«Анкета» Григорій Косинка

Читати онлайн новелу Григорія Косинки «Анкета»

A- A+ A A1 A2 A3

I

Чорнобривий паровоз закашляв десь далеко колесами, несміло засвистів у степу, i замурзані села виглянули із-за горбів здивовано, а Половецьке назустріч аж поклонилося, наче хотіло сказати: "Добридень вам!" Але засіяв сіянець дощ, заїмжилося, i село не поздоровкалося…

А на тихий кашель паровоза пiдвiвся з полу в своїй хаті Антон Родіонович Собачка i, потягаючись, голосно сказав до жінки:

— Не люблю, коли бандит сниться. Секретний агент по бе-бе, а мені цілу ніч, сволоч! сволоч!

Розпатлана жінка, з підсиненим оком, спала поруч; він штовхнув її грубо під бік i в’їдливо, ляскаючи в долоні, гукав:

— Хазяйка!.. Слава Богу, вже день, а ти й досі сонька виводиш... Пора, стара!

Галька, обсіяна ластовинням та великими чорними бровами, злякано подивилась на свою долю — заспокоїлась, а спалені, смутні очі засміялися до Собачки:

— З ким діло маєш, то той i верзеться...

— Нє, ти, бра, послухай: вчора ми поймали на лузі Гарячого, а сю ніч — наче горять копиці сіна, якісь чорні свині лізуть у піч, за ними наші заложники… дядьки танцюють коло вогню i п’ють котъолками самогон...

— Я розгоняю їх із Чабанюком, а Бугаєць Дмитровський (у мене сексотом работає...) під ніс мені котьолок: "Пий, кров-душа, разом з нами!" І, главне, Гарячий на рижому коні — прямо на мене, командую: "Револьвери!" — сіна горять, а села почорніли, як самогонні апарати...

Галька погладила сонну голівку Палажки, закрила настільником ноги розпаленого на припічку хлопчика і важно зітхнула:

— Бо п’єш... Отак десь гулятимеш, гулятимеш, а банда застукає та й...

Антон Родіонович сплюнув додолу, розтер чоботом, трохи зблід i, скривлений схожий на змерзлого пса, промовив:

— Горілий самогон, говорив тов. Джемс, вредно пить...

Він почав лащитись до жінки:

— Дурочка ти, да ти знаєш, що таке твій Антон Родіонович? Думаєш, отак без рукавиць і на той бік пошлеш... го, го! О, я можу ще тепер зжити декого, хай не гавкають — "бандит був — бандит зостався..." О! Ну, от... знов своєї: "Надоїв людям — услід плюють..." Плювать мені на людей, знаєш це? Ет! Правду говорить про женщину тов. Джемс...

От серед цього саме місця Антон Родіонович натяг лівий чобіт на ногу i змінив свою думку:

— Готуй снідання, а Палажка хай катне до комнезаму за підводою... Сьогодні говорю учителям, хе, контрреволюціонери, промову... Ми только лучшего хатiм... — І далі різко гукнув на всю хату: — Снiдать — раз, онучу без рубців знайти — два i чарку до снідання — три!

Галька:

— Уже стерявся...

І Антон Родіонович почав снiдать; жінка підносила, а заспані діти попрокидались i, злякані, поглядали з печі на батька i мовчали; правда, iнодi падало на прилавок, до матері, якесь необережне дитяче слово: "Мамо, а нам сальця", але батько протирав тоді заплакане вікно і незадоволено їв із салом своє слово:

— Азiяти.

...На печі шепотіла осокою дітям баба Оксана:

— Ваш батько виписує душі, як у граматку, а потім п’є та матір б’є...

І діти боялися батька: коли настане вечір, він уздечку з кілочка та до матері п’яний кричить:

— Ти проти властi йдьош? Уб’ю гадюку!

П’яний падав на долівку, бив лобом пiднiжку столу, блював... а мати слала долі куль соломи, кожух — клала спать, i сама бігла замикати двері — боялася...

"…І виписує душі, як у граматку, а потім п’є та матір б’є..."

Собачка надів порепану од сонця кожану куртку, накинув дощовика, засунув за пояса револьвер, грюкнув дверима i вийшов. Аж до самих Смутних горбів Антон Родіонович думав:

"Що казав тов. Джемс про женщину? Женщина i проiзводство..." Він засміявся сам до себе i сплюнув:

— Хіба з таким жлобом, як моя жінка, може бути проiзводство? Культури ніякої, неграмотна, а політики совершенно не понiмає... Ех, свєт!..— Останні слова були вже із термінології самого лише Собачки.

— Но, но, но-о... Оддиш трохи, не смикайся,— приказував під горбом якийсь клiщуватий, з рижою борідкою дядько до коня; побачив Собачку, обтер повагом мокре обличчя i влесливо, хитро засміявся:

— Антону Родіоновичу привіт...

А Антон Родіонович тільки одно слово:

— Здрастуй,— тихо.— А продналог! — голосно, і паче в серце голкою клiщуватого — "не везе!", одкотив комір дощовика і пішов.

Дядько скривився:

— Пролог... Н-но!

Ударив коня, засвистіла під колесами грязь, і віз спинився; дядько кинув услід Собачки слинявого матюка, сіпнув за віжку і люто запитав голу вербу:

— Га? Пролог, каже, а! В банді крутився i тут крутиться,— міркує кліщуватий.— А... но! Стала слухать, гадова душа!

Повернув пужално, із усієї сили ударив коняку — сіпнула, а він підклав плече під полудрабок, i побичувались на гору.

І Половецьке ранком було таке убоге... обсмикана скотиною стріха на повітках, голе обчухране дерево, а через дорогу од колодязя пройшла з повними вiдрами боса, у кропив’яній, з мiшкiв, спiдницi дівчина і хлюпнула коло воріт водою...

Грязь, дощі...

— Спасибі, хоч дорогу з повними відрами перейшла,— подумав дядько i тугіше підперезав пасок шинелі.

ІІ

Волость, перемальована на виконком, нагадує стару миколаївську троячку, залиту олією, що блищить сірою осугою, а кінчики покусані часом,— так от кулі покусали бляшану покрівлю волості, у вікнах — тонка шалівка, а підлога — пізно заоране поле... З’їзд.

І коли розтрушує городняком учитель Матвiєць, здається, засіває поле; це нічого, що в кутку, де була колись ікона пам’яті Олександра III, стоїть тепер бюст Шевченка, а над ним плакати:

"Бей по Колчаку! — звал Октябрь.—

Бей по Деникину! —

Бей по Петлюре!" —

а хтось, голодний на папір, одiрвав цигарок на три i неграмотно дописав: "Бей бандитов — эксплоататоров народной крови".

Матвiєць на все це дивиться косо, обережно, а сміх його — тоненький, їдкий i сковзається на обличчі учителя Черевички, i радо ловлять у дверях його очі обпалений вітром вид Одарки Костянтинівни... Він показує на газетні рядки і голосно, щоб чули учителі, що крешуть коло вікон огонь, читає газету...

— Прикурюємо... з’їзд так з’їзд — Антон Родіонович слово скажуть...

— Ша, Чечевичко...

"Революційна Європа. По радіо з Науена нас (хi-хi) повідомляють: Європа в революцiйнiй небезпеці: в Англії, Америці, Франції перепродукція товарів досягла... безробіття грізною хвилею..."

І кидає на стіл газету. Одарка Костянтинівна хiхiкає: її лисиче обличчя, коли зустрічає розумні Матвiйцевi очі, робиться кокетливо-пишним, серйозним, а слова його вона вичитує сама,— але до розмови встряє отак собі, за здрастуйте, розхристана бурсацька постать Чечевички, i на хвилину робиться смішно:

— Я так думаю, хай там собі безробіття, а нам аби кращий пайок давали, або хоч би консерви... ги, ги! — Він дурнувато оглядає своїх товаришів по школі i підходить до Матвiйця: — Правду говорю чи нi? — запитує Чечевичка і безцеремонно простягає руку до капшучка з тютюном.

Одарка ніжно торкає Матвiйцеву руку, випростовується і сумно зітхає, отак, наче хоче вимовити гаряче "ех!..", i раптом перебиває його мислі:

— Я чула,— тихо починає вона,— що ваш зятьок над сестрою знущається, чого ви мовчите?

У Матвiйця нервово тремтить брова:

— Собачка — бандитський намул, ім’я якому смерть, але не я, я не можу, хтось поклав до мого серця жаль... нi.

І шумить сива шапка Чечевички:

— Ану, гайда до школи: Джемс, Антон Родіонович — всі, треба починати...

— Антон Родіонович... бідна ж моя сестра...— сумно проказує Матвієць, кидає недокурок i перепускає до дверей Одарку Костянтинівну.

— Ох-х i яблучко да революція,

А бандитським дядькам да контрибуція… —

випльовує в осінню грязь гармонія продбатальйону, затихає, а Матвiєць чогось думає про устілку, що промокла в правому чоботі, i стомлено сміється.

Шкільні двері, коли одчиняються, позіхають од холоду — не топлено, але по шибках цвіте тютюновий димок, i гаряча пара вилітає у делегатів з’їзду i стелеться по шкільних лавах, де на плямах чорнила синіє, гусне...

До столу підбігає підтюпцем тов. Джемс, маленький, з подзьобаним віспою обличчям, винувато просить (він начмiлiцiї) пробачити, але інструктора з центру не буде:

— Начiнайтє, товарiщi, самi, а докладчiк сдєлаєт Антон Родіонович,— тихо додає він i сідає кінець столу.

Антон Родіонович поправляє кобуру револьвера, вирівнюється i торжественно виходить, наче общипаний гусак, в австрійському галіфе до учительської кафедри.

Матвiєць спльовує додолу i закурює; делегати, зачувши ім’я Антона Родіоновича, боязко оглядаються до дверей, притихають, i зала хутко німіє.

(Продовження на наступній сторінці)