Францишка. Бога ради, заспокойтеся, не турбуйтеся, ваша ясновельможність... мені не треба цього намиста... граф пожартував і годі../не турбуйся... прошу вас, мій любий графе...
Бжостовський (відстороняє її, холодно). Прошу, пані, затямити, що слово графа Бжостовського ще ніколи не було жартом. (Виймає з кишені вірчого листа і після боротьби з собою простягає його до Пшеменського.) Маєте, зараз же рушайте!
Пшеменський (підіймаючи догори долоні і не беручи листа). О, прошу ясновельможного пана. Бардао дзєнькуєм ясновельможного графа за ласку, але, пшепрашам пана, нєх пан граф вибачить... я вже давно збирався просити графа, жеби він звільнив мене від цієї посади... І зараз шановливіше прошу графа не примушувати мене... Я почуваю себе дуже знеможеним, я хочу зовсім відпочити від усіх діл... та поїхати до ченстоховського клящтора 14 на прощу...
Бжостовський. Пане Пшеменський, не доводьте мене до краю.
Пшеменський. Але прошу ясновельможного пана... несила мені це зробити... я знов прогніваю чим-небудь ясновельможного графа... граф знову буде незадоволений з моєї служби... Ні... ні... прошу звільнити мене.
Бжостовський (гримає). Та чи довго ще ви будете спокушати моє терпіння! Хіба ж не досить того, що я повертаю вам мого вірчого листа. Так якого ж ще треба вам довір'я, сто чортів на ваші порожні болячки!.. Зараз же принесіть намисто.
Пшеменський (з низьким поклоном бере листа). Слухаю й корюся ясновельможному панові. (Іде до дверей, але зупиняється і знову підходить до графа.) Але пшепрашам пана... Пан дозволяє дати двадцять тисяч карбованців?
Бжостовський (нетерпляче). Та я ж казав про це принаймні десять разів.
Пшеменський. Слухаю... Пшепрашам пана... ще Одне... Граф наказує зараз же виплатити ці гроші цесарцеві?
Бжостовський (кричить). Та запевне ж! Чи довго ви будете дурити мені голову! Рушайте мерщій!
Пшеменський. Пшепрашам пана, значить, можна заплатити тими грішми, що я одержав в завдаток від пана Кублицького? (Чекає зігнувшись.)
Бжостовський (повторює машинально). В завдаток... (Тре чоло.) В завдаток... (Спалахнувши, стукає кулаком.) Та чи довго ти будеш мене дратувати!.. Рушай мерщій, плати чим хочеш.
Пшеменський виходить із поклоном.
Бжостовський. Проклятий... диявол. (Жадливо п'є вино.)
Двігубський. Ну, й марудний пройдисвіт.
Францишка (пригортається до графа й зазирає в вічі). О, мій любий, мій коханий пане... Чи можна ж так хвилюватися.
Казимир вносить тацю з чашками кави й обносить усіх. Усі беруть по чашці. Казимир виходить.
Бжостовський (підносить до губ свою чашку й, ковтнувши, становить її на стіл). Кава зовсім без цукру.
Д в і г у б с ь к и й. Та не турбуйтеся! Навпаки, кава занадто солодка.
Францишка. Так, досить солодка-, мій пане...
Бжостовський. Що за химерна нагода... моя чашка зовсім без цукру... мов би то її наливала... та... дівчина... що не любить нічого солодкого... І навіть каву п'є без цукру...
Двігубський і Невседомський. О, то, справді, чудова річ. Ха-ха-ха! (Сміються.) Графові й тут не дають спокою.
Бжостовський (тре чоло, вбік). Це немов її докір за те, що я зараз дію... Докір, гіркий і гарячий, як ця чашка гіркої кави...
В цю ж хвилину входить Пшеменський, урочисто несучи на підносі блискуче намисто. Загальне захоплення. Гомін.
Двігубський (пазом) О, яка розкіш!
Невседомський О, то пишна річ!
Пшеменський подає намисто графові.
Францишка. О, яка ж пишна річ! Який захват! (В ра діснім захваті міцно оповиває графові шию руками і палко цілує.) Мій любий, мій коханий пане! (Засоромившись, ховає своє лице в його на грудях.)
Бжостовський (відштовхує свою чашку). Так геть же з цією гіркою чашею! Коротке наше життя, та в ньому й так багато гіркості. Так не будемо ж губити нічого з його небагатьох радощів. Нехай хто хоче п'є з гіркого кубка, а я... (Він надіває намисто на шию Францишці.) А я, поки живий, питиму повною чашею солодкий нектар, що наливає мені моя доля.. (Припадає до уст Францишки, одкинувши їй голову.)
Гості. За долю графа Бжостовського!
Пшеменський єхидно посміхається. Завіса.
ДІЯ ТРЕТЯ
РЕЦЕПТ БАБУСІ З МАГЕРОК
Зала в домі Дзюби. Старосвітська обстановка. В задній стіні, поміж двох вікон із півкруглими верхами, скляні, зараз відчинені, двері, що виходять на рундук та в садок. Ліворуч вхідні передні двері, праворуч — до інших кімнат.
Ранок літнього дня.
Входить Д а р 'я Іванівна у візитовій сукні та чепурному очіпкові із шовковими стрічками. Обидві дочки — Клавочка та Нюточка — ідуть слідом та пристають до неї з розпитами. Дар'я Іванівна, оддихуючись та обмахуючись хусточкою, кидається на канапу
Нюточка (пухленька, гарненька біляночка, улюблениця матері, з торбиною цукерків, які вона безупинно жує Та кажіть-бо мерщій, мамочко, годі вам відсапуватися Ну що? Ну, як же? Бачили графа?
Клавочка (теж гарненька, але іншого, енергійного складу). Та ну ж бо, мамо, не тягніть!.. Чи застали полковника вдома?
Нюточка. Ну, а граф.. Який же він? Дуже гарний, молодий? Блондин чи брюнет?.. Та ну ж бо...
Дар' я Іванівна. Квасу... дайте попереду квасу холодного.
Нюточка біжить і приносить склянку квасу
Дар'я Іванівна. Ой, не можу дихати... ф-фу.. Ну, и спека... Тут і так не знаєш, куди сховатися, а то...
Н ю т о ч к а. Та кажіть-бо, мамочко. Що це за кара божа!
Дар* я Іванівна (трохи віддихавшись). Ф-фу-у-у!.. Спочатку все йшло прекрасно. Полковник тільки-що приїхав із села і був дома; я йому все розказала, що через нашого мілєйшого папеньку ми ще й досі не познайомились з графом. Він обіцяв, що завтра ж сам привезе до нас графа... Сьогодні він буде в нього на бенкеті, чи що, а завтра, казав, неодмінно привезе. Все, казав, зроблю, щоб тільки показати графові мою гарненьку хрещеницю Нюточку. (Пригортає і гладить Нюточку по руці.)
Клав очка. Подумаєш, велика цяця. Не бачив граф такої дивовижі... Кирпи її не бачив?..
Н ют очка. Ні, мабуть, тебе не бачив. Як же так? Був у Ніжині і не знає, що тут є така принцеса... Рарога такого не бачив.
Клавочка. Що таке? Що ти сказала! Та як ти смієш... Проноза, мазуха безсовісна! Тільки й знаєш, що за мамину спідницю ховатися.
Дар* я Іванівна. Та цить-бо! Чи ви подуріли? Як вам не соромно? Панянки, баришні, хіба ж можна баришням та так лаятись... Як тобі не соромно, Клавочко?
Клавочка. А як вона сміє називати мене рарогом? Сама чубате цінькало. Ви самі все їй дозволяєте. Здається, я старша за неї.
Н ю т о ч к а. Та воно й видно. Ти своєму Цвіркунові в мами годишся.
Клавочка. Що таке? Адже ж мій Цвіркун і дивиться на тебе не хоче. Тобі просто завидно, бо на твою кирпу, крім поганих школярів...
Д а р' я І в а н і в н а. Та цитьте-бо, скажені! Що подумав би граф, коли б почув, як ви лаєтесь.
Клавочка. Ну, то що ж граф? Кажіть-бо далі. Дар' я Іванівна. Та хіба за вами розкажеш Та., так полковник каже: все, каже, зроблю, щоб тільки показати графові мою любеньку хрещеницю Нюточку...
(разом )
Клавочка Нюточка
Клавочка. Та чули вже про це, чули. Ну, а далі? Дар* я Іванівна. Коли ж враз приходить це опудало, Раїч-Болдаковський, і каже, що граф виїздить.
От тобі й маєш! А все ви! Це все ви!
Дар' я Іванівна. Та цитьте-бо, може, це ще й неправда. Полковник зараз же послав чоловіка дізнатись, а тут знову прийшов цей гусар-корнет Двігубський і каже, що граф дійсно виїздить, але коли, ще невідомо.
Клавочка. Ні, ні, так нічого не буде. Треба взятися за це діло як слід. Коли ще не все загублено, то не треба гаяти часу.
Нюточка. Це все папенька. Треба, щоб папенька знову поїхав до графа.
Дар'я Іванівна. Так, тад, це все ваш мілєйший папенька. Це все він.
Клавочка. Це все він. Не міг добитись, щоб граф його прийняв. Що ми за нещасні дівчата. У всіх, у всіх граф був, тільки ми такі безталанні.
Нюточка. У всіх, у всіх був: і в пані маршалкової, і в городничого, і в пані суддіної.
Клавочка. І в полковника, і в казначея — у всіх.
Д а р' я І в а н і в н а. Ні, я цього так не залишу. Хіба ж ми гірші за людей. Зараз же покличте папеньку.
Клавочка (біжить і через хвилину повертається) Ідуть.
Увіходить Дзюба, добродушний дідок у сюртучку, з табакеркою в руках, з якої він часто нюхає. Усі три жінки накочуються на нього.
Дар* я Іванівна. Прийшли! Ось, полюбуйтеся, полюбуйтеся, що ви наробили! Це ви, все ви!
Клавочка, Нюточка (разом). Да, це ви! Тільки ви!
Дзюба (переляканий). Що? Де? Та хіба що скоїлося?
Д а р' я Іванівна. Скоїлося? І він ще питає! Ви ізверг, разіня, тряпка, мокра куриця! Ви не хотітє счастья вашим дочерям, не умєєте даже з візитом поєхать.
Дзюба. Ну, як забалакала по-московському, то вже кепська річ... Але в чому ж я винен, матушко?
Дар' я Іванівна. Ви, ви, ви один во всьом віновати.
Нюточка. У всіх, у всіх був граф, тільки ми такі нещасні.
Клавочка. І в пані маршалкової, і в городничихи, і в пані суддіної... (Плаче.) І в пані ка... ка... ка... значейші. Тільки ми такі неща... ща... ща...
Дзюба (береться за голову). Але що ж я міг подіяти з тим графом, якщо він навіть не схотів мене й бачити! Навіть і не пустив до себе.
Д а р' я І в а н і в н а. Не пустив! Через те, що ви старе опудало, фуяра, роззява, тюхтій.
Дзюба (вбік). Ну, що з такою бабою подієш, коли вона по-українському ще краще лається, ніж по-московському Двома мовами лається... Але що ж мені було робити, паніматко?
(Продовження на наступній сторінці)