«Фавст» Григорій Косинка

Читати онлайн новелу Григорія Косинки «Фавст»

A- A+ A A1 A2 A3

— Що мені блатні, — каже він, — адже там скрізь — ми, а не ви… Офіцера зустріти, та ще й офіцера з лейбиком — другий табак, Клєнцов. Справді, як вони, варвари, тримають вас нєвинно п'ятий місяць?.. Це ж, погодьтеся, некультурно, ая…

…Хто такий Фавст? У мене більше ніяких сумнівів, що це не такий уже звичайний собі дядюшка з далекого Поділля.

На цьому місці межи Фавстом і Клєнцовим. як пишуть деякі галичани, завжди розпочинається лайка, але сьогодні обійшлися обидва без неї; правда, Клєнцов устиг все-таки огризнутися:

— Пять месяцев, господин Фауст. еще не трепка, а ты… ты определенно пойдешь в земельний комитет спасать самостийную…

— Сволоч ти! — коротко ругнув Фавст. Але наш похмурий, вічно заляканий карцерами й карами староста зупинив короткою лайкою обох і, обвівши очима по всіх кутках камери, наказав ставати в ряди — у дві лави: надходила чергова візитація тюремного начальства — повірка по-старому й по-новому.

Ще далеко до камери було чути дзвін острогів — дзінь, дзінь… Блискучі кавалерійські остроги носив, як відомо було нам, начальник корпусу № 6 — прищуватий, синьо-гнідий якийся на виду, цинічно-нахабний — Бейзер (євреї-арештанти дали йому прізвисько — Злий Собака); він завжди, коли тільки одвідував нашу камеру, дивився в першу чергу на вбоге Конончукове лахміття — кривив з огидою обличчя так, ніби він побачив кубло гадів, а не постіль Конончукову.

Спльовував на долівку, хоч нам за інструкцією категорично було заборонено плювати на підлогу. Бейзер переводив свої сухі, зеленкуваті очі. схожі трохи на баранячі, на Фавста — він раз у раз робив Фавстові якесь запитання, не було того дня, щоб він поминув його в ряду, не поспитавши:

— В чем обвиняют тебя?..

Ми всі з великим напруженням чекали на цю відповідь: цікаво, за яку провину посадовили цього таємничого Фавста? Висидіти три місяці в "секретці", знали ми, не всякий зможе… А сам Конюшина Прокіп удавав з себе — не було ніякого сумніву — наївного селюка з Поділля.

Пильно дивилися — разом з Бейзером — у сірі, гранітні Фавстові очі — там глибоко-глибоко заховано було ненависть і зневагу не тільки до Бейзера, а до всіх нас; ненависть іноді іскрами вигравала на чоловічках, — тоді у Фавста тремтіли з обурення руки, але він завжди умів стримувати свої чуття — він спокійно, навіть занадто вже спокійно, відповідав запитанням:

— За що? Ая. повстання.

Така відповідь нервувала Бейзера, — він не міг стримати свого гніву, він висмикував з чорної — офіцерського сукна — шинелі руку і, тупаючи ногою, вимахував тією рукою так, ніби намагався на всю силу вдарити Фавста в обличчя…

— Бандит, бога твою мать. а? — оскаженіло вигукував Бейзер.

Ми. арештанти, найбільше боялися цієї хвилини сказу: ми були глибоко переконані, що Фавст, хоч і виснажений до краю. відповів би на удар, більше того. він готовий був перекусити горлянку…

Фавст мовчав. Він тільки скалив свої здорові, білі й рівні зуби. а злоба, різко підкреслена на його мужицькому обличчі, спадала аж на сухі, колись соковиті губи — застигала там. здавалось, разом із слиною.

Він ковтав її, криво усміхався, а сам дивився на підлогу. Бейзер залишив на хвилину Фавста; він суворо, допитливо. ніби справді від нього так багато залежні були ми, оглядав кожного. Клєнцов, радіючи, очевидно, що Фавстові була така "баня", розсміявся, але Бейзер помітив таку несподівану радість:

— Эй, ты… как тебя? Чего ржешь, чему ты радуешься?..

Клєнцов вирівнявся і, зціпивши зуби на образливе "ти", промовив зозла:

— Арестант — тоже человек. Да.

— Сутки карцера, — глухо наказав Бейзер, і Клєнцова без курива і без хліба повели кудись з камери. А Бейзер знову повернувся обличчям до Фавста:

— Где твоя нара? — запитав.

— Третя.

Начальник корпусу пильно обдивився з усіх боків Фавстове ліжко, торбу, рушника, вишитого з. ключем журавлиним… Уже хотів був рушати з камери, як раптом уклякнув і читав видряпане: "Прокіп Конюшина", а внизу — "Христос Воскресе, Галю…"

— "Христос Воскресе" — тоже твоє? — запитав з іронією Бейзер.

— У мене Він не воскресне… Чого тобі треба? — була Фавстова відповідь.

— Троє суток карцера… без хлеба, кровать привин-тить. — Бейзер скаженів.

— Кто бросил окурок? — гукав він на всю камеру. — Чашки, стекло, ложки, ножи… проверить. отобрать… На три дня поднять в камере нары, староста.

— Слушаюсь. Додати деякі деталі…

— Камеру лишить на неделю передач й… забыл, за окурок — сутки карцера. За… протест и бандитизм. Репліка якогось копійчаного меншовика або укапіста:

— Ведь были же когда-то тюрьмы, сидели, живые ведь люди…

За дверима нашої камери затихав десь у глухих коридорах малиновий дзвін на острогах начальника корпусу № 6 — Бейзера.

Старий карцер, де сидів був Фавст, бачив і чув у своїх кам'яних шорах багато трагедій: там божеволіли, там вішалися, розбивали голови об стіну — всього було, все бачив і чув старий карцер.

Аж позеленів од цвілі, од віку свого давнього і сліз людських; по кутках протягувалася вже вода, а зимою, зрозуміло, вона трохи підмерзала й сковзалися ноги на такому льодку тонкому.

Фавст розповідав свою історію немудру так:

— Коли мене Бейзер, — каже він, — кинув був до цієї ями, цвіллю вкритої, я хотів просити його, щоб одразу взяли мене на розстріл… Це була не секретка, ні. Подумай, яки мені рація гнити на пні, коли я знаю свій кінець краще за Бейзера?

Я загнув йому матюка у вічко, і, повіриш, трохи полегшало… матюкнувся я не тому, що люблю лайку, ні, зо мною трапилося щось таке незрозуміле, що й досі не можу з'ясувати собі. Горіла голова, а тюрма, — уяви собі, наша велика тюрма виломлюється з ґрунтом і летить високо-високо понад борами…

І добре пам'ятаю мою суперечку з Бейзером: "Брешеш, — ніби кажу йому, — хай скрізь — тюрма, хай скрізь карцер і кара, але маєш добрий знак: одна вже виломилася з ґрунту, летить". І знаєш, я вперше почав тоді так сміятися. Мені стало раптом страшно: що зробили з мене за сім місяців? Той дурень даремне фавста згадував і легенди — я живий ще, хоч моя історія варта теж легенди.

…Знаю, мені вже не жити, нема мені повороту до життя, кров'ю харкаю… Дивно, один поет — цілком хворий, на мою думку, — написав два рядки у карцері:

"Сліпе село лютує,

А Україна кров'ю харка."

Сліпе село… Тут, у карцері, засміявся я на слова слідчого: вони питають, де сходилися на раду? Де, в кого?

Фавст притулився щокою до холодної стіни і тихо шептав: "У моєї рідної сестри, чуєте?.." Далі вирівнявся і цитував собі з якогось філософа: "панувати над рабами, обернути кожного на автомат — такий здебільшого, намір у деспотів"…

— …Так знайте, — говорив до стіни далі — Прокіп Конюшина ніколи не буде зрадником. Я загину, сотні й тисячі таких, як я. але ніколи, ніколи не продаватиму сестри своєї. І нікого не продаватиму. Юдою не буду.

Фавст плакав… Йому все ще. здавалося, стояв образ слідчого Однорогова, говорив ніби до нього:

— Каже мені Однорогов: "Ты, Конюшина, трудового присхождения, ты — бедняк, ты получил образование, ты. наконец, не Грицько или Омелько какой-то… Но почему, почему, из каких побуждений ты примкнул к преступному обществу самостийников? Почему принял участие в восстании?"

Конюшина відповів:

— Ая… Пішов, не можна не йти. бо коли підпалити хату Грицькові та Омелькові, то вони лише тоді за вила і гідність свою згадають, ая… мені ж, самі казали, людині свідомій, треба свідомо і прямо у вічі ворогові дивитися…

Так йому нібито сказав був Фавст, а він на це усміхнувся, дав гарну папіросу:

— Кури, мовляв, Конюшина, наші, а скажи нам, де поділися ваші, де були бандити?

Перехилив Однорогов через стіл голову і. трохи заспаний, процідив крізь зуби:

— Пойдьош на шльопку, милок! Герой! Замахнувся і на всю руку вдарив по зубах. Фавст, пам'ятає, до крові, до кістки прокусив йому руку ту — тільки прикладами врятували життя Однорогову, занапастивши Фавстове: його тримали після цієї історії три місяці в так званому секретному підвідділі.

…Дні текли. Конюшина почав кашляти кров'ю — тоді перевели до загальної тюрми, до камери № 12.

— Дзинь-бом, дзинь-бом…

(подати уривки з пісні, настрій)

— Слухай, — каже мені Фавст, — вони співають цієї пісні так, як смуток власний п'ють… Правда ж? А мені, здається, нема чого сумувати: справді я пережив був таку велику радість і захоплення, що й досі обертом голова йде, як згадаю минулеє..

Кінь був у мене — Іскра, а коли виїздила наша сотня з лісу — у гривах кінських пісні цвіли, зелені бори дороги нам стелили, і ми були самі. як бір, зелені — такі молоді й завзяті…

(Продовження на наступній сторінці)