Але ця дика, сповнена незвичайної краси, місцевість вабила його непереможно, і він знову ділиться зі мною своїми планами:
"Возвратясь. отдохну несколько дней и опять уеду из цивилизованного края. Чувствую себя хорошо, чувствую силы рискнуть на такое путешествие.*1
І далі, розповідаючи про своє життя, вія пише, що "не слазил с коня весь день и половину ночи11, хоч "когда подымался на вершину горы, меня, не смотря на лето и солнце, обнял такой резкий холод, что пришлось надевать шубу", що "пробирался с риском для жизни по таким тропинкам, чго, оглянувшись, не хотел верить, что был там". І, як завжди, знову заспокоює мене:
"Не думай только, что забываю твои советы. Не утомляюсь слишком, не работаю, живу впечатлениями и кое что записываю в книжку."
Ця подорож для нього — відпочинок: "Все таки, это каникулы, отдых, а работа предстоит дома". Михайло Михайлович такий задоволений, такий захоплений своїм життям, що навіть не помічає, що свою відпустку проводить в найнапруженішій роботі над збиранням матеріалу.
"Не буду описывать тебе своих впечатлений, — пише він, — скажу только, что я доволен и собираюсь еще через несколько дней, после отдыха, в горы. Хочу собрать материал."
В останній тиждень життя Михайла Михайловича в Карпатах погода зіпсувалася і шлях в гори був відрізаний. Але Коцюбинський, відрізаний повеню річок "от почты, от лавок, от всего света", як завжди, не сумував, а, зберігаючи бадьорість навіть у найважчих умовах і знаходячи у всьому красу, милується диким пейзажем залитих дощем гір.
Творче життя викликає нове піднесення у Коцюбинського і він знову почуває себе майже здоровим. В останньому листі з Криворівні він пише мені: "Я здоров, сердце молчит, усталости Цamp;Т А З
Повернувшись з Карпат, Коцюбинський назавжди залишив службу, яка так довго була для нього джерелом мук. Тепер він вільний перший раз у житті, може творити, може весь віддатися улюбленій роботі. Коцюбинський знову поривається на південь, на свій улюблений острів Капрі ^дочитывать захватывающие сказки". Мріяз і здоров'я зміцнити для нового, творчого життя, що відкривало для нього такі привабливі творчі перспективи, поїхати подалі від холоду, якого так не любив Михайло Михайлович.
Це була перша довга наша розлука. Для мене вона була незвичайно тяжка, бо Михайла Михайловича все ж чекала попереду улюблена робота, чудовий край. Я ж залишалася самітня серед нудного оточення, яке без нього було для мене нестерпно тяжким. Особливо я нудьгувала на роботі, звикнувши бачити там щодня Коцюбинського. Я тепер відчувала його відсутність гостро, до відчаю. В мене не вистачало сил навіть примусити себе працювати. Проте, працювати було треба, і я докладала всіх сил, щоб зберегти рівновагу.
Усі думки Коцюбинського, всі його прагнення тепер були спрямовані на улюблену роботу. По дорозі на Капрі з Львова він пише мені:
"Я все стремлюсь вперед, меньше обращаю внимание на окружающее. Хочется поскорее доехать и сесть за работу, которая становится все более и более привлекательной для меня, хочется работать, а все остальное (путешествие и внешние впечатления) только придаток.и Його листи з дороги квапливі. Він весь тепер заглиблений у своєму внутрішньому, такому глибоко змістовному, житті.
На Капрі Коцюбинський цього разу зупиняється в Горького, який не дозволив йому жити в готелі.
У Горького Коцюбинський, як і раніше, зустрічається з цікавими людьми, з письменниками. Але він поривається до роботи і прогулянок, що дають йому матеріал для спостережень:
" Здесь собирается очень интересное общество, большей частью литераторы, и ведутся оживленные споры и разговоры. Но все таки — луч нее время дня — прогулки."
На Капрі, усі знайомі, а особливо Горький і його сім'я, ставляться до Коцюбинського так привітно, з такою увагою, що це навіть бентежить його:
"Принимают меня здесь больше чем хорошо, все говорят комплименты, восхищаются моими работами, чем не мало смущают меня. Я не привык играть такой роли, мои соотечественники ведь не балуют меня таким вниманием."
І дивується:
"Не могу понять, почему моя особа вызывает такой интерес у Горького и вообще у здешней публики, но это факт, от которого подчас я буквально страдаю.
Ты знаешь, я не люблю возбуждать большого внимания к себе, это меня стесняет,"
Життя на Капрі, таке багате різноманітними враженнями, сприятливо впливає на Коцюбинського. Він завжди чутливий і сприятливий до краси, яку хотів і умів знаходити у всьому. Він милується красою природи, любить квіти, любить і уміє гарно вдягатися, любить красиві меблі в кімнаті.
Пригадую я такий випадок. Якось гуляли ми з Михайлом Михайловичем у полі, за містом. Зірвавши польову гвоздику, він простяг її мені і сказав:
— Поглянь, яка вона чудова, як красиво одягнена. Треба, щоб і люди також були гарні й вміли красиво одягатися.
А на Капрі все навколо сповнене краси, і Михайло Михайлович почував себе прекрасно:
"Сижу и работаю, — пише він мені, — нервы успокаиваются, вокруг тишина, чистота и красота. Надо мной острят, уверяя, что у меня комната, как у невесты, а, между тем, это сущая правда."
Життя Коцюбинського тепер глибоке, заповнене й інтенсивне. Він у товаристві цікавих людей слухає нові твори знайомих літераторів, обговорює їх, сперечається. У Горького велика бібліотека і Коцюбинський бажає добре ознайомитися з нею.
Напружено працюючи, Коцюбинський обмежує себе навіть в часі на звичайні прогулянки, які так любить і які потрібні йому для роботи; єднання з природою освіжає його, в ній він черпає натхнення.
"Часто испытываю чувство досады: по утрам солнце греет и светит, море удивительно сине, а я должен сидеть лучшую часть дня за столом, за работой, только изредка бросая взгляд на красоту эту, глядящую на меня из стеклянной двери. Нет, надо сделать хоть небольшой перерыв и погулять на воле. Может быть, солнце посеет что-то в душе, и я использую, соберу жатву", —
пише він; і в другому листі знову:
"Хочу опять побродить по острову, может солнце сделает новый посев в моем сердце, а я потом у себя в кабинете соберу жатву".
Проте Коцюбинського вабить не тільки природа, люди також цікавлять його, хоч він і скаржиться іноді на втому від них. Він яскраво описує, як проходить на Капрі переддень Різдва, відвідує костьол, побіжно відзначаючи, що "орган играет оперные вещи, шесть ксендзов ревут по-латыни, а тут же, среди молящихся, маленькая собаченка вычесывает блох".
Приєднується до натовпу, що йде з церковною процесією, спостерігаючи, що в одній процесії "маленький мальчик, кудрявый как херувим, в белой рубашке, несет корзину цветов, среди которых голы л ребенок—Христос", у другій—"Христа благоговейно песет старик, самый старый каприйский столяр, изображающий Иосифа*. "Ого!"—жартує він,—здесь дева Мария родила сегодня двойни". Йому весело серед натовпу, він з цікавістю спостерігає його: "Процессия среди треска петард, шумих и клубов дыма ходит по улице с пением, иду за ней и я. Весело!". У русі натовпу, серед його метушні він відчуває рух життя. "И чувствуешь себя одним из звеньев большого кольца человеческой жизни",— закінчує він опис свята.
На масляній Коцюбинський бере участь у капрійському карнавалі, щиро поділяючи радість і веселощі натовпу:
"Вся площадь превратилась в один большой зал, в громадный маскарад под открытым небом. Крик, шум, веселье и тарантелла. Везде стучат кастаньеты и деревянные башмаки, горят огни, море ритмично шумит, звезды дрожат на весеннем небе ~ и всем радостно и хорошо."
Коцюбинський пристрасно любить життя і вміє відшукувати у всіх його проявах красиве і хороше. Він писав мені якось з Одеси:
"Я не из тех, кто вечно всем недоволен, наоборот— я везде и всегда со всего собираю самое красивое и интересное и, если бы покопаться в моей душе, то даже бесцветная жизнь, наверно, отложила в ней много интересного, что когда-нибудь, при случае, неожиданно всплывет."
Якось раз я, жартуючи, поскаржилася йому, що, очевидно, не для радості я народилася 13 числа. Михайло Михайлович відповів: "И как тебе не стыдно! Когда я вспоминаю о дне своего рождения, я благословляю его". Така глибока життєрадісність Коцюбинського при постійному нездужанні, за скрутних матеріальних обставин завжди вражала мене.
Душа у цієї людини була така мужня, що він відкидав від себе всі злигодні життя, вбираючи з нього найпрекрас-ніше, а любов до прекрасного — така велика, що змушувала забувати про всякі дрібниці і неприємності:
"Ты напоминаешь мне о каких-то неприятных, по твоему, минутах во время наших свиданий,— пише він з Капрі,— а я забыл о них. Помню только хорошее, приятное."
Вдача у Коцюбинського була надзвичайно діяльна. Він всього хоче зробити якнайбільше і якнайкраще, йому завжди не вистачає часу:
"Не хватает дня — вот мое вечное горе. Так много надо сделать — жизнь коротка, не успеешь, а время мчится с поразительной быстротой."
Але, бажаючи зробити якнайбільше, Коцюбинський, в той же час, дуже вимогливий до своїх творів: переробляє їх, відкладає, чекаючи на кращий творчий настрій, на кращу працездатність.
У 1912 році він пише мені, що його "атакуют не только украинские, но и русские издательства с просьбой сотрудничать" і, що він відмовляється від цих пропозицій, не бажаючи зв'язувати себе:
"Боюсь обязательных спешных работ, что всегда связывает и понижает качество работ. Что же, будет меньше денег, но лучше работа."
А тим часом, гроші, як він пише в іншому листі, йому завжди потрібні, їх завжди не вистачає.
Завжди уважний до людей, чутливий і делікатний у стосунках з ними, Коцюбинський дуже цінує щире ставлення до себе, вміє в людях відшукувати найкращі якості, найцікавіші риси. Скромний до себе, він навіть думки пе припускає, щоб до нього люди ставилися особливо щиро через його особисту привабливу вдачу.
З Капрі він пише мені:
"Относятся ко мне вообще хорошо, это правда, в этом отношении я считаю себя очень счастливым,
т. к. люди всю мою жизнь относились лучше ко мне, чем я того стою, и я большею частью встречал хороших людей, а дурных — реже. Но из этого ничего не следует, выводов в мою пользу сделать нельзя."
На Капрі Коцюбинський пробув цього разу чотири місяці— з 20 листопада 1911 року по 20 березня 1912 року. Працював він у цей час, як я вже згадувала, багато й інтенсивно. Тут він написав "Лист", який він переробляв, "Подарунок на іменини" і "Коні не винні".
"Подарунок на іменини" в російському перекладі Коцюбинський прочитав у сім'ї Горького.
"Этот рассказ, — пише він мені, — так понравился моим хозяевам, что они оба плакали и всем расхваливают напропалую мою вещь. А мне стыдно за нее, настолько плох перевод.и
Тут же Коцюбинський зібрав матеріал для своєї новели "На острові", яка, через його смерть, залишилася незакінче-ною. Він давно мріяв про свій улюблений острів і цього року почав працювати над здійсненням своїх задумів.
"Не помню, — писал ли я тебе об этом, но мне хочется собрать с острова мед и перенести, как сумею, на бумагу", — писав він мені в 1912 році.
Але Михайло Михайлович, як завжди, незадоволений з малої продуктивності:
"Ты, как будто, насмехаешься надо мной, когда пишешь, что я много сделал за зиму,—пише він мені,— а, между тем, я очень мало написал за зиму, всего два небольших рассказа и думаю закончить третий. Для четвертого только успел собрать материал. Это очень мало, поразительно мало, и я краснею, когда вспомню о такой малой производительности."
Здоров'я Коцюбинського в цей час, було, як і раніше, погане, хоч перші півтора місяці життя на Капрі, завдяки зміні вражень і нервовому піднесенню, він відчував деяку бадьорість і майже не помічав своєї хвороби. У першому своєму листі з Капрі Михайло Михайлович ще скаржиться:
"Устал с дороги и от вечного общения с людьми, сплю плохо и нервы не в порядке."
Але вже через тиждень пише:
"Я здоров и начинаю приходить в себя после дороги и от первой усталости на Капри. Кашель почти совсем прошел, только по утрам кашляю, но это не надоедает мне, и я даже не замечаю."
Як завжди, він і в цей час не дуже уважний до себе і живе таким життям, яке для його здоров'я було явно згубним. У перших числах грудня він пише мені: "Я двенадцать часов в сутки на людях (у Горького), среди облаков дыма, возбуждения и без движения". Ізнову — через чотири дні: "Кашляю я меньше, хотя уже два дня, как слегка простудился и опять кашель". І додає: "Сердечные припадки отошли в область преданий".
З березня здоров'я Коцюбинського починає різко гіршати. Він застудився і весь час, аж до повернення в Чернігів, хворіє.
2-го березня 1912 року він пише з Капрі:
"Мне не повезло: простудился, прохватил меня где-то сквозной ветер и я пролежал в постели несколько дней, а теперь, хотя уже и выхожу на воздух, но никуда не гожусь, устаю страшно, исхудал, едва держусь на ногах/
І тут же намагається заспокоїти мене:
"Не тревожься только, ведь я поправился уже, начал работать и сегодня закончил даже рассказ."
У листі від 11 березня він знову скаржиться:
"Все хвораю. Только что было поправился несколь-о, как опять простудился — где и как — не знаю. Опять пришлось слечь в постель, припадки астмы, кашель и повышенная температура.*
20-го березня Коцюбинський виїхав з Капрі. В дорозі він схопив плеврит і, приїхавши до Чернігова, три тижні пролежав у ліжку.
Проте, вже у половині червня Коцюбинський знову виїхав до Карпат, бажаючи продовжити свої спостереження над життям гуцулів. У Карпатах його в перші дні зустріли холод і дощі. Втомлений від подорожі, під час якої він, за його
виразом, "не умел спать",— він був пригнічений холодом і дощами, через які не можна було вирушити в гори.
"День кажется годом,— скаржиться він у цей час,— если бы не холод й дожди, у меня было бы лучшее самочувствие. Сейчас же головная боль и недовольство."
Через кілька днів погода покращала, і Михайло Михайлович знову оживає:
яПри хорошей погоде и я чувствую себя здоровым, имею великолепный аппетит и работоспособность моя повышается."
І хвороби забуті, несприятливі умови зовнішнього життя, незручності його мало турбують. На них не звертає він уваги. Всі думки, всі бажання зосереджені на роботі. Він захоплений нею цілком:
"Живется мне хорошо, несколько напряженно и нервно, но это пустяки. Вначале я плохо спал, теперь уже сплю хорошо, должно быть, устаю после работы. С самого утра я уже отправляюсь в гости, к знакомым гуцулам, или завожу новые знакомства при всяком удобном случае: на дороге, у реки, в лесу и т. п. Моя записная книжка быстро заполняется."
Він запрошує з далеких сіл на допомогу під час подорожі в гори двох знайомих гуцулів і знову збирається в гори верхи:
"Если припоминаешь,— пише він мені,— мне хочется познакомиться со своеобразной философией гуцулов, с их взглядами на жизнь и любовь. Уже теперь чувствую под собой почву, так как оправдывается то что я предполагал раньше в виде догадки."
А покищо він робить далекі прогулянки пішки "для зна* комства с природой", записуючи свої враження. Ходить він. звичайно, один:
"Знакомых пока немного, но и наличные претендуют на мое общество. Но я не поддаюсь: без церемонии заявляю всем, что я приехал сюда не для личных удовольствий, а на работу".
т
Але погода знову зіпсувалась і заважала Михайлові Михайловичу збирати матеріал:
"Холодно, сыро, нет солнца. Я почти не гуляю и до головных болей беседую с гуцулами. Но беда в том, что выбор собеседников ограничен ближайшими соседями и не всегда интересен. Я не могу выехать никуда и ко мне никто не решается приехать."
Він мріє подорожувати річкою через пороги на Буковину. ..Это восхитительное, хотя немножко опасное, путешествие: бывают случаи, когда "дарабы' (плот) разбиваются о скалы". Ллє небезпека його найменше зупиняє: "Волков бояться — лес не ходить. Надеюсь быть целым и невредимым и, кроме того, с запасом впечатлений".
А погода, тим часом, ставала все гірша.
"Вот уже скоро месяц, — пише мені Михайло Михайлович,— как здесь днем и ночью льют дожди, часто холодные, осенние, сырость такая, что одежда никогда вполне не высыхает, мы все тут кашляем, сердимся и даже болеем. Схватил жестокий бронхит. Сплю очень плохо, страдаю бессоницей и неэнаю причин."
Треба було залишати Карпати: бронхіт викликав ускладнення на серце. Коцюбинський змушений був виїхати. Він почував себе в цей час так погано, що вже у Львові хотів ля; ти в лікарню. Проте, все ж зібрав сили й поїхав далі. Ледве доїхавши до Чернігова, відразу ж зліг. Ця хвороба була фатальною для Михайла Михайловича, вона остаточно підірвала його і без того виснажений організм. Три тижні він лежав, не встаючи, а потім, хоч і намагався вставати, та не надовго. Незабаром знову зліг на місяць.
У ті рідкі тепер дні, кои Михайло Михайлович напівхворий виходив зустрітись зі мною, на нього страшно було дивитися, такий він був жахливо схудлий.
Було вирішено, що Коцюбинський поїде лікуватися до Києва, де й ляже в клініку. Тут, у київській клініці, Михайло Михайлович пролежав три місяці —з кінця жовтня 1912 року по кінець січня 1913 року.
Київські лікарі теж не могли допомогти Коцюбинському. Не зважаючи на виняткову увагу до Михайла Михайловича кращих київських спеціалістів-—професора Образцова та його помічників Стражеско і Рафіева, не зважаючи на добрий догляд і уважне ставлення до нього обслуговуючого персоналу, здоров'я Коцюбинського згасало...
Мене Михайло Михайлович умовив на час його лікування в Києві виїхати до Петербурга, бо саме в цей час я була в відпустці. У цьому виявилося його піклування й увага до мене.
Період хвороби Коцюбинського в Чернігові був важким часом і для нього й для мене: мине тільки не могли бачитися, а й листуватися нам рідко щастило. Отже, щоб трохи розважити мене, Михайло Михайлович і переконав поїхати з Чернігова: "Все равно, пока я болен, видаться мы не сможем. Ты поезжай в Петербург, а я за это время подлечусь в Киеве.*
У клініці Коцюбинський увесь час почував себе погано: безсоння, болісні сердечні припадки, різкі болі на грунті розладу сердечної діяльності. Але коли йому ставало трохи легше, він нудьгував по улюбленій роботі, яку йому забороняли і для якої він сам не мав сил.
"Чувствую тоску по работе,— писав він мені до Петербурга.—Так хочется сесть за стол и взять перо в руки". Але сил вже не було:
"Не могу работать, голова не свежа и фантазия потеряла крылья." Проте, вражлива, кипуча вдача Коцюбинського не виносила бездіяльності. Нишком, криючись від лікарів, він, як тільки йому ставало трохи легше, відшукував собі якесь заняття.
Пишучи мені 4 листопада про те, що повідомлення у газетах про поліпшення його здоров'я "довольно правдоподобны на этот раз", він досадує на лікарів, які тримають його в постелі, "запрещают волнения, движения — все, чем проявляется жизнь" і нарікає на неможливість покищо працювати:
"Работать еще не могу, но много читаю... Вокруг меня лежат новинки книжного рынка, и я предвкушаю много удовольствия от ознакомления с ними. Хочу воспользоваться также университетской библиотекой (він лежав в університетській клініці) и почитать по ботанике и зоопсихологии, т. к. в последнее время я совершенно отстал в этих любимых мною науках".
Але думки про улюблену роботу не залишають його: "Не подумай, однако, что я собираюсь лежать здесь всю зиму. Как только позволят мне встать с постели" укачу домой и за работу." Громадськість не забуває його. Щодня Коцюбинський одержує листи, на які намагається відповідати акуратно.
"Внешних впечатлений я еще не получаю,— виправдовується він,— а для того, чтобы жить запасами, черпать из себя, нет еще надлежащей свежести организма. Вот я и чувствую себя в этот неблагодарный период особенно бедным и всем моим корреспондентам отвечаю на письма краткими открытками, дающими мне возможность скрыть эту бедность впечатлений."
Але ця кореспонденція втомлює його:
"Казалось, ушел я ог моих корреспондентов, но благодаря газетам, сообщившим зачем-то даже мой адрес, ко мне пишут, кроме знакомых, и незнакомые досужие люди, а я должен всем отвечать. Правда, я пишу всего несколько слов благодарности за добрые пожелания,— но этих пожеланий довольно много, и моя корреспонденция утомляет меня."
У грудні він повідомляє мене:
"Я, как уверяют врачи, на пути к выздоровлению. Субъективно же не могу похвалиться хорошим самочувствием. Почему то не тверд на ногах, менее тверд, чем был неделю назад. Какая-то слабость по всем организме."
"Три дня как я понемногу занимаюсь: просмотрел перевод рассказа своего для журнала "Заветы* и продержал корректуру своей новой вещи "На острове". Устал отчаянно от этой такой легкой работы. Делал бесчисленное количество антрактов, но все же кончил".
Втомлюють його і відвідувачі і він скаржиться мені на це: "утомляют меня посетители, но с этим бороться трудно".
Вражає самовладання цієї людини. Він не занепадає духом, не скаржиться. Навпаки, він знаходить сили навіть жартувати. "Я еще удивляюсь, как я не сделался брюзгой, раздражительным, мрачным",— пише він мені в одному з грудневих листів 1912 року:
"Все таки, я в снисходительно благодушном настроении и часто подсмеиваюсь над всем своим злополучием. Ничего! Когда-нибудь будет и лучше! Пустяки!"
Така бадьорість дивувала навіть лікарів, які лікували його. Ця бадьорість — не легкодухість: Михайло Михайлович глибоко почував всю серйозність своєї хвороби. Але він любив життя і, навіть відрізаний від нього, намагається вловити радісний його пульс:
"Судьба так часто и жестоко колотила меня Б последнее время, что я вынужден для примирения с жизнью вспоминать и все доброе, когда-нибудь подаренное ею. А теперь я благодарен ей, когда она приносит мне письмо от тебя, луч солнца или цветок." Але надія на краще не залишає Коцюбинського в ці трагічні хвилини:
"Не думай, впрочем, что я кисну, унываю,— пише він мені,— мое легкомыслие, как ты называешь это, или философское отношение к жизни, как я смею думать,— избавляет меня от трагических мин. Все будет хорошо — вот мой девиз."
"Две только вещи тяжело перекосятся: разлука с тобой и невозможность писать".
Його спокій, органічна жадоба до життя, воля дужої людини змушували організм довго боротися за життя. Але надій ставало все менше. За моментами тимчасового покращання наставали різкі погіршення.
"Здоровье мое очень неровно,—пише він мені ЗО грудня 1912 року, — ряд подъемов и падений..."
Кінець-кінцем, навіть в сильного волею Михайла Михайловича терпіння вичерпалося. Він став нервуватися, проситися додому. Його нарешті додому відпустили (23 січня 1913 року).
З переїздом Михайла Михайловича до Чернігова ми не могли не тільки бачитися, а й листуватися.
Надійшли для мене жахливі дні. Я божеволіла, не маючи листів від Михайла Михайловича, не маючи змоги діяти...
Одним з близьких знайомих Коцюбинського був художник Михайло Іванович Жук. який останніми роками жив в одній садибі з нами (у цій квартирі Михайло Іванович малював портрет Коцюбинського).
Я була знайома з Михайлом Івановичем і його дружиною Анастасією Григорівною. Знаючи, що Михайло Іванович часто відвідує Коцюбинського, я щодня знаходила якусь нагоду відвідати їх і довідатися про здоров'я Михайла Михайловича.
Але передати листа через Жука я не зважувалася. Коцюбинський знав, що я бачуся з Михайлом Івановичем, але також чомусь не писав до мене. Не знаючи як поставиться Михайло Михайлович до передачі листів через Жука, я також не зважувалася писати перша.
Це були нестерпно тяжкі дні: понад два місяці я не мала жодного рядка від Коцюбинського. Проте, думка про трагічний кінець ні на одну хвилину не приходила мені в голову. Оптимізм Михайла Михайловича, його впевненість у тому, що все буде добре, посіяли і в моїй душі надію.
Смерть була несподіваним жахливим ударом...
Це трапилося у п'ятницю 12 квітня (25/ІУ за нов. ст.). Нас відпустили на пасхальні канікули. У мене був звичайний за останні місяці тривожний стан, я не мала сил залишатися вдома і поїхала з сестрою Зіною велосипедами за місто, сподіваючись, що швидка їзда втомить і хоч трохи заспокоїть мій біль.
Виїхали ми годині о 12, а о 4 вже були вдома.
Я саме витирала велосипед на терасі, не сподіваючись, що зараз одержу жахливу звістку, коли до мене підійшла служниця Жуків і подала записку.
Розгорнувши, я прочитала: "Сьогодні в 21/з год, дня помер Михайло Михайлович. Настя" (дружина Жука).
... Відразу я не повірила:
"Не може бути! Це помилка!"
Потім якесь отупіння до непритомності опанувало мною. Настирливо ворушилася десь думка, що я повинна щось зробити, щось закінчити:
"Ага! витерти велосипед і поставити на місце..."
... Всю ніч пролежала я з розплющеними очима, без думок і почуттів. Такого горя не передати словами.,.
Другого дня Анастасія Григорівна, дружина Жука, попрохала допомогти робити вінки на труну Коцюбинського.
Я поїхала на Лісковицю, до садівника Зборовського, де Михайло Михайлович завжди купував квіти для мене. Тут я хотіла купить квітів в його останню подорож...
На східцях будинку Жуків ми робили вінки. Але я не могла зосередитися, вінки в мене не виходили.
Анастасія Григорівна брала їх з моїх рук і швидко та майстерно переробляла.
Квіти приносили безперервно...
Хтось приніс кошик білорожевого цвіту яблуні.
"Цвіт яблуні!" — скорботно промайнула думка...
Я згадала, що Михайло Михайлович писав мені з Капрі під час своєї останньої подорожі, як приємно було йому там бачити розквітлу яблуню.
Я присунула до себе кошик з гілками розквітлої яблуні і швидко сплела вінок з самого цвіту яблуні. Він був най' красивіший від усіх вінків...
Анастасія Григорівна потім розповіла мені, що саме цей вінок хтось поклав у труну в головах Михайла Михайловича.
— А знаєте,— сказала вона, — Віра Устинівна прохала від вас не приймати ні вінків, ні квітів,
15 квітня Михайла Михайловича ховали...
За труною йшла сила людей, стільки я ще ніколи не бачила. Труну несли на руках від церкви аж до Троїцької гірки старовинного Троїцького манастиря, де над кручею і поховали Коцюбинського.
Вінків принесли силу—кожен намагався послати останній привіт людині що так завчасно зійшла в могилу...
Були вінки і з червоними стрічками.
Навкруги в натовпі швеньдяли городові, метушилися фотографи...
Тягнув за душу тужливий церковний спів. Я пригадала, як Михайло Михайлович якось сказав мені: "Коли я помру, поховай мене без попів..."
...Я йшла в натовпі. Сліз не було, як і раніше. Горе було глибоке, неймовірне... Навкруги чулося: "Залишив матір, дружину й четверо дітей. Є невидані твори ..."
А весняне сонце світило незвичайно яскраво, неначе й воно прощалося з тим, хто так любив його за життя...
Травень — жовтень 1937 р. Москва — Чернігів.