нас, козаків, руїнниками лають
В свої о с а д и й в о л і не приймають».
VII
Тогді рекли їм осавули: «Необачні!
Забули, хто водив вас під Синоп,
І чим здававсь вам лицар Сагандашний,
Як шарпали ви Кафу й Трапезонт.
До нього й значний купивсь і незначний:
Великий, пишний, славний хороводі
З ним і в Москві ви здобичі набрали:
На осяйну його звізду вповали». —
VIII
«Оце ж на ту звізду вповає й шляхта, —
Відказували гучно козаки, —
Зробила з нього не суддю, а ката,
Щоб ї й ми зоставляли кадуки *.
У козака стоїть невкрита хата,
А в панства по шляхах нові шинки,
І бідолаха тре в них голу спину,
Не дбаючи про жінку й про дитину.
IX
Були зібрались наші на Вільшанці
Подякувати гарно всім ляхам,
Що й сала в козака чортма в ковганці,
А панський скот ганяють по шляхам
У Венгри, в Шльонське 100 жидова-поганці
І живляться з панами пополам
Од німців грішми, винами ситними,
Коріннєм і товарами крамними.
Х
Хотілось, не вдалось. По-лядськи грався
З козацтвом ваш вельможний пан гетьман:
Він поти прав од панства допевнявся,
Поки набив дукатами гаман.
Тоді з ляхвою під Москву загнався 101,
Мов з яничарами татарський хан,
І чим на лупах добре поживився,
Тим од гріхів у Лаврі відкупився.
XI
Тепер святий: нехай же йде до неба.
Ми будемо й без нього воювать.
Нам грішного, як ми, гетьмана треба,
Щоб з ним і в пеклі разом бідувать»... —
«І вам Бородовка, той недотепа,
Що вміє тільки жида обідрать,
Тепер любіший став, ніж Сагайдашний?
О роде темний! Роде необачний!»
XII
Так осавули козакам казали
І словом докоряли їм гірким:
«Давно б уже ляхи вас осідлали,
Коли б не Конаша премудрий син.
Не раз його й до короля ви слали,
Щоб лагодив те розумом своїм,
Чого накоїте було міщанам,
Осадчим, дідичам і всяким станам.
XIII
Гаман червінців... О, брехня мерзенна!
Ніхто сього на світі не видав,
Щоб Конашевич, ся душа спасенна,
З козацтвом здобичі не прогуляв.
Тепер же чернь і старшина письменна
Вбачає добре, що про вас він дбав,
Як патріарсі у всьому піддався,
Латинців і унітів не злякався.
XIV
Стольці церковні й титули владичні
Віддав без короля ченцям своїм
І благочестіє на віки вічні
Від Потіїв да Рутських охранив». —
«Байдуже нам про се. Ми г р і ш н і, —
Нам нічого робити з ним, с в я т и м», —
Козацтво напідпитку гомоніло,
Про Конаша вже й слухать не хотіло.
XV
«Коли такі ви, що душі спасенне
І вам, і діткам вашим, і жінкам
Байдужня річ у вас і прославленнє
Святої віри не потрібне вам,
І патріархове благословенне
Пригідне на щось тільки гетьманам:
Дак вас Петро і ми всі покидаєм
І до царя на службу від'їжджаєм.
XVI
Вже і Косинського добром московським
Цар обсилав 102, а в грамотах своїх
Титулувавсь Черкаським, Запорозьким
І благодітелем церков святих.
Да покумались ви з козацтвом польським
Задля Димитріїв тих підставних 103.
Тепер звелів святий нам патріарха
Шукати на Москві собі монарха». —
XVII
«Шукайте. Ми ж благочестиву віру
Зуміємо й без вас оборонять,
І не попустим турку-безувіру
Монастирі козацькі руйновать,
А для науки людям і приміру
У Білій Церкві хочем жида драть.
Там Остророгів жид, рандар багатий,
Почав Святого Спаса зневажати.
XVIII
Повиколуповав із лоба очі
Для глуму безувірного й сміху
І до долівки гвіздєм серед ночі
Прибив його в оранді у льоху.
Та нагодивсь на це підпарубочий
І батюшці відкрився на духу,
Що в Спаса сам на грудях бачив рану,
Пробиті руці й нозі для догану»...
ДУМА ДРУГА
Тут земля загоготіла,
Наче суд настав останній...
Чутка дивна пролетіла
По руїні православній.
Не було такого дива
І за пращурів великих:
Козакам Пречиста Діва
Помогла на турків диких,
Що не знають Бога в Тройці
З Богоматір'ю й святими
І в безвірному пророці
Чтять олжу серцями злими.
Золоту галеру, повну
Оксамиту й златоглаву,
Наші привезли додому
Богородиці на славу.
Безліч їм Пречиста злата
В бесурмен лихих накрала,
Осліпивши супостата,
Талярів налапувала.
«Поки сонця, поки світу,
Буде людям за що пити —
Не вклонятимемось жиду,
Дуків будемо лупити!»
І безрозумна темнота
До Дніпра прожогом рине,
Заморочена голота
Прославляє диво дивне.
І ввесь Київ іздригнувся,
Всі міщане й підзамчане;
Тільки ти чогось надувся,
Конашевичу-гетьмане!
Спогадав єси про Байду,
Незабутнього вовіки,
Про тяжку його досаду
І про жаль його великий.
Не один він з козаками
Показав тобі дорогу
Придонецькими шляхами
Ід' московському порогу.
Спогадав ти й про Остапа 104,
Запорозького гетьмана,
Як його скарбова лапа
У Московську Русь погнала.
І самого Наливая,
Що царем зовуть п'яниці 105,
Спогадав єси, як злая
Доля мчала ті гряниці,
«Там, — речеш ти, — центре жизні
Староруської зробилось,
А в моїй дурній отчизні
Гайдамацтво загніздилось.
І гніздитиметься, поки
Пожари та шарпанина,
Голод, мір, крові потоки
І повсюдная руїна
Навчать нас в Москву втікати
Від братів своїх коханих,
Рідним батьком величати,
Кого дерли гірш поганих…»
І
Сидить один. Вся старшина майнула
Назустріч молодому Кочубею.
Його проміннєм слава обгорнула
І зорявою ризою своєю.
«Се цар новий сердець низькопоклонних.
Тепер ніщо Петро в них Сагайдашний.
Одніс ченцям дві тисячі червоних,
Козак, в своїй щедроті необачний.
Левко сто тисячей червоних має,
І всіх киян до себе привертає.
ІІ
А міліони, що козацтво здавна
За приводом Петра напліндрувало,
В Синопі й Трапезонті здобич славна
І в Кафі — се пиши тепер пропало!
Що Кафа? Забавка нікчемна, марна,
Козацтво з жарту руки в Кафі гріло.
Велике огнище там про гетьмана,
Не про козацькі череси горіло.
Тепер Петро не п'є, не бенкетує:
Він душу на Господень суд готує.
ІІІ
Тепер козацтво вже його не любить:
Бо не частує зграї горілками.
Тепер Бородовка їм в труби трубить,
Що «світ увесь тремтить пред козаками» *,
І байдуже їм, що для патріарха
Зробив я те, чого вони не сміли:
Нові постали в Русі ієрархи,
І на стольцях апостольських посіли,
І Русі Русь простерла братні руки,
Щоб не було між ними вже розлуки.
IV
Мізерне сміттє! Темні гайдамаки!
Покіль вас мав чим добре трактувати,
Ви лащились до мене, як собаки:
Тепер — хвостом до іншого махати!
Махайте; я піду Москві служити,
Гріхи свої мечем покутувати,
Цареві благовірному годити
І високо наш руський стяг держати.
Знайду й без вас дорогу до Османа:
Султан царського знатиме гетьмана!»
ДУМА ТРЕТЯ
Знов земля загоготіла,
Мов Дніпро прогнав пороги,
Наче буря налетіла
На гетьманський кіш убогий, —
На будинок, що був красен
Не углами, пирогами,
Де козацтво ситих брашен
Наїдалось за столами.
Наїдалось-напивалось
Досхочу, аж до знемоги,
І танцями вгоноблялось,
І піснями про пороги;
І про Кафу, про «пучину
Християнських сліз і крові»,
Що зробили там руїну,
Вічну славу козакові;
(Продовження на наступній сторінці)