Розвиднялось.
На небі тремтіли ще досвітні зорі, коли зимовий ранок засівав уже над землею, як перлами, срібним снігом...
А крила його... ех, ви не бачили його крил?!
Білі-білі і ґорять червоними хрестиками, а над селами, коли летить ранок, зорі губить.
Упаде зоря на село — молодість сниться, сон розвіває.
Ой у неї очі — василечки сині,
А уста в неї, уста...
Учителю Юрчику пригадались уста бурсачки Ніни, отієї самої Ніни, що золоті коси мала, як пшеницю полеглу, і.
— Так я говорю йому: "Товариш, не представляйте воображенія!"
— Фу ти, чорт! Ця ідіотка з мітингу лізе в голову!.. Поправив подушку, і заспані очі спинились на білій грубі; там кралась якась сонлива та чиста тінь, а...
— Цікаво...
На столі злякано зашаруділа миша, далі затихла, притаїлась, із груби на лаву кіт — очі як дві жарини, а ступає легко-легко...
— Няв, няв-в-в...— Незадоволено плигнув.
— Хм-м, боротьба... Ай, знов:
А уста в неї, уста...
І почала тоді снуватись, як на витушку, срібна нитка про дитячі літа.
...Надворі гуляє люта зима. Ой люта! В комині, мати каже, вітер вовком виє, а на замурованих шибках іскряться лисички од морозу.
Напільне вікно закрите старою свиткою; на діжі стоїть маленький п’ятерик-каганець і безнадійно моргає до прядки світлом.
В хаті холодно.
Піч, як фортеця, зайнята козаками-дітьми; мати скубе мичку, раз по раз попльовує в пучки і, овіяна згадкою про молодість, співає:
Ой повій, вітре, з глибокого яру,
Підіть, дощі, стиха та помалу.
І хиляться дитячі голови до каганця — сумні, замислені, бо невеселої мати співає: дівчина вкинула до колодязя дитину і просить природу, щоб не йшов дощ і вода не затопила дитя...
— А нащо ж, мамо, вона його вкинула?
— Самосійний, діти, був.
Мати замовкла.
Тільки видно було дітям, як тонкі зморшки розходились на її високому чолі — думала.
Заплуталась в пам’яті Юрчика срібна нитка дитячих літ, перервалась, а сувора земська школа, як монашеська келія, занесена снігом, заплакала з хугою: "Дров немає... дров..."
Молотить Юрчик багатим дядькам, дичавіє... ой...
О, ще маленький узлик срібної нитки: рік у тюрмі.
Ех, славні часи то були!
Вся наша бурса — "льотом, соколи — вперед, вперед!"
Випливло щось давнє-давнє вперед для революціонера — іскра, що палить...
Підвівся.
По хаті затанцювали сірі силуети, і кривава-кривава райдуга охопила в обійми вершки тополь: то коло Горлахи горіли скирти — ранком червоний огонь цілував білу зорю...
— Стріляють?..
Так, десь недалеко цьовкнула куля, а коло зборні затупотіли об мерзлу землю коні.
— Ц-с-с! Що таке?!
Хтось хрипло лається...
— Как говориш? Дмитрій Юрчик?
— Вони в нас учителюють... хороший чоловік, знаєте.-
— Дурак ти, мерз-завєц!
— Звено, со мной!
Три сірі постаті вирівнялись на білому снігу, поправили затвори і рушили за молодим офіцером...
— Осторожно, прігатовсь!
Прикладом рушниці скочили з бігуна сінешні двері, і Юрчик зрозумів, що йдуть по його... так-так, перед світом прийшла його смерть...
— Митро Пилипович! Митро...— злякано гукала з печі баба, далі затихла.— Господи, знов люде мокнуть...
Юрчик устав і сів на ліжку.
Сірі постаті злякано, наставляючи рушниці, ввійшли до хати.
— Ви Юрчик?
П’яний, нервовий голос.
— Так.
— Ви дєлалі українізацію школи, трудовиє прінціпи, сволоч-ч!
Голос офіцера затремтів, і він хрипло, як кудись поспішав, кинув до сірих людей:
— Большевізма, голубок, захотелось?!
— Я...— почав і не скінчив Юрчик.
— Айсь-ло!
Почулась якась дика команда...
І перервалась тоді срібна нитка.
Три кулі впилися в тіло Юрчика, а він з кривою, іронічною посмішкою, коли падав на долівку, шептав:
— Вперед, вперед...
Був ранок.
Світова зоря покотилася метеором в сизо-чорний дим скирт, і над тополями зійшло червоне, як кров, сонце...
Затихло, завмерло село; тільки далеко-далеко Греблянським шляхом було чути, як, весело гикаючи на коні, виїздила з села каральна експедиція армії генерала Денікіна.
Білі пушинки снігу легенько падали на землю, в ямки кінських копит і, здавалось, хотіли замести і слід кривавих гостей...
1920