Минуло кілька день. Йон тільки й марив про Гашіцу. Де б він не був, що б не робив — усе йому ввижалися палкі чорні, з поволокою, очі дівчинині, її рівні брови, пишний стан… Він тільки поцмокував з задоволення. Гарна фата, нічого сказати… Можна б і посватати… А яка рахманна, як вона йому у вічі дивилася, коли він смалив до неї халявки. І з дивною яскравістю уявився парубкові пам’ятний джок, обізвалась в ухах мелодія молдуваняски, згадалась сцена з хустинкою… Уява була така жива, така яскрава, що Йон мимохіть схопився рукою за хустинку, яка й досі обіймала його шию, немов боявсь, що рука пустовливої дівчини ось-ось протягнеться знебачки до його шиї та стягне так легко здобутий трофей.
Раз він переняв її біля церкви, перед службою божою. Дівчина йшла у святній одежі, вся накрохмалена, запишавшись. Біла, з червоними цятками курточка її, трохи заяложена на стані з правого боку, де лишили слід свій запрацьовані руки танцюристих кавалерів,— краще сказати, заяложене місце на куртці — викликали у Йона рій солодких спогадів, розпалили його серце. Але при людях, перед церквою, якось ніяково було виявлятись зі своїм почуттям, тож Йон лише звичайно привітався, а решту домовив очима.
Вдруге… це було так.
Вечірньою добою, коли сонце сідало за далеким чорним лісом, він повертав з роботи на винограднику в юрмі парубоцтва. З веселою розмовою тихо посувалась юрма з гори в долину, коли з юрми враз розлягся характерний не то крик, не то іржання:
— І-го-го-о!..
— І-гі-гі-і! — почулося знизу в відповідь тонке верескливе гукання, і незабаром парубки побачили в долині гурток дівчат, що з величезними сапами на плечах хутко посувався курною дорогою.
— І-го-го-о-го-гі-і!..— дико, не своїм голосом, мов орда, заревли всі парубки, пускаючись із гори бігцем навперейми дівчатам.
— І-гі-гі-гу-у-у!..— пекельним хором відповіли дівчата, тікаючи від парубків.
Галас знявся несказанний. Околишні гори підхопили той галас і понесли його далеко, кидаючи з гори на гору та полохаючи сонну тишу рожевого вечора…
Йон не стямився, як із розгону наскочив на Гашіцу, обняв її за шию і міцно притис до себе. Груди його важко дихали від прудкого гону, дотик молодого теплого тіла дівочого сп’янив його, затуманив йому голову. Серед дикого вереску та писку йшов він, щасливий, обіймаючи Гашіцу, та щось промовляв до неї, чого ані сам, ані дівчина гаразд не розібрали. Крикнява тим часом стихала… Вже під селом Гашіца вирвалась із обіймів Йонових і шуснула в крайню хату, що стояла на белебені поза вітряками… "Так от де вона сидить",— подумав Йон, роздивляючись стару, звичайно збудовану молдуванську касу під очеретяною стріхою, з широким піддашшям, загратованими вікнами та поцяцькованими синькою стінами. Біля хати був льох, а навкруг просторого двору стояли кошниці на кукурудзу та повітки. На вулиці, під самими ворітьми, знявся над колодязем новий журавель, немов сторожив вхід до оселі. За ворітьми гризлись дві здорові собаки, але, помітивши Йона, одностайно кинулись на нього, припадаючи до ніг, аж поки він не зник за рогом вулиці…
Ще на воротях почув Йон сурмовий голос батьків, що вилітав крізь відчинені двері. "Нунте ші Буковіна!"[6] — гриміла улюблена лайка мош Костаки і викликала усмішку на синові уста.
"Це вже батько розходився",— подумав Йон про галасуватого, та несердитого батька.
Дух свіжої мамалиги приємно полоскотав йому нюх, коли він переступив поріг хати: мати Йонова, стара сухорлява Аніка, саме вийняла з низької печі — коптьора — казанок і викинула з нього жовтий, запашний і паруючий буханець мамалиги на триногий мас[7].
Мош Костаки, високий огрядний молдуван, із червоним, мов перчиця, обличчям і ще червонішою шиєю, що так виразно відбивалась від його білої одежі — довгої, за коліна, сорочки, підперезаної червоним поясом, та білих штанів,— сидів на лаві і енергічно вимахував руками та мотав головою, вкритою копицею рудого, з сивиною, волосся. Неголена борода, наїжившись, мов їжак голками, сивою щетиною, здавалось, поділяла обурення свого хазяїна і ладна була разом з ним стати до бою з ворогами.
— Нунте ші Буковіна! — гукав Костаки,— Він думає, що як має вітряк, а я ні, то можна мене зневажать перед миром!.. Га! драку[8]! Мош Костаки не останній з молдуван… Що?
— Хто? Хто такий? — спитався Йон.
— Хто? А отой Мица Штефанаки, що сидить край села за вітряками…
Йон з цікавістю вислухав історію сварки, що зчинилась у корчмі за квартою вина межи його батьком а батьком Гашіциним.
— Але я не подарую!.. Що?.. Чи там багатий, чи не багатий, а домну дзев[9] для всіх молдуван один… На суд його! Судом дійму чортового мірошника! Що? Нунте ші Буковіна!..— І роздратований мош Костаки поспішно висмикнув затканий ззаду за поясом кисет з тютюном.
— Е-е! — скептично протягла Аніка.— Що ти йому зробиш? Ла богат мєржі ші драку ну колак, да ла сарак ніш бой ну траг.[10]
Кінець тої сентенції почувся вже з сіней, куди з поміччю хазяйчиною перебрався й мас з паруючою мамалигою.
— А йдіть вечеряти! — покликала Аніка.
Мош Костаки заткнув кисет на місце і заходивсь коло вечері. Відриваючи по шматку мамалигу та бгаючи її в руках на галки, він мачав ті галки в юшку з квасолі, щиро заправлену перчицею, виловлював з юшки стручки перчиці та з смаком гриз їх, немов свого ворога, від чого червоний вид його палав, як на заході сонце. Запивши вечерю вином з глечика, старий звернувсь до Йона:
— Поженеш коні на пашу, бо завтра вдосвіта поїду в волость позиватись.
Аніка тільки зітхнула.
Йон хутко упоравсь: манта[11] вже на спині коня, залізне путо бряжчить в руках… Скочити лиш на коня — і гайда!
Вечір м’який, теплий. Курява, збита чередою, знов лягла на землю. На блідому стомленому небі блимнули де-не-де зірки. Йонові забаглося проїхати повз Гашіцину хату; правда, йому не по дорозі, навіть зовсім убік, але молодий парубок не може встояти проти спокуси. От уже й вулиця знайома… он і вітряк повільно помахує крилами, мов величезний птах… а ось і журавель схилив довгу шию у колодязь, щоб виловити звідти відро води… Для кого то він так працює, аж скрипить, бідолашний?
Йон порівнявся з колодязем, глянув — і аж йому щось йойкнуло всередині з несподіванки: Гашіца, жваво перебираючи руками, витягала з колодязя воду. Тонка бомбакова сорочка щільно обіймала її молоде тіло, рельєфно обмальовувала круглі плечі, міцні руки, високі трямкі перса.
Йон не встиг навіть тпрукнути на коні: вже коли вони проминули колодязь, Йон гвалтом затримав їх, скочив на землю і підійшов до фонтини[12], тягнучи за собою здивовані коні.
— Добривечір!..
— Спасибі вам…
Гашіца, зашарівшись вся, навіть не глянула на парубка; взір її потонув десь у чорній глибині колодязя.
Мовчанка.
— Дай-но води напитися…
Гашіца мовчки присунула куфу.
Але, замість того щоб пити, Йон схопив Гашіцу за руку і потяг до себе.
— Сиди тихо! — сикнула та.— Побачать…
— Нікого нема…
І Йон потяг до себе дівчину. Вона не пручалась.
— Нащо займаєш, коли не думаєш брати?
— А пішла б за мене? — питав він, присовуючи до неї своє широке та дзюбате обличчя, загріте й сяюче.
Але у ту ж хвилину нетерплячі коні шарпнули убік і мало не збили з ніг Йона.
— Тпрру!.. бісова худоба!..— скрикнув він, сіпнувши замотану на руку поворозку.
— Гашіце, ме-ей!..— розляглось рівночасно від хати.
Гашіца заметушилась, вхопила спішно куфу і прожогом кинулась у ворота.
— Я ще прийду до тебе… вночі,— почула вона за собою голос Йонів.
Йон скочив на коня і оперіщив зі злості поворозкою "бісову худобу", що перервала йому найцікавіше місце залицяння.
Коні невдоволено крутнули головами, шарпнули з копита і понеслись вулицею, збиваючи густу куряву.
Ось вигулькнула з-за гори ціла колонія вітряків і обсту-пила Йона з обох боків дороги. Одні, чорні та спокійні, тихо стоять, розчепіривши чорні, як у кажана, крила на тлі вечірнього неба. Другі, сяючи крізь відчинені двері червоним світлом, рівно та плавко вимахують крилами і, здається, от-от знімуться з місця та полинуть кудись у простору.
Коні вибігли на гору, пішли підтюпцем. По горі замріли широкі лани кукурудзи, повіяло польовими пахощами. Хороше зробилося на серці в Йона.
Фрундзу вєрді семіногу…
Тоті тиргуле ку пороку…[13]—
затяг він журливим голосом безконечну пісню.
Коні пішли ступою, форкаючи інколи від куряви, залізне путо стиха побрязкувало, тужлива пісня котилася широкими ланами…
Ось дорога скрутила вбік, побігла з гори в долину… Широка й безкрая долина зачорніла поміж пологими горами. Приємний вогкий холод обхопив зразу Йона, коні весело заіржали, піднявши догори голови… Он поміж чорними комишами блиснула спокійна вода озерця… Десь далеко крякають жаби… Біла пара тихо здіймається догори і клубочиться понад комишами… Небо потемніло, заіскрилось зорями…
(Продовження на наступній сторінці)