Примруживши очі, він пильно вдивляється на дорогу: вітер і курява... Музики, з цимбалів забринівши, знову заграли весільної.
А Скрекотень, розмахуючи мотузкою в руці, стоїть під ворітьми — недалеко Рудика — і підтанцьовує...
Покраса червона лопотить над головою Мелашки, Рудик сміється.
— Прийшли на весілля незаможники...
Тоді простягає руку і, голосно, щоб усі чули й знали, кричить:
— Пожалуйте, господа невозможні! Прошу...
Струснувшись усім тілом, Рудик кидається зо сну. Підводиться, виходить на подвір’я й довго стоїть непорушно, ніби з каменю тесаний...
Вітряк більше не гергає — не меле; з гори — видно Рудикові — сходить униз наймит; запорошений мукою, він чітко вимальовується серед голого дерева в саду. Чути важку ходу його.
Петро Рудик прислухається: на селі все ще валують собаки, і вітер заносить у вуха Рудикові глухе й далеке: гав, гав, гав-уй...
1930