«Серце» Григорій Косинка — сторінка 4

Читати онлайн новелу Григорія Косинки «Серце»

A

    Трохименко голосно лається, брудно, милуючи в лайці панів і підпанків. Бінокль тремтить у мит руці… А серце стукає йому так, як стукаю під Чорняєвом, на річці Бірі, коли він уперше біг в атаку.

    Він міниться на обличчі; лайка більше не зривається йому з вуст, мовчки, прикусивши губу до крові, він втопив очі в одну точку-на панну… Не треба йому бінокля, він своїми очима хоче спостерігати все до кінця!

    — Хами, пся крев! —голосно кричить панна, наздогнавши конем свиню.

    Мить якась, і кінь з розгону розпанахав копитом черево свині; він висмикнув скривавлений копит з тельбухів тварини і, крутнувши головою, поставив піднесену ногу на сигу, зелену траву…

    Свиня в агонії дико кричала і все підводила писка під кущ верболозу, бо сонце заливало їй очі.

    — Так… Так,— механічно повторював Трохименко.

    Панна повернула коня назустріч Минці, наздогнала її над берегом Збруча.

    — Довго пам'ятатимеш, хлопко…

    Минка більше не кричала й не благала; заплутавшись у високій траві, вона тихо пищала захриплим голосом, як мишеня…

    Панна вдарила коня стеком між вуха й пустила його на Минку; кінь, оступився, вдруге став на дибки, а вона смикнула йому до крові вудила, — тоді він подався грудьми наперед і на всю силу, як і свиню, звалив ударом копита Минку. Тиха, як шелест зжатої пшениці, була смерть Минки.

    — Пані, я не дозволю… Що ви робите? — гукнув переляканий жовнір.— Це— злочин, це…

    Але його слів не чув уже Трохименко.

    …Будуть, будуть пани магнати

    Батьками орати, матерями волочити…-

    врізався Трохименкові слова з якоїсь пісні невідомої. І серце йому стукало так, як воно стукало під Чорняєвом, на річці Бірі, коли він уперше біг в атаку.

    — Я тобі, курво, покажу, як стріляють хлопи…— шептав він, підсовуючи рукою рушницю.

    Тоді, вдруге за сьогодні, взяв він на мушку за всіма законами техніки військової; перед очима Трохименкові, десь у траві, лежала з розломленим хребтом Минка — маленька, як ховрах під кущем шелюги, а він пильно, вимірюючи на метке око віддаль, не спускав з очей панну на коні.

    Куля дзвінко заспівала через Збруч-ріку знайому Трохименкові пісню: вйо-о-о, вйо-о-о… Цюв-у-у…

    Він бачить: панна підскочила на сідлі й випорснула ногами з стремена; кінь, прищуливши вуха, зірвав копитами пилюгу й помчав у поле. А панна, впустивиш від пострілу стека, ніби намагалася мертвою рукою закрити на своєму лобі маленьку чорну цятку, що з неї стікала кров…

    …До Трохименка, розмахуючи браунінгом, біг стурбований Калінкін.

    Коли він підбігав уже близько варти, Трохименко підвівся і стояв з рушницею так, як повинен стояти за всіма правилами й законами вартовий.

    Калінкін розводив руками, вимахував браунінгом і все докоряв чимось Трохименкові…

    — Хай буде кара, хай суд військовий,-махнув у відповідь рукою Трохименко. — Серце в мене таке, товаришу Катінкін…— тихо додав він.

    На постріл з кінця в кінець кордону, ріки, випускати на сполох кулі вгору. Вогненні лінії — по обидва боки Збруча — порушили спокій і стародавньої ріки, і кіп, і сивого жита далекого, що заткало аж ген-ген, на козацькому окопі, вуйка старого, схожого на лелеку.