Єлисей. Доктора? Навіщо ще й доктора? За тим хіба, щоб тільки даром гроші переводить? (Оглядається). Ви скажіть мені по совісті: ви друг мені?
Писар. Вєрний і нелицемєрний до гробовой доски!
Єлисей. То будемо говорить з вами по-прахтичному. Хіба не все рівно:, чи папаша раніш годом помруть, чи годом пізніш?
Писар. Да, конешно... Ну, а єжелі вашому папаші указано свише прожить єщо десятки годов?
Єлисей. Навіщо? Яка кому користь від того?
Писар. Да, да... Друг мой! Послушайте ви меня: покличте доктора. Такой ви багатий господин і скупітесь? Папаша оставляїть вам такое состо'яніє, а ви?..
Єлисей. Положим... Так що ж, як состояніе, то й жить сто годів? Задля чого? Ви думаєте, я не розпитував хвершала об їхній болісті.
Писар. Значить, все-таки хоч хвершала приглашали? І ето хорошо.
Єлисей. Ні, не приглашали, а я зустрів хвершала у городі, на базарі, і розбалакались. Ну, і він сказав —так: "Єжели как тельбухи перетліють від горілки, то нічого не поможе... Можна б, каже, кров кинуть, либо антимонії..."
Писар. Какой же ето хвершал?
Єлисей. Та ви, певно, його знаєте: Микита Архипович!
Писар. Позвольте! Микита Архипович коновал.
Єлисей. А хіба не все рівно?
Писар. То єсть, да... Наука, так она соєдіняїть... Точно, што Микита Архипович учон і очень учон. Ну, тольки он по конской часті... а до папаші не мішало б пригласить доктора.
Єлисей. Обійдеться, лишній захід і без надобності.
Писар. Говорять, што ви окружили папашу надзором, штоб нікто їм не повиновался? Єлисей. А що ж, давать їм волю?
ЯВА 2
Ті ж і Олімпіада.
Олімпіада. Вже вернувся? Що, купив? (До писаря). А я й не бачу. Здрастуйте.
Чоломкаються. А як здоров'ячко Олексія Даниловича?
Писар. Нічого, здоров, кланявся вам... Только діла не дозволяють йому да... печальний финал у вас приближається.
Олімпіада. Іменна. Заходився старий помирати у робочу пору. Молотьба приспіла, а тут з ним воловозься.
Єлисей. Чуєте? Вони кажуть, що пішла поголоска по людях, нібибто папаша від того хворі, що я їх тоді силно штовхонув...
Олімпіада. Хто ж це пустив таку поголоску? По-кажіть мені його, я йому пащеку роздеру. Упав сам старий і вдарився грудьми об вугол скрині... бо п'яний був.
Писар. Могу подтвердить, што бил совершенно тверезий.
Олімпіада. Товкуйте своєї!
Писар. Увєряю вас.
Єлисей. І кажуть знову, що ніби Варвара галасала, що я убив батька. Чули ви таку новину?
Олімпіада. А що, сину, не казала я тобі, що найлютіший твій ворог — твоя жінка?
Єлисей. Та тепер і я бачу!..
Олімпіада (до писаря). Бачите, яку напасть взяли собі за невістку? Батько її мошелник сібірний обдурив нас, замість трьох тисячів приданого, дав тільки сто карбованців!..
Єлисей. Я її допитаю!.. От сатана!..
Писар. По штоб окончательно затулить брехунам роти, лучшеє средствіє — пригласить доктора.
Олімпіада. Що, дохтуря? Та нізащо на світі. І я, як буду помирать, то велю тобі, сину, щоб дохтуря ані на поріг.
Писар. За што ви так на докторов?
Олімпіада. За що? А ось за що. Ось послухайте. Було у мене шестеро діточок, як янголов, як харуїмов: чотири синочка і дві дочечки. Ох, не можу розказу-вать без сліз. (Витира квартуком очі). Старшень-кому було уже тринадцять годків, а ось цьому лобу-ряці — цей же падлец у мене мезинчик! (Усміхається). Цьому тоді тільки що минуло п'ять годочків. Ох!.. Ми тоді содержували у Бердянському шиньок, не який-небудь простий шиньок... О, ні! У мене усе було по-благородному.
Єлисей. До нас заходили випить і закусить пароходні копитани, боцмани, всякі агенти, ліверанти...
Олімпіада. Усьо, усьо було прилично! У сусідськім дому жив дохтурь, у котрого було двоє дітей хлопчик і дівчинка. (Вийма пачку з табаком).
Покуріть нашого.
Крутять цигарки.
А ви не привезли мені газет на папироси, бо ті, що ви подарили, я всі вже потребила.
Писар. Ах і забілі.. Но я привезу непремєнно — Сенатскія вєдомості.
Олімпіада (закурила). Ох!.. І була у того дохтуря собака кудлата...
Єлисей. Водолаз.
Олімпіада. Еге ж, Водолаз! Собака ця часто бігала до нас, і діточки мої гралися з нею. Як удруг заслабли дохтурські діти діхкириком. Дохтурь зараз спровадив їх у город Керч, до своєї сестри... Ох... Проходить день, проходить другий, а на третій — заслаб мій старшенький синочок, Андруша,— понімаєте? Я думала сперначалу, що то простуда, аж на другий день йому гірше. Тепер видумали якусь сироватку від діхкирику. Видумали, мовляв, у свинячий голос, як вона вже мені не потрібна!.. Біжу я до дохтуря і розказую йому усе, як провзойшло. "Когда заболєв?" питає. "Учора, кажу, од вашої собаки дольжно буть заразився". "Почому ж ви учора не прийшли?" Чуєте? Почому я учора не прийшла? Яке йому діло? Ото прийшов він до нас у комнату, оглядів хлопця і говорить: "Сейчас надобно відділить його від других дітей". Куди я його, питаю, відділю, кватирю йому особливу найму, чи як? "Да, каже, особливу кватирю". Тут я вже не видержала. Господин дохтурь, кажу, ми люде тоже з понятієм; ви пропишіть лікарствіє дитю, а химеров-хвокусов не приставляйте!.. Він здвигнув плечима, сів до столу, щось нашкрябав на папірцеві і дає мені; я вийняла 25 капєєк і кладу перед ним. Він взяв того четвертака на долоню, підкинув його разів двічі, а далі й каже: "Пошліть еті дєньги в аптеку з рецектом". Хутко встав і, не сказавши даже до свиданія, грюкнув дверима. Хотіла я услід йому гукнуть: головою! Та якось удержалась. Ох!.. Принесла я лікарствіє, помазала раз, помазала удруге — не помага. Я знов до дохторя. "Што вам?" пита, зустрівши мене на порозі. Яке ви, кажу, лікарствіє дали, що не помагає? А він мені: "Ідіть, каже, до других докторів!" і зачинив двері. Пішла я по других докторях,— ні одного не застала дома. Приходжу додому, Андруша вже хрипить, і нянька каже, що вже й Петя почав бухикать. Я знов до дохтуря. Він одхилив двері та й каже: "Ви меня не послушали, так ідіть до коновала". Я й кинулась було шукать коновала...
Єлисей. Видите, сам дохтурь совітував коновала.
Писар. Да што ви, господа! Ето ж он у насмєшку сказал!
Єлисей. Як, у насмішку?
Олімпіада. Опісля вже мені люди розтлумачили, що то була іменно насмішка, а сперначалу я кинулась було шукать коновала.
Єлисей. Справді насмішка? От штука!..
Олімпіада. Авжеж, насмішка! Так я вас питаю: єжели дитьо уже хрипить, а друге почина бухикать, то разлі можна насмішку строїть?
Писар. Нуте, нуте! І чим все окончилось?
Олімпіада. А тим, що вже як п'ятий дитьонок заслаб, то прийшла до нас сестриця моя, Лизя, дай бог їй здоров'ячка. Ухопила оцього вилупка на руки та й понесла до себе в дом... Таким способом і відволали цього, а останні п'ятірко у вісім день всі преставилися, як язиком злизало. Ох!.. (Витира очі).
Писар. Но почему ви доктора с самого начала не послушали і не отділіли больнаго?
Олімпіада. Почому, то інша річ. Не послухала, та й тільки... А як він смів насмішку строїть, що до коновала мене спроваджував?
Писар. Да, конешно... Но штоби проізнести правильний приговор, закон требуїть, штоби обі сторони були вислушані, а так как одна сторона отсутствуїть, то дєло ето надо отложить... А ви вот што. Дозвольте мне, привезти до вашого старичка доктора?
Олімпіада. Нізащо на світі! І даром не хочу дохтуря бачити в своїй хаті!.. Зненавиділа я їх, усіх дохтурів!..
Писар. Хм. Жаль, жаль старичка, окончательно жаль.
Олімпіада. Коли б ви з ним стільки попомучились, як я, не жалкували б.
Писар. Да, разумєєтся... Недаром какойсь-то писатель сказав: "Ніхто не вєда, как хто обєда". Ето, так сказать, дєло семейной почви...
Єлисей. А знаєте, мамашо! Краще б ви почастували гостя.
Писар. Не безпокойтесь, не вип'ю ані вот столечкі! Визван к земскому, по какомусь дєлу, а он не любить, когда запах услишіть... Он, собственно, і уважаїть меня за мой трезвенний образ поведеній. На обратном турне я ваш гость.
Єлисей. Заїздіть. Я оце зараз покладу вам у повозку хоч парочку кавунчиків.
Писар. Чувствітельно благодарен.
Єлисей пішов.
Заєду обязательно. Ах, как жарко!.. Позвольте іспить водиці?
Олімпіада. Ось я зараз винесу.
Пішла в хату.
Писар (сам). Одначе, как хорошенько приглядається до єтіх людей, то видиш, что оні могуть окончательно довести практику до жестокосердія.
ЯВА З
Яків (іде до комори, побачив писаря). Отуди к бісу, чортяка писаря піднесла!.. (Хоче іти назад).
Писар. А подойди сюда, маладець.
Яків (підходе). А чого вам?
Писар (оглянувся). А скажи мені, ти видал, как у жнива була тут сторія і как молодий хазяїн штовхнув старика?
Яків. А чому ж не видав? Та хіба тільки я один видав? Перш вони скільки разів лаялися промеж себе і за груди хапали один одного; а це вже син батька бабахнув так, що мало й духу йому не виперло!..
Писар. А єщо хто видав?
Яків. Гаврило воловик бачив, Микита, той, що біля робочих коней знаходиться, і той бачив... І багато людей бачили...
Писар. А тебе як звуть?
Яків. Як? Яковом Балабаном звуть. (Пішов).
(Продовження на наступній сторінці)