Залунала команда. Солдати, вирівнявши похилені голови, пішли вдруге на фронт. До мене на воза, з наказу героя хрестиків, сів побитий графом солдат з кулеметом, і ми рушили під більшовицькі позиції.
Я повинен був бути задоволений, — по мені ж сьогодні ходила почесна нагайка, що так уміло посилала на фронт солдатів…
Вже зовсім смеркало. На польській позиції, десь на лівому крилі, горить прожектор, а в моєму серці горить біль, — він вилітає, бачиться мені, червоними ракетами та сіється іскрами над Зеленогаївкою, а виття собак на Джулаєвому кутку виводить перед очі тільки матір… Туга на серці, мов та сажка на пшениці.
— Важка дорога, — кажу я до свого коня, злажу з воза, як то роблять старші люди з нашого села, та біжу темної ночі поруч із конем.
— Я не хочу по-дурному вмирати… Не хочу, розумієш? — шепоче, звертаючись до когось невідомого, солдат. Він так само, як і я, злазить під гору з воза та йде вперед, спотикаючись іноді на копці при дорозі.
Біле око прожектора викинуло на зеленогаївську дорогу пасмо світла, а на горі, де лікарня, тліли в вікнах далекі вогні — о, я знаю цю дорогу!..
Але я знаю ще одну велику таємницю, невідому солдатові; ранком, коли кричали горласті півні, а сонне село продерло до сонця заспані очі вікон — тоді більшовицькі полки, що несли в руках розірвані знамена своєї армії, що наступали босі й голі на польські позиції, було підсилено бойовою кавалерією Котовського.
Вона цілий день під гарматним огнем переправлялася поромами.
— В обіди, — каже до мене солдат, — матроси, голі по пояс, оперезані навхрест кулеметними стрічками, наступали з такою одвагою, що польська армія встояла лише познанськими полками. Ви нічого не чуєте? — запитує він, удивляючись в тьму ночі, в далекі вогні лікарні.
— Ні… То, мабуть, дме після дощів сухий вітер, — відповідаю солдатові.
Він мовчить. А на фронт, обминаючи нашу сотню, спішно, тихо вигукуючи коротку команду, що шипить у вимові поляків, як шелест пашні, летить кіннота.
На нашому правому крилі такий спокій, що, коли лопне постріл-другий, не віриться, що тут захрясла в пашні ціла армія…
"У нашому селі тепер теж спокій", — думаю я.
А глухе, далеке виття собак, що летить до мене чомусь із погорілого Джулаєвого кутка, гостро, до болю, коли хочеться плакати, замкнуло мої мислі на порозі нашої низької, мов та печериця під горою, хати.
Я знаю: батько вийшов на ґанок — у хаті так душно, аж млосно, а діти сплять де хто впав, одна тільки сестра — ввижається — сидить при гасничку над матір’ю…
Мою думку шарпає знову бліде лице прожектора, що намагається прорізати чорну основу, яку так таємниче заткала сьогодні ніч.
— Повертайте ліворуч, — каже схвильований солдат.
Я починаю його ненавидіти: чого він труситься? Смерть? Хіба глупої ночі не однаково маю вмерти, коли доведеться, я?
Мої мислі горять, а тупий біль закипів уже люттю.
— Його ж ім’я, — починаю іронізувати я, — історики польські можуть зарахувати під загальною назвою безіменних тисячних героїв… Хай радіє сьогоднішня ніч, коли десь по костьолах його землі буде проспівано вічну пам’ять, коли…
"Андрію!.."
Я кинувся, оглянувся назад: так, це ж був голос моєї матері, але в мене перед очима бігають перелякані та суворі очі військових, а десь далеко за лунами, по той бік Дніпра, ясно горять ліси.
З фронту летять назустріч замилені коні, офіцерам передають коротку, тривожну, мов журавлине "кру" перед бурею, звістку:
— Має наступати Котовський…
— Котовський?.. — повторює чомусь мій солдат це ім’я.
Ми зупиняємося; сотню розбивають на відділи, з п'ятдесяти душ, та ведуть у долину, звідки сторожко долітають глухі накази. Моя стійка з набоями — це місце польового штабу; шумлять телефони, хтось нервово повідомляє, що на праве крило густо наступає піхота, а в резерві — кавалерія…
Піхоті дають наказ приготуватись до зустрічі.
— Така погана позиція, — з тихим незадоволенням кидає на землю хтось із авторитетних ці слова, що летять, здається мені, разом із дикими качками на той бік, до Зеленогаївки, де чути бадьорий крик, уривки пісень та глухе рокотання вітру…
— Сволоч наступатиме цю ніч востаннє.
Це говорить той самий голос, запитуючи:
— Гайдамаки прибули?
— Так…
— На фронт виїхав граф… На фронт виїхав граф, — шипить хтось нервово у телефонну трубку…
Я безнадійно набиваю рептух пирію, підв’язую коневі до оглоблі. Хай не ірже, хай не хрипить тривожно мій кінь!
Огні Зеленогаївської лікарні погасли; я не прислухаюсь, як раніше, до рясної перестрілки на фронті: це має бути смерть в ім’я життя, але життя моєї матері, мислю, догоріло, а майбутнє братів із сестрами спотикається темної ночі в безвість…
Заплющую очі, а хтось засвічує старечою рукою лампадку перед чорними іконами в нашій хаті так, як колись засвічувала мати в зелену неділю, коли пахло чебрецем та любистком…
У мене тихо котяться по виду сльози.
— На фронт виїхав граф, — шумить. Не знаю, чи то вітер, чи телефон.
Іржуть коні, а коротка літня ніч уже скидає чорну кирею над борами — сьогодні буде золотий день!
Я дивлюся з тупою цікавістю на заспані синьо-білі обличчя солдатів, що нагадують мерців, на радість їхню, коли вони вітають один одного, жартуючи, що більшовики побоялись наступати, що їхня, польська, армія — непереможна армія!.. Мені хочеться сказати словами з якоїсь старої сентенції: "О шляхто польська, скільки гонору й чванства маєш!.."
А моє серце щемить, коли слідкую, як назустріч сонцю летить ключ сонних, сполоханих за Дніпром качок, а слідом за ними, — не вспів іще ніхто запропонувати вистрілити, — з диким свистом летить гарматний постріл та б’є на приціл позад нас.
Пашня, степ, фронт стрепенулися! Телефон, замаскований десь під моїм возом, зашипів словами: "Кавалерія, Котовський, кавалерія…"
Я загнуздав переляканого коня та встиг запам’ятати знайоме обличчя солдата, якого підвозив увечері: він стояв на колінах коло кулемета, а очі потопали на сході, де виплив уже наполовину криваво-огненний диск сонця.
— Смерть! — крикнув солдат йому назустріч, а сам упав головою під копець і, не слухаючи команди, стріляв у розірвані кіньми тумани.
Хрипів степ, ішла атака, а на землю, скошений кулями, упав крик першої лави більшовицьких полків:
— Дайош Варшаву!..
— Варшаву-у!.. — засвистіли кулі, але я повернув коня, де на возі ще лежали два ящики з набоями, і полетів слідом за штабними кавалеристами; вони, загледівши чорно-малиновий плащ, раптом зупинилися: на позиції, оточений сержантами, скакав на вороному коні граф…
— Пане полковник, навіть трупами не стримаємо наступ, — каже, схиливши голову на буйну гриву коня, знайомий мені голос.
— Цо?
І граф поскакав на позиції, а мене з конем знову погнали сержанти до бойової лінії…
— …Козаки! Ви повинні не осоромити перед польською армією матері України…
Це були останні слова, що долетіли до мене з долини, де з червоними верхами на шапках шикувалися до бою гайдамацькі курені, слова, що нагадали мені якусь стару драму мого народу… І я знав добре, що не осоромлять гайдамаки польської армії, а може, навпаки…
— Смерть!!! — захрипів степ єдине слово солдата, коли гарматне ядро прорубало ворота фронту.
Закипіла запекла атака… Кіннота обох армій зустрілася, і тоді ж кавалерист-більшовик, що вилетів із туману і став у стременах на польському окопі, прицілився з револьвера й випустив сім куль слідом за вороним конем графа, що летів у закривавлених удилах…
"Ні, я таки проскочу сьогодні до Зеленогаївки!" — стукає моє серце якоюсь звірячою радістю, але я вже не певний, чи це моя мисль, чи ні, я тільки дістав з воза револьвера і спокійно кладу його до кишені.
— Ящики з набоями — додолу!.. Хай попробує тепер сержант…
Я на хвилину закам’янів: кавалерист надвоє розколов голову якогось сержанта, його кінь крутнувся на окопі, мов дзиґа, він спіткнувся на німий кулемет, де сидів солдат, що вигукнув божевільно перед боєм слово "смерть".
— Я — бідний! Не рубай… — підняв він праву руку над головою.
— Не пан?!
Кавалерист дзвінко вилаявся, але закривавлена смужка сталі в його руці ударила з розмаху кулеметну цівку, а польський солдат удруге вигукнув з жахом:
— Я — бідний!
— Трудно, братан, руку здержати, — якось не по-військовому сказав кавалерист, хитнувшись на сідлі, і впав навзнак на землю.
З долини, займаючи праве крило польської армії, пішли в контратаку гайдамацькі курені; польська піхота збігала в долину, мов каламутна вода…
Так, більшовицькі полки робили останній наступ, і тачанки з кулеметами вже забігали, скригаючи немазаними колесами, в саме серце польської армії — в зону польового штабу.
— Ні, не привезу я лікаря до матері… Смерть, — кажу я вголос ці слова, а Зеленогаївська лікарня горить у цей час так тихо та ясно.
(Продовження на наступній сторінці)