— Товариші інтелігенція i селянство! — починає, пильно вдивляючись в обличчя делегатів, Собачка.— Вам iзвестно, хто я такой? Я — бивший бандит Зеленого, которий перейшов чесно к Совєтской властi, i говорю вам: ми знаєм iмперiалiзму буржуазной Германії й прочих стран, онi на наших шкурах создают красноє, огненноє кольцо, но онi глибоко ошибаються, уже в могилу пошли тi, хто подривал знутрi Совєтскую власть... Я сам, как ізвєсно, половецький куркуль, но за правду всiгда умру, i больно смотреть на сельскую iнтелiгенцiю, которая не може принiмать участія по збору продналога. Напримєр, що такоє релігія? Само обман! Нєт, ти докажи дядьку, що ето действительно самообман, i не нужно нiкакiх iкон — ето картинка, а не Бог... Помещики i капитал строiлi не школи, а марнопольку, спрашується, для чого ето? Затемнять народ, жаждущiй знанiя i свєта; буржуї сознавали, що когда настанет соцiалiзм Совєтской властi,— онi погибнуть, i вони погибли, но йде жестокая борьба, рєками проливається кров, i експлоататори народной кровi — бандити, напримєр, поймали курiнного третього куреня, котрий перейшов, как i я, чесно, i повiсили на стовпi разом iз собакою, а хто ж, сознательний, не согласиться, що ето звєрство? І когда йдьоть борьба не на жизнь, а на смерть, тогда нужно акуратно здать продналог:
не думайте, що я не сознаю, какая ето трудность, да, наш дядько покiль не загремить, не перехреститься, но время не жде, дорога тепер плоха, значить, пiдвозить треба скорiше...
Раз ти здав продналог, тогда не будеш нарiкать, що Антон Родіонович не дає дихать, нет, я тебе пальцем не трону... потому ти чесний гражданин, а не бандит. Не помагай iмперiалiзму, которий здавив железной рукой красную винтовку, хоче потопить в кровi революцiю, а здавай продналог. Правильно говорю iлi нет? Ето важний вопрос, i я ставлю руба: хто проти? Я окончив...
Чечевичка ляскає в долоні i розгублено бігає очима по делегатських обличчях, тоді посеред школи вимальовується у синьому диму подзьобане віспою лице тов. Джемса — винувате, з розломленою від здивування бровою, що починає підскакувати в такт його промови:
— ...Нужно, наконец, сознать,— шекеряючи каже Джемс,— за что ми, рабочiє, прiшлi на село... Знаєм, к нам много прiмазалось грязних рук, но ето будет потом — вияснiм, но я променял станок на вiнтовку не для себя, а для всех рабочiх i крестьян. Думаю, товарiщi, ми скопом пойдьом за революцiєю... Я не умею красно говорiть, как Антон Родiоновiч,— іронічна посмішка застигає на татарському обличчі тов. Джемса. Він, не скінчивши промови, думає: "Нужно узнать поблiже Собачку: гноячку прiдьотся разрєзать... Завтра достану єго анкету".
Чечевичка схвильовано нахиляється до Матвiйця i шепче на вухо:
— Чудак, їй-Богу, тут вопрос о пайках стоїть, а він революцію смалить...
Матвiєць не вiдповiдає й думає майже вслух:
— Чечевичка — копія Антона Родіоновича...
— Прєдлагаю, товарiщi, пропєть "Iнтернацiонал",— закінчує несподівано своє слово Джемс, i з’їзд, наче зимою школярі, встає, тупає ногами i несміливо починає співати...
—"Яка осіння туга!" — зціпивши міцно зуби, продовжу думати Матвiєць, а коли кінчають співати, серйозно вiдповiдає Чечевичцi:
— Не безпокойтесь, пiсля з’їзду, здається, кожному дадуть пару білизни...
— Невже? — радісно вихоплюється у Чечевички, але Матвiєць каже тільки:
— Ах, яка грязь надворі...
ІІІ
Антон Родіонович повертається додому по-старому, напідпитку... I коли доходить до Половецького, знімає з плеча винтовку, закладає п’ять броневих куль i цілиться в перехресну дуплинясту вербу, де повісили повстанці його товариша, i б’є...
Постріл долітає до селянських осель i десь цюкає у старий присішок, а луна глухо лягає на озимину, i після цього ще густіше сіє дощ, i поспішає, сковзається у чорній свиті осінній вечір, i снує над селами тумани...
Разом з ним ковзається Собачка i голосно, наче його слухають учителі на з’їзді, заявляє:
— Ну, от ти — бог,— він додає до цього соромну лайку,— а стій зараз коло верби — i шльопну, брат, тільки блиснеш!.. Бог, гм,— картинка, а когда-нiбудь прикажуть тобі — не пускай дощу, i не пускай, сволоч!.. Природа i скопленiє хмар... ето не важно,— продовжує розмовляти Антон Родіонович,— а главне — приходиш додому i пиши анкету: жлоб лягає коло жінки спать, а за доноси я віддячу... а то ще самого вiзьмуть за же — да в конверт, i будеш, братiку, не агент по бе-бе, а кукальщик... Не служба — ответственность...
Да, говорять інтелігенти... поїду до Риги, чи не поїду?
Жена моя бариня,
Отєць капiтан... Отєць капiтан...
Антон Родіонович гикає, i пригадавши історичну вербу, починає твердіше ступати:
— Капітан не капітан, а ми: плюнеш, а потім повернешся і — дозвольте витерти.
З туману запирхала коняка, i Собачка, прищуливши голову, гукнув
— Хто їде? Стій!
Коняка на крик оступилась із шляху i різко смикнула воза.
— Стріляю, стій!
— Це я, продналог возив... "Тре сірку добре",— подумав клiщуватий i незадоволено пробубонів: — Спокійніше буде, не гавкатимуть, а то який чорт не прийде — не покладе, а візьме. Петлюра — вози, Денiкiн — вози... Сідайте, підвезу. Десь добре клюкнули? — безцеремонно поспитав він i стьобнув батогом коняку.
Собачка, скакаючи на воза, спіткнувся:
— Клюкнув,—_ сказав він,— бо служба така... От ти підвозиш мене, а сам, мабуть, думаєш: "Чого ніхто не прислідить оце клишоноге бе-бе, щоб на той бік, га?"
— Я чоловік тихий,— одказує єхидно дядько,— не трогай мене — повік не зачеплю... Задощилося,-.— мiняє кліщуватий тему,— прямо день у день дощі, дощі... Хоч би морози підскочили, в газетах, Антоне Родіоновичу, новинок ніяких? Я чув — правда чи брешуть,— Нiколай Нiколаєвич Одес зайняв?
— Брехня,— впевнено одказує Собачка,— ето контрреволюціонери, а хто тобі говорив?..
— Так… на базарі балачки велися... — i маленьке дядькове око пильно вдивляється в обличчя Собачки.
На конячий тупіт вискочив з однієї хати веселий огонь, перевернувся у калюжі, одбив зморене обличчя клiщуватого i плигнув на зелену дугу...
— Млинці печуть,— плямкнув апетитно Собачка,— а я, мабуть, борщ буду доїдать...
— Шуткуєте…— одказав дядько.— Хіба при ваших достатках закашлявся,— Еге, це, правда, на селі дейкали, що ви, Антоне Родіоновичу, благословення жінчине спалили… Тепер люди бачать, як у тебе кришка з столу впаде,— додав він i нетерпляче ждав відповіді Собачки.
— Достатки… Які в мене достатки?.. Дураки! Кажеш, картинки попалив? Нєт, ще висять, але спалю, докажи мені, що iмєєш власть — не буду палить, а раз для самообману... Спини коня, треба випить води — пече, брат, горілка!..
"Кого пече, а в кого шкура лопається",— хотів сказати клiщуватий i не насмів, побоявся.
...У хаті Антона Родіоновича, коли він підійшов до вікна, ще світилося: жінка латала його чорне галіфе, розірване на якомусь весіллі, а Палажка читала матері пісню про трьох сестер, що неоднакову долю мали... І бігли тоді, як дощ із дикої груші під їхнім вікном, материні сльози: "І голки за сльозами не втягнеш, і нитки не бачиш за кулаками..."
— Якби не твоє ластовине щебетання, дочко, давно б уже твій батько молоду жінку мав,— приказувала Галька і, зітхаючи, підводила голову до ікони Матері Божої, ковтала сльози. Нахилилась до столу, втерла лице настільником: — Читай, дочко…
— Плачемо? — скригнув зубами коло вікна Собачка i постукав прикладом у двері. Галька схопилася з подушечки, де сиділа, і вискочила до сіней впускати чоловіка, на порозі стала:
— Оце, мабуть, моя смерть іде...
Палажка побіліла, затрусилася і була схожа на підстрелене каченя: сіра спідничина, синя стрічка та ясні очі з пухкими бровами…
— Ждала?!
I дзвінкий лящ засвистів у сінях i важко ліг на змучене лице Гальки, а мокрий дощовик Собачка кинув додолу, поклав револьвера на стіл і скомандував у повітря:
— Роздягай, чого стала?
Галька роздягла… Листки з піснею про трьох сестер зайнялися перед її очима, захлинулась десь на припічку гарячими сльозами Палажка, — випали…
— Вечерять єсть?
— Ушки з ряжанкою, я думала ви не прийдете...
— Давай! Не могла полатать удень? Розсвітилася — досвіток хочеться... у-у, жлоби нещасні!..
Миску з ряжанкою Антон Родіонович кинув жінці під ноги, сам сів на покуті й гукнув:
— Дайош служебную папку!.. Бачиш,— звертається Собачка до Гальки,— всякий жлоб лягає спать, а ти за його, гада, анкету пиши, какоє настроєнiє... чого ти хлипаєш, пошла спать...— гидка лайка випльовується на долівку, і в хаті тихо шелестить старечий голос баби Оксани:
— Не плач, дочко, не ти перша, не ти — остання...
До вікна заглядає сліпа осіння ніч і слухає безпорадні слова старечі:
— Молися... Хай пише людські душі в граматку, хай записує людську кров... Молися...
(Продовження на наступній сторінці)