Чорна пухка земля дихала вогкістю, старі розкішні кущі здіймали догори, мов руки, цупке галуззя, крізь чорне лапате листя лиш де-не-де мигтіла зірка. Було холодно, моторошно якось. Гашіца несвідомо пригорнулась до Йона, цілою істотою віддаючись гарячим пестощам парубковим…
Починало вже сіріти, коли вони розійшлися: Йон — щасливий, задоволений, Гашіца — засоромлена, з опущеними додолу очима, з почуттям якоїсь ваги, якогось непоправного лиха…
Сливе щоночі сходились парубок із дівчиною у виноградному садку.
Час линув. Весна зростала в літо — душне, сухе, палюче. Кущі винограду облипли блідо-зеленими китягами, кукурудза по ланах розпустила коси, ячмені почали половіти, немов сивина старості злегка торкнула буйну рослинність землі.
Зів’яла та посохла й трава, якою вистелив Йон своє кубелечко на винограднику… ба! зав’яло з часом та почало гаснути в серці Йоновім і почуття до Гашіци. Щораз рідше перескакував він темної ночі огорожу знайомого виноградника, щораз радніше задивлявся на других дівчат. Докори та сльози Гашіци, що помічала Йонову зраду, ще більше відтручали від неї парубка.
Легкість, з якою підбив він серце дівчини, без боротьби взяв від неї все, що можна взяти в дівчини, скоро згасила вогонь першого кохання. Милування, таке солодке для дівчини, втратило для нього всю повабність новини. Гашіца просто докучила Йонові.
Спершу Йонові й на думку не спадало кинути дівчину. Що ж, він звів її, мусить і одружитись з нею. Якої б заспівали батьки її, що б сказали люди, гей! Як би глянув на це батько Йонів, палкий, але справедливий мош Костаки?..
Але помалу-малу, коли нехіть до Гашіци зростала в серці Йоновім, той самий батько його, палкий мош Костаки, з’явивсь в очах Йонових його рятівником у прикрій ситуації. Йон нагадав собі сварку свого батька з батьком Гашіциним мош Штефанаки і учепивсь за ту ворожнечу батьків як за спосіб рятунку.
Щоб його батько та згодився взяти за невістку дочку свого ворога? Зроду-звіку…
Він, Йон, і радніший би посватати Гашіцу, так що ж, коли батьки ворогують поміж собою і нізащо не пристануть на це.
Йон так увірував у створену ним причину, аж йому жалко стало, що він не може посватати Гашіцу.
А щоб не завдавати дурно собі й дівчині жалю, він перестав ходити до Гашіци, невважаючи на її сльози та благання…
Настали жнива. По ланах розсілись полукіпки, осміхались хліборобам, прохались на гарман. Висока й міцна, як дубина, стояла по горах кукурудза, вип’явши напоказ грубі качани; виноград по садках жовтів, наливався…
Червоне, як перчиця, обличчя мош Костакове з задоволення ще червонішало, коли він поглядав на ту благодать. "Треба одружити Йона восени",— поклав він, а позаяк замір його не був таємницею, то Йон хутко довідався про батькову волю і не тільки підляг їй, а цілком поклався на батьків смак.
Тому-то через деякий час, в вільні години, Йон уже з санкції батькової зазирав у чорні очі присадкуватій Домніці та носив на пальці мідяну каблучку від неї, це перше з пут чигаючого на парубків Гіменея[17]…
А Гашіца?
Ось лежить вона на призьбі, уклавшись на ніч біля матері. Батько ходить по подвір’ю, стиха промовляє молитву до зоряного неба. Чутно його зітхання, окремі слова молитви… В тиші нічній виразно чутно, як крякають жаби в долині у ставку, як клекотить довгим носом чорногуз на сусідній стрісі… Гашіцу дратує, що батько так довго молиться… Коли б він швидше поснув уже, бо Гашіца нині сподівається милого, їй треба незабаром бути на винограднику… А чи прийде ж Йон?.. Напевне, прийде… Гашіці треба, щоб він прийшов, треба поважно розмовитися з ним… Ах, той Йон!.. У неї серце так наболіло через нього, в неї голова така намучена від думок про нього… Вона не може вже думати. От якісь шматочки, якісь клаптики думок та образів мигнуть на хвилю в голові, зачеплять наболіле серце… і зникнуть… Ось він, приклавши мітлу до боку, червоний і гарний, марширує по льохові… Ось на винограднику, серед густих кущів, пригортає він її, розмовляє про їхнє весілля, спільне життя. Зрадник!.. зрадник!.. Що люди говорять про Домніку? Невже він проміняв її на другу?.. Та ні, ні… Ось він крадеться десь вуличкою до виноградника, щоб пригорнути її та оповісти, коли пришле старостів… "І який там біс кублиться вночі на тому винограднику? Скоро спіймаю — поперебиваю ноги…" — чує вона суворий батьків голос і тремтить… Їй страшно, страшно за Йона… Треба бігти і остерегти його… Дівчина зривається, сідає на призьбі… і прокидається… Темна ніч дихає вогкістю, в далекій долині крякають жаби, батько крекче та перекидається з боку на бік на призьбі… Треба бігти, Йон чекає… Але й бігти не можна, батько не спить ще, помітить…
Гашіца лягає знов, причаївшись сплячою… Солодка знемога обхоплює її тіло, сон так і липне до очей, але дівчина перемагає його, жадливо прислуховується до батькового дихання, що стає все рівнішим і рівнішим… Аж тепер можна: батько поснув…
Гашіца потихеньку висувається з-під рядна, обережно ступає босими ногами і никне врешті за причілковою стіною…
На винограднику тиша. Чорне збурене море виноградних кущів хвилями збігає з гори в долину. Гашіца впірнула у те море і опинилася у знайомому закутку. Йона ще нема. Гашіца сідає під кущем і, обнявши коліна руками, наважується чекати парубка. З-під гіллястих кущів дихає на неї тепле повітря, насичене пахощами чорнозему.
Все: і це повітря, і покручені лози, і зів’яла трава — все це мимохіть нагадує їй щасливі хвилини її життя. От Йон обіймає її… От кленеться, що довіку кохатиме її… А тепер?.. Вона нині мусить сказа… О! щось йде… Це, певне, він… Ні, то хтось інший пройшов стежкою у село… Вона скаже йому, що вже годі відкладати сватання… годі дурити її… Здається, Йон йде… Чутно якийсь рух здалеку…
Гашіца висовує голову понад кущі і насторошується… Знов не він: коняка на горі пасеться, а нічна тиша підхоплює її важке ступання…
Аж, боже!.. Коли ж він прийде?.. Вже пізно… А їй конче, конче треба, щоб прийшов, прийшов і довідався, що незабаром… Ай, сором, як вона це скаже?.. А треба, бо тоді він напевне відкинеться від Домніки та пришле старостів… Але чому він не йде?.. Невже не прийде?.. Що це — півні співають?..
Гашіца витягла шию, прислуховуючись.
Десь недалеко хрипливим голосом, як відрубав, кукурікнув півень. За ним чистим і мелодійним голосом обізвався другий, а там тишу сплячого села до решти сполохало безладне кукурікання півнів.
Дівчина сиділа, мов скаменіла.
"Ні, не прийде… Але повинен… Прийди… прийди… при-йди…— уперто думала вона водно, вкладаючи в ті думки всю міць жадання.— Нема… Покинув… Через Домніку покинув… Але чекай!.. Та що йому зробиш?.. Одружиться, а я… покинута, знеславлена… Сором!.. сором!.. довіку сором… Візьмуть люди на зуби, мов вітер солому… А батько!.. Домне, домне!..[18]"
Гашіца заплакала. Теплі рясні сльози, приємно лоскочучи їй вид, струмочками стікали по обличчю й попадали на губи, жалісно й по-дитячи випнуті наперед.
Холод пізньої нічної доби обгорнув дівчину. Вона тремтіла й плакала, а звідкись з глибини, з самого споду серця, здіймався голос, потішаючи її: "А може, прийде?.. а може, прийде?.."
Вже над світом — змучена, змерзла й зневірена — повернула Гашіца додому, твердо поклавши побачитись конче з Йоном та розмовитись з ним по щирості, до краю…
Йон, чуючи свою провину, уникав Гашіци, але вона таки перейняла його якось. Йон їхав порожняком по снопи на поле й не помітив, як Гашіца ззаду стрибнула на віз і причаїлась. Вже коли вони виїхали за село, а хмара куряви закутала віз від цікавого ока, Гашіца присунулась до Йона та торкнула його. Парубок вжахнувся, несподівано побачивши її.
— Ти як тут опинилась?.. Чого?..
— Чого?.. Того, що годі вже сподіватися, поки сам при-йдеш… Коли старостів пришлеш?..
Голос Гашіци згучав різко, суворо. Але віз так торохтів, що Йон не дочув.
— Що?
— Коли старостів пришлеш? — скрикнула Гашіца роздратовано в саме ухо Йонові.
Йон припинив трохи коні.
— Не пришлю…— відрізав він рішуче.
— То так?.. А за сором мій чим заплатиш?..
— Батько не велить дружитися…— крутив парубок, дивлячись кудись убік.
— То тепер ти батьком забиваєш мені баки?.. А тоді?.. А це що?..— враз скрикнула Гашіца і вхопила Йона за палець, на якому блищала дорога для нього каблучка від Домніки.— То кохати носату Домніку батько дозволяє?.. Га?..
Йон образився.
— Гей! а ти що тут таке?.. Забралася на чужий віз та й лаятись?.. Геть з воза!..
— Ба не піду, аж скажеш, коли свататимеш…
— Як у мене волосся виросте тут! — скрикнув завзято Йон, стукнувши пужалном в долоню.— Геть!..
Гашіца вчепилась за полудрабок, але Йон сильним рухом скинув її з воза і поторохтів далі…
— У-у! — посварилась навздогін йому кулаком Гашіца, здіймаючись з землі та обтрушуючи пил з одежі.
Злість, сльози душили бідну дівчину. З голосним плачем побігла вона до села, але скоро опам’яталася, обтерла сльози фартухом і подалась додому.
(Продовження на наступній сторінці)