Любовицька. Хто це! (Робить крок до неї.) Лена (майже з порога). Де Орест? Любовицька (відступає, хапаючись за серце). Який Орест? А, це ви... Як Орест? Що ви кажете! Івлєв (скрикує). Гельця!
Лена (збентежена). Боже мій... Юліан Лаврентійович.
Івлєв. Гельця! Ви тут... Яка несподівана зустріч! Що ви тут робите? (Підходить і бере її руку.) —Лена. Працюю в філармонії...
Любовицька. І бігає вночі по вулицях. Чого вам тут треба?
Івлєв (обурений). Маргарито Павлівно! Ви забуваєтесь! Любовицька. Якщо я вам заважаю, я можу взагалі вийти.
Лена (гостро). Ні, не можете! Я прийшла до вас і мушу говорити з вами, незважаючи на ваші образи. Так, я бігла по вулицях. Я бігла крізь тьму і тривогу, щоб знайти його. Де Орест? Я мушу його бачити.'
Любовицька. Ви збожеволіли! Звідки я знаю?
Лена. Як! Значить, його не було тут?-То де ж він подівся?
Любовицька (схвильовано). Як подівся? Та хіба він приїхав?
Л е н а. Через півгодини після вашого приходу. І зараз же пішов з дому. Я" гадала, що до вас, я ж сказала йому, що ви його шукали. А зараз... а зараз Євгенія Йосипівна занедужала... в неї припадок... де ж тоді його шукати...
Любовицька (заметушилась). Як! Де ж він тоді! Як же це сталося... Ні, ні, цього не може бути.
Лена. Та ще після рани. Він же поранений в голову, я сама перев'язала йому рану моєю хусткою.
Любовицька (вже вгадала правду, але боїться повірити). Ні, ні! Тільки не це, тільки не це! Ви брешете! Ви навмисне це вигадали зараз, щоб мене збентежити!
Лена (що побачила на софі свою гаптовану хустку, хапає її схвильована). Моя хустка! Значить, він був у вас, для чого ж ви тоді брешете, що не бачили його в очі! Зараз ви покличте його до мене.
Івлєв. Дозвольте, Гельця, тут якесь непорозуміння. В нас дійсно був щойно один поранений, але Маргарита Павлівна не могла його прийняти... і він...
Виходцев (з місця). І ви його вигнали з дому, так, так... щоб не було зайвого клопоту. А тепер ку-ку!
Лена. То це ж був він, Орест! Ваш син! Ваш сип, якого ви стільки років не бачили! І коли доля привела його до вас, пораненого, хворого, ви його не прийняли, не впізнали серцем, вигнали з дому! А ще казали, що маєте право-на нього. Святе право матері!
Виходцев. "Но избави нас от лукавого". Прокукали сина, мадам.
Любовицька (цього разу насправді вражена). Не може бути! Боже мій! Що ж... що ж робити! Орест! Орест, мій син, моя дитина, бідна, покривджена, хвора! (Хапає з рук Лени хустку І починає цілувати.) Він був тут, він прийшов до мене, дитина моя люба! Він прийшов в цей дім, де колись народився, а ми, а ми його вигнали... (Ревно плаче.) Верніть! Верніть його зараз, я кинусь перед ним на коліна, я вимолю в нього прощення!
Виходцев. Я ж казав.
І в л є в. Ну годі-бо, Маргарито. Заспокойся, ще ж нічого не втрачено. Завтра ти підеш до нього, і все з'ясується.
Любовицька. Це ти! Це ти винуватий! Ти бачив, що я хвора, ти мусив щось зробити. Геть, не можу на вас дивитись!
Виходцев. Бачите, мадам, я ж казав вам увечері, що досить однієї ночі, щоб знайти і загубити сина.
Любовицька (схоплюється). Забирайтесь геть, стара ворона! Kapp! Kapp!
Виходцев переляканий тікає. Любовицька падає знесилена па софу, сховавши обличчя в долоні. Тоді підводиться і, хитаючись, виходить у .свою кімнату.
Лена. Прощайте. (Іде до дверей.)
І в л є в (затримує її). Гельця! Я хочу вас бачити... Гельця! Лена (гнівно). Чого вам треба?
Івлєв (з мукою). Мені? Скажіть краще, чого ви знову з'явились на моїй дорозі? Два роки я хочу вас забути й не можу. Два роки ховав у ящику ту картину, як ховають кохану дівчину. Я забив залізними цвяхами кращу мрію мого життя, щастя, якому не судилося здійснитись
Л е н а. Ви знову порушили наш договір! Коли ви говорили мені два роки тому про вашу любов, хіба не казала я вам, що не можу вас покохати?
Івлєв (глухо). Казали.
Лена. Ви обіцяли не згадувати більш про це і тільки просили закінчити Псіхею, яку писали тоді з мене.
Івлєв. І це була помилка... Хіба можна розлучити мистецтво з душею. Я покохав вас ще міцніше. І коли я повіз картину, я дав собі слово не дивитись на неї більше... Два роки вона лежала схована від сонця, від людей, від мене. І це був злочин... І як дивно... саме сьогодні я вийняв її з цієї труни, щоб подивитись востаннє, і раптом, наче в казці, з'явились ви, немов викликана якимсь чаклуванням!
Немов ви самі, як Псіхея, як метелик, спали в цих дошках. Чи міг же я лишитись спокійним? Гельця, Гельця, невже це навіки?
Лена. Так, Юліан Лаврентійович, я не можу нічого змінити... І тепер тим більше.
Івлєв. Тепер? Чому саме тепер? (В тривозі хапає її за руки.) Ви когось покохали? Та кажіть-бо, бийте одразу!
Любовицька входить в кімнату. Лена. Прощайте! (Швидко виходить.)
VIII
Івлєв. Гельця! (Кидається до дверей, але спиняється, побачивши Любовицьку.)
Любовицька. То ось ваша правда! І ви ще будете казати, що вона не ваша коханка! Я чула все!
Івлєв (спокійно й хмуро). Цього ти не могла чути. На жаль, вона мене не кохає.
Любовицька. Ну, то ви її кохаєте! Будете й це заперечувати?
І в л є в. Ні, не буду. Так, я її кохаю. (Іде до ящика з картиною І починає ладнати.)
Любовицька. Негідник! І ви смієте мені це казати! Ви думаєте, що я поїду і покину вас тут з вашою коханкою! А, я знаю! Ви тільки й чекали, як би мене позбутись. Мене, що віддала вам стільки любові, тривоги, турбот! Що піклувалась за вас, як за дитину, що втратила через вас власну сім'ю, пошану, волю,— кинути мене для першого дівчиська, для безсоромної моделі, що пропонує всім свої принади!
Івлєв, не слухаючи, хмуро й мовчки прибиває дошки.
Любовицька (розлючена). Не хочете слухати! То ви ж не побачите її більше! (Хапає з стола ніж І кидається до картини.)
Сильний вибух десь поблизу і зараз же по тому виття сирен і постріли
зеніток.
Любовицька. Тривога! (Випускає на підлогу ніж.) Боже мій! Знову нальот! (Вибігає перелякана.)
Світло гасне.
Івлєв запалює свічку і продовжує забивати дошки. З своєї кімнати з свічкою в руці виходить Виходцев.
Виходцев. Хвалити бога, знову... Хоч на півгодини відпочинеш од жіночого вереску. Що це ви робите, майстре?
Івлєв (хмуро). Забиваю труну. Ховаю Псіхею.
Виходцев. Не кажіть дурниць. Псіхея не може вмерти. Хіба може вмерти душа, натхнення, любов.
Глухі розриви бомб.
Івлєв (забиваючи останню дошку). А хіба ви ніколи їх не ховали? Псіхея вмирає...
Виходцев. Щоб згодом воскреснути... З новою райдугою на прозорих крилах.
Івлєв. Але для інших... Прощай, моя люба... (Кидає на підлогу молоток.) І коли хтось інший відкриє твою труну, хай буде більш гідним твоєї любові, ніж я. (Сідає в крісло, похиливши голову на руки.)
Пауза. Далекі вибухи. Тихо потріскують свічі. Тихо з'являється закутана в чорне постать жінки.
Івлєв. Хто тут?
Євгенія (в чорному плащі). Пробачте... двері скрізь відчинені, і нікого немає. Це дім Любовицької?
Івлєв (підводиться). Так... вона в сховищі.
Євгенія (хвилюючить). Мені... мені сказали, що тут (з зусиллям)— мій син... Орест Пряхіи.
Івлєв (з видимою пошаною): А! Так ви Євгенія Пряхіна. Сідайте, будь ласка.
Євгенія (хитає еоловою й не сідає). Ні. Не треба. Де Орест? Теж у сховищі?
І в л є в. Ні. Його в нас немає. Він дійсно приходив... вірніш його привели непритомного.
Євгенія (скрикує). Ах! То де ж він?
Виходцев (не підводячись, рипучим голосом). Він же не сказав, хто він, і мадам Любовицька його не прийняла (глузуючи) — не можна ж пустити в порядний дім першого-ліпшого солдата, "но избави нас от лукавого!"
Євгенія (ще більш схвильована, хапає за руку Івлєва). Вона його не прийняла? Не може бути! Кажіть-бо, невже це правда?
Івлєв (хмуро). На жаль, правда.
Євгенія. І він пішов геть? (З неприхованою радістю, хапаючись за серце.) Вона його не прийняла, не пізнала^ не зуміла пізнати! Яке щастя! (Раптом хитається.) Води!
Івлєв і Виходцев її підтримують і садовлять в крісло. Івлєв приносить
воду.
Івлєв. Заспокойтесь, випийте води.
Виходцев. Ось тобі й тихо... Дійсно, що спокійна ніч.
Євгенія. Серце... Ви кажете, що він був непритомний? І я його випустила, не зберегла.
Івлєв. Так, рана не тяжка, але він втратив багато крові.
Євгенія. І пішов у ніч, один, безпорадний, хворий! Вигнаний двома матерями! (Схоплюється, але зараз же падає назад.) Серце!
Івлєв. Заспокойтесь, він не один, з ним був якийсь командир, майор.
Євгенія тихо плаче.
Івлєв. Не хвилюйтесь... Він же міцний юнак, справжній герой. Кажуть, що він збив чотири німецьких літаки. Ще сьогодні.
Євгенія (знову встає). І я... і я його скривдила! Раптом спалахує світло. Гудки.
Івлєв. Відбій! . Євгенія. Прощайте! Спасибі. Івлєв. Куди ж ви? Вам не можна йти. Ви ж хворі.
Євгенія. Ні, ні. Тепер я сильніша, ніж коли! О, тільки б знайти його ще сьогодні... поки ще б'ється серце. Прощайте.
Рішуче йде до виходу. В цю хвилину швидко входить Любовицька. Обидві жінки застигають на мить, мовчки дивлячись одна на одну. В слідуючу мить Євгенія зникає.
Любовицька (задихаючись). Це вона! Чого їй треба? Чого вона тут була, ця чорна птиця?
Виходцев. Шукала своє орля, якого ви не вміли приручити.^..
Завіса.
ДІЯ ТРЕТЯ
(Продовження на наступній сторінці)