Дар'я Іванівна. О, тюхтію нещасний! Що йому було робити! Ба, а як ви про себе звеліли доповісти?
Дзюба. Доповісти...
Дар'я Іванівна. Ну, так. Доложить про себе як звеліли?
Дзюба. Доложить... Звичайно... (Мнеться.) Дар'я Іванівна (спліскує руками). Ну, так і єсть! Знову веліли сказати, що ви писар?
Дзюба мовчить.
Д а р' я І в а н і в н а. О, старе опудало! Писар! Носиться з тим писарством, як дурень із писаною торбою. Що я за нещасна женщина! (В ніс) Я— урождьонная Брадолє-сова, столбовая дворянка 15, із княжеського роду, а він тиче всім в ніс, що він якийсь-то цисар. (З презирством.) Писар! Писар! Усі путящі люди, все порядочніє люді давно получилі чин. Я знаю, ще за двадцять років при Румянцеві-Задунай-ськім 16 усі одібрали чин, а потім недавно, вже при імператорі Павлі 17,— і які чини. Хоч ви і якийсь там дурний, прости господи, писар, а по рескрипту ви могли одібрати тоді секунд-майора. Це ж великий чин... Секунд-майор... Я б була майорша — трохи не полковниця... А то — писар! Писар! Тьфу! І хоч би ж мовчав, фуяра ледаща, а то так і тиче всім у ніс, що він писар. А корисгі з того писарства, як наїдку з хрону. Тьфу!
Дзюба. От пеня пекуча, прости господи. (Голосно.) Писар, Дар'є Іванівно, це не абищо... Військовий писар — писар полку ніжинського. (Підіймає палець.) Це була велика посада. Полковий писар це велика персона. Він мав під своєю орудою всі справи (підіймає палець) військові, гражданські та навіть кримінальні на увесь полк цебто на цілу губернію. Це вам не секунд-майор, який тільки й знав, що свою гобвахту. Полковий писар це значна персона. Кандідатус омніум дігнітатум усіх достоїнств кандидат.
Дар'я Іванівна (протягом усієї промови Дзюби тільки хитає головою, промовляючи тихо). О... Ну ж... дивись., персона... Дурень... дурень гражданський... шпак безхвостий...
Дзюба (продовжує). А то секут-майор. Тьфу, хіба ж можна рівняти. Кожний дурень, батька якого, та й його самого шкварив батіжжям той скажений цар Павел, ось тобі й секут-майор. Та ще й посадять на барабана та заплетуть косу, неначе в дяка, та ще й намажуть ту косу крейдою або борошном, та потім звелять марширувати, підіймаючи ноги, як гусак,— ось тобі й секут-майор. (Нюхає табаку з табакерки.)
Дар' я Іванівна (розлючена). Так ви ще й дратува тися! Насмехаться над сословїєм дворянським! Да ви забилі (в ніс), что я сама столбовая дворянка, урождьонная Брадо-лєсова, із рода князей Кирдяпиних. Та ось що я вам скажу. Зараз же одягайтесь у свій поганий фрак та їдьте знову до графа, та просіть його до нас на суботу —післязавтрього на чай. Чуєте, без цього й не вертайтесь.
Дзюба (в розпачі). Господи! Та він знов мене не пустить до себе.
Д а р' я І в а н і в н а. А, не пустить. Так ви знову хочете одкрутитися. Нюточко, принеси мій бювар та ті великі картки з золотими берегами, що я купила в Києві.
Нюточка біжить і вертається з бюваром.
Дай сюди. Ось. (Виймає велику візитну картку.) Клавочко, в тебе кращий почерк, сідай та пиши йому візитну картку.
Клавочка сідає й готується.
Пиши великими літерами: "Василій Петрович Дзюба..." Господи, і фамілія ж, прости господи, Дзюба. Дзюба. Один сором... Написала. Так, трохи нижче: "Секунд-майор", теж великими літерами.
Дзюба. Та що ви, паніматко! Я не хочу! Який я секут-
майор. Та ні за... }
Дар'я Іванівна. Що? Що таке? Він ще й буркотітиме. Написала? Далі, трохи нижче: "Муж урождьонной Брадолєсовой із рода князей Кирдяпиних".
Дзюба. Як урождьонної! Що таке? Муж урож... Тьфу! Та ні за що не поїду. Та що це за глум... Та чи ви в розумі, Дар'є Іванівно? Та мене ж лакеї засміють. Бодай би ще той секут-майор, а то муж... Та де це ви бачили... Тьфу...
Дар'я Іванівна. Написала? Що таке? Так ви ще плю-ватися Слух-айте, я не буду з вами довго балакати, але... (відбирає у причмеленого Дзюби табакерку) поки ви не поїдете до графа та не привезете путньої відповіді, не дістанете від мене ні щіпки вашої поганої табаки, ні чарки горілки. Так і знайте!
Дзюба. Та що ж це за тиранство таке. От бодай сто бісів тому графові... Та я краще...
Дар' я Іванівна. Дай сюди картку. (Бере картку й читає.) Так. То ось беріть цю картку, одягайтеся і зараз же рушайте Що? Що таке?
Дзюба. Що я за нещасна людина! Та це, мабуть, гірше, ніж справдешньому секут-майорові у того скаженого Павла.
Дар' я Іванівна. Що таке? Зараз же беріть картку.
Дзюба (бере). О, господи. Дайте хоч в останній раз понюхати.
Мокрий а (вбігає). Пані, панночка Леся вернулася з Веркієвки. Оце зараз приїхали. Умиваються з дороги в своїй кімнаті.
Д а р' я І в а н і в н а. А, приїхала? Ну, то скажи, щоб мерщій ішли сюди. А хто з нею приїхав? А що вона привезла, не бачила? Масла скільки привезла?
Нюточка. А меду привезла? А яблук?
Мокрина. Привезла, панночко, цілісінький віз.
Нюточка. А яких? Оливок привезла? А путивок?
Д а р' я І в а н і в н а. Та цить-бо! То скажи, щоб ішла.
М о к р и н а. Та ось вони йдуть.
Леся входить, одягнена в вишивану сорочку й спідницю, волосся заплетене
в дві коси.
Леся. Добридень, тьотю. (Цілує її.) Добридень, дядечку. (Цілує його.) Добридень, Клавочко, Нюточко. (Цілується з дівчатами.)
Д а р' я Іванівна. Ну, що, як там у Веркієвці? Усе гаразд? Як жито? Пшениця добра?
Леся. Дуже добра, тьотю, давно такої не було.
Дар'я Іванівна. А як наші корови? Багато масла привезла?
Нюточка. А яблук, оливок привезла? Таких, що я люблю. А меду?
Дар'я Іванівна. Та цить-бо, Нюточко. Ба, а гроші. Бачила Стоюка? Що ж він, бере Гомовщину, чи ні? А гроші? Пилипа бачила? Одержала з нього гроші за степ?
Леся. Одержала, тьотю. Ось вісімсот карбованців. (Виймає з торбинки гроші й дає Дар’ї Іванівні.)
Д а р' я І в а н і в н а. Як вісімсот!.. А ще триста.
Леся. Триста він казав привезе сам на Покрову 18.
Дар'я Іванівна. От тобі й маєш. Та чому ж ти...
Нюточка. Мамочко, мамуню. Ви ж тепер неодмінно замовте мені сукню... Чуєте, ви обіцяли, коли достанете гроші з Пилипа за степ... Чуєте, шовкову, блакитненьку, як у Марусі маршалкової. Чуєте?
Клавочка. Ще чого. В тебе й так три нові сукні за цей рік. Як робити, так і мені, я теж хочу блакитненьку.
Нюточка. Ти? Тобі блакитненьку? З твоїм носом, як у рарога.
Клавочка. Що? Що таке? Ах, ти дрянь, кирпа погана! Д а р' я І в а н і в н а. Та цитьте-бо.
Дзюба між тим під час галасу підібрався до Дар'ї Іванівни і вже почав тягнути конфісковану табакерку.
Як вам не соромно? А вам чого? (Хапає Дзюбу за руку.) Ви ще не поїхали? Та що це за неподоба така. Ті сваряться, мов на базарі, а цей табакерку тягне. Геть усі! Сама знаю, кому що купити. Геть.
Дзюба. Та я тільки хотів... один тільки раз нюхнути. От причепа, прости господи.
Леся. Тьотю! Я теж хотіла вас попросити. Чи не можете ви мені дати з моїх грошей. Мені треба двісті карбованців.
Дар'я Іванівна. Ще новості! Як, двісті карбованців! Та що ви, з глузду з'їхали, чи що.
Леся (непохитно). Мені треба двісті карбованців. Ви повинні дати мені з моїх грошей.
Дар'я Іванівна (плеще руками по боках). Чи ви чуєте! З її грошей. Та навіщо тобі, скажи на милість, така сила грошей. Хіба ж ти не маєш у нас все, що тобі потрібно?
Леся. Те, що я маю, за те я працюю і в домі, і по господарству. А то мої гроші — прибуток з моєї батьківщини, над якою дядя опікуном.
Дзюба. Гм-гм...
Дар* я Іванівна (змішавшись). Так, це все добре, ніхто тобі не суперечить. Але де ж таки відразу таку силу грошей. Ну, навіщо, скажи, тобі ті гроші?
Леся. Мені... мені потрібно.
Д а р' я І в а н і в н а. Та навіщо тобі потрібно?
Леся (нетерпляче). Але це вже інша річ... Мало на що потрібно... Мені... сукню треба...
Нюточка (сміється). Сукню їй треба. Слухайте її більше. Багато вона тямить у тих сукнях. Я знаю, навіщо їй гроші. Вона хоче викупити в Носівці жениха своєї Мокрини. Я чула, як вони розмовляли про це з Мокриною. Він кріпак, та ще його цей рік здають у рекрути. Ось на що їй ці гроші — хлопів викупати.
Дар'я Іванівна (сплескує руками). Цього ще недоставало! Та як тобі не соромно... Та хіба це дворянське діло — хлопів викупати... Багачка яка знайшлася. Та це ж ганьба на весь наш рід. Ти хоч і не княжеського роду, як мої дочки, але все ж таки дворянка. Мої дочки сукні зайвої не мають, а вона — хлопів викупати. Ганьба, неслава, хамство!
Леся. Годі, тьотю, доволі. Не хочете грошей дати — це ваше діло. Якби мені не було жалко дяді, я б не просила, а правила б мої гроші. Але хоч я й не княжеського роду, маю і я мій гонор і не хочу вводити в неславу, не ваше (з іронією) "княжеське", а дядине чесне ім'я, який через вас не може дати відчиту в своїм опікунстві. А тільки немає, тьотю, ганьби й неслави в тому, щоб дати волю та розв'язати світ живій людині. А ось живих, вільних людей у кріпацтві, в неволі держати та ще їхнім потом та сльозами безтурботне та розкішне життя улаштовувати — це, дійсно, ганьба й велика неправда...
Д а р' я І в а н і в н а. Та ви чуєте! Та ви чуєте, що вона каже! Та ти ж нас усіх загубиш такими словами. Бунтарка! Безбожниця! Гайдамака!
Цвіркун хутко входить з рундукових дверей і зараз же починає щебетати, цілуючи руки дамам.
(Продовження на наступній сторінці)