Продовження тієї ж ночі. Спалахує світло й освітлює велику, гарно обладнану кімнату в готелі, з дзеркалами, позолотою, м'якими меблями і альковом вглибині, де за важкою завісою сховані ліжко і умивальник. На підлозі килим. Дрозденко вводить вже зовсім опритомнілого, але дуже втомленого Ореста, який зараз же сідає в крісло.
І
Дрозденко (поставивши на табуретку чемодан Ореста). Ну, все гаразд. Добре, що директор готелю старий фронтовий товариш, бачиш, який номер удружив — прямо генеральський. Але ти не слухаєш, втомився, сердешний. Ну, то лягай і спи, а я поспішаю на батарею, вранці ж, напевно, знов буде нальот. Давай свої документи, я по дорозі оформлю.
Орест. Спасибі.. (Дістає документи й дає.) Справді, я ляжу. А вранці я сам поїду на аеродром, мені обіцяли літак. (Іде за завісу.)
Дрозденко. Та бог з тобою, ти ж ледве ходиш.
Орест. О ні. (Усміхаючись.) Це, мабуть, тому, що я одвик ходити по землі. (Вже серйозно.) І справді, це не так легко, майор, стільки доріг, стільки вулиць, а як важко знайти правдивий шлях. Яка різниця в повітрі, та й взагалі на фронті, гам усе зрозуміло, де друзі, а де вороги.
Дрозденко. А хіба тут не зрозуміло? Хоч би й в тому домі, де ми щойно були.
О р е с т. Ви гадаєте? Ніколи не судіть за першим враженням. Та й яка мені користь, якщо я не пізнаю, що ця жінка нікчемна, порочна, зла? А що, коли її доля,— та що там доля — її кров сплетена з моєю кров'ю? Як пізнати правду в тісноті земних вулиць, коли їх не бачиш зверху? Можна блукати все життя і все ж не знайти виходу...
Дрозденко. Ну, годі-бо, заспокойся, ляж. Вранці все стане ясним.
Орест. Так. Скоріше б уже ранок! Будь проклята ніч, в яку я кинувся так нерозумно! Ніколи не прощу я собі цієї помилки. Втекти від ясного дня, де все було правдиво й чесно, відштовхнути гаряче серце, що билося для мене одного, і кинутись в ніч, шукати зрадливих мрій та забутих снів. Бідна... що вона думає зараз, сама, покинута, хвора... (Підводиться.) У вас є мати, майор?
Дрозденко. Аякже, є така собі, старенька.
Орест (розсуваючи завісу і стоячи в просвіті). Л чого це так страшенно до сну хилить... аж стояти важко. Ви з нею ніколи не сварились?
Дрозденко. Щодня. Чого, каже, й досі не одружився. І в бога не віриш.
Орест. Ви, мабуть, чудовий сил, майор... І мати, мабуть, у вас чудова... Вона розсердиться, а ви її цілуєте в зморщені щоки... Хіба мати може скривдити...
Дрозденко. Ну, звичайно... їй самій серце попечене.
Орест (вже за завісою). І як ще попечене... А... я... А ось я (перемагаючи сон), як дурень, як останній дурень... побіг від неї блукати в нічних заулках.
Дрозденко (дивиться на завісу). Ну, так і є, вже спить. Навіть роздягнутись не встиг, як слід.
Орест (з алькова, уві сні). Мама!
Дрозденко. Матір кличе... бідний.
Орест (так само). Невже ви не розумієте? Це ж був дім моєї матері... І я там народився. Це ж знає кожен цвіркун за грубкою.
Дрозденко. Марить... А ще в госпіталь не хоче. От задача. Що ж тепер робити? Як же його лишити такого?
Орест (так само). Але я не хочу туди йти... Я повернуся до тебе... моя бідна, гірка, сувора.
Дрозденко (дивиться на годинник). Без чверті дванадцята... А я ж мушу бути в двадцять чотири ноль ноль, через 15 хвилин. Може, когось попросити? Подзвонити хіба Євгенії? (Бере зі столу і дивиться документи Ореста.) Що таке? Орест Пряхін... Орест Пряхіи! Так це, значить, він — син Євгенії! Який дивний збіг! А вона ж... А, їй-богу', в мене весь час ворушилась думка, чи не він це часом! Ну, ну!
II
Легкий стук в двері.
Орест (крізь сон). Хто там? Це вона, Псіхея... Дівчина з прозорими крилами...
Дрозденко( відчиняє двері. Входить Лена). Лено! Якраз до речі! Ви до нього? Це ж, виявляється, Орест. Я знайшов його на вулиці, потім розповім, а зараз дуже поспішаю. Він спить. Але як ви довідались?
Л е н а. Я була в Любовицької, і ще в двох готелях... аж поки натрапила на слід... Боже, який жах на вулиці! Як я бігла в темряві, під розривами, сама...
Дрозденко. А хто такий Любовицький?
Л е н а. Так це, значить, ви його знайшли? Ну, що з ним? Як його рана? Може, подзвонити Євгенії?
Дрозденко (дивиться на годинник). Я дуже поспішаю... як добре, що ви прийшли. Звичайно, подзвоніть. Він спить, але весь час говорить крізь сон. Вранці я забіжу. Бувайте! (Швидко виходить.)
Лена (сама). Яка химерна ніч... Євгенія, Орест... дві матері... І раптом Івлєв і ця картина, свідок минулих страждань. (Безсило опускається в крісло.) Скільки гіркоти в цих спогадах. Псіхея... (Підводиться.) І справді, чи не так, як Псіхея, бігла я зараз вночі и, крізь пекельну бурю вогню, щоб знайти невідомого юнака, що став мені дорожчим за життя... (Задумалась.)
III
Знову стукіт у двері, і зараз же входить Віра. Віра (вражено). Лено!, Лена (вражено). Віро! Тут, в такий час? Віра. Ах, коли б ви знали, що сталось! Я кинула матір і наш дім, я посварилась з нею за те, що вона...
Лена. Я все знаю. Тихше, він2 спить.
Віра (стишуючи голос). А зараз я зустріла цього майора... він сказав мені, де шукати... А ви теж його знаєте? Ми будемо вартувати по черзі, добре? (Знімає шинель.) Майор каже, що він марить. Треба чогось наготувати на випадок, якщо він прокинеться. (Дістає з торбинки якусь пляшечку, наливає в склянку воду і кілька крапель мікстури.)
Орест (крізь сон). Це вони... це вони, ворожі круки... бачиш, скільки їх.
Віра. Чуєте? Треба загасити світло. А, тут є синя лампа, (Вимикає люстру й запалює синю лампу.)
Лена. Я піду подзвоню додому, щоб мене не чекали.
Віра. Добре, подзвоніть... (Сумно.) А мені немає куди дзвонити...
Лена. Здається, в коридорі є телефон. (Виходить.)
Віра (підходить до алькова і; відсунувши трохи завісу, дивиться на Ореста). Бідний... любий... Я навіть не знаю, хто він і як його звуть. Я його бачу вперше в житті... але дивна річ... мені здається, що я давно, давно його знаю... і люблю. Люблю так ніжно. Немов Псіхея в тій чудовій картині. Вона теж не знала, як звуть її любого, на якого дивилась вночі...
Орест (крізь сон). Псіхея!..
Віра. Боже... він все чув. Я його збудила.
Орест (підводиться напівнепритомний). Хто тут? Хто тут? Це ти, Псіхея?
Віра. Ляжте, заспокойтесь, вам не можна хвилюватись. І голова гаряча. Ляжте, ще ніч.
Орест( спокійно). Все одно, іранці я мушу летіти. Ворог оточує місто. З Заходу сунуть його літаки, закриваючи сонце чорною тінню своїх крил. їх треба прогнати, цих круків.
Віра (подає йому склянку з краплями). Випийте крапель. У вас жар.
Орест (слухняно бере і п'є). А, це ви, Віро... Спасибі. Яка ви добра й ніжна, немов сестра. А де ж вона? Мені здається, що я чув її голос крізь сон...
Віра (вражена). Хто?
Тихо й нечутно увійшла Лена і спинилась, слухаючи,
Орест. Ця дівчина. Я не знаю, як її звуть. Дивно, що я забувся спитати в неї її ім'я. Я її бачив один раз в нашому ' домі, коли спалахнуло світло... Вона перев'язала мені рану.
Віра. Ви забули... це я перев'язала.
Орест (пригадуючи). Ні... ви потім, а перша вона. Я ж казав вам, вона з'явилась із темряви, немов Псіхея на тій чудовій картині... то це ж і була вона... така ж прекрасна і легка, і так само з флаконом— в руках...
Лена (про себе). Боже мій..; Віра. Ну добре, добре, ляжте...
Орест. Яка чарівна краса... Невже я її ніколи не побачу...
Лена. Любий... Яке щастя. (Притулилась в кутку, приклавши обидві руки до серця.)
Орест. Вона з'явилася з темряви... коли спалахнуло світло. І мені здається, що й зараз... якби запалити світло, вона б з'явилася знов, така ж осяйна і прекрасна... Але чогось мене хилить до сну... це, напевно, від ваших крапель... Дивись... (Уже крізь сон.) Це ж вона стоїть там в кутку! Налякана... тремтяча... (Падає на подушки й поволі засинає.) Люба!..
IV
Віра (розгублена, стримуючи сльози). Він любить... він любить її, іншу! Кращу за мене... (Нервово засмикує завісу алькова І йде на середину кімнати.) Любить, не знаючи навіть, хто вона... (Таким же нервовим рухом вмикає світло і відступає, вражена, побачивши Лену, що стоїть нерухомо на тому ж місці.) Лена!
Пауза.
Віра. Ви все чули? Лена. Так.
Віра. Ну що ж, радійте, пишайтесь! Він вас любить, згадує, мріє про вас! Псіхея!
Лена. Віро, що з вами? Звідки цей тон! За що ви сердитесь?
Віра. Де вже мені рівнятись з вами. Лена. Віро!
Віра. Ви ж красуня, принадна, захоплювали митців красою. Не дурно ж Юліан Лаврентійович теж захопився вами. Псіхея!
Лена. Та постривайте ж, Віро! Ну, нехай так, але що ж я вам зробила?
Віра (не слухаючи). Ви виникаєте, як сяйво, з'являєтесь, як Псіхея, ледве прикрита серпанком. Де ж йому встояти перед красою, що відкрита для всіх очей!
Лена (спалахнувши.). Віро! Ви можете на мене сердитись, але не маєте права ображати! Це був мій хліб, моя чесна праця...
Віра (опам'ятавшись). Простіть мене... Але що ж робити, коли я його так полюбила. (Безпомічно опускається в крісло й закриває обличчя руками.)
Лена (підходить до неї й кладе руку на плече). Але ж ви... Боже мій! Як це ж я не догадалася одразу! Значить,
ви нічого не знаєте? Ну, звичайно... Ви ж пішли з дому раніш, ніж я приходила до вас...
Віра (з тривогою). Що таке? Що сталося?
Лена. Цей юнак... Що приходив до вас поранений і що зараз тут... Це ж Орест... син вашої матері...
"Віра (скрикує). Що таке? (Встає вражена.) Орест?..
Лена. Ну, так! Невже ж ви цього не знали?
(Продовження на наступній сторінці)