Кость серйозно боявся тільки Петренка: "Ціляє, проклята душа, здорово!"
Він приклав вухо до землі й заслухався... Дід Яків розказував напівсонному дякові про косовицю, й обидва косили очима сон...
— Незабаром на світ поблагословить... Да, так я не доказав вам, Павле Кириловичу, хіба тепер така косовиця, як раніш була? Пошкребе косою під сонцем, підкача колоші — й гайда покурювать: хай коситься!
— Харашо. Рушниця стоїть над Петренкам... Бачиш?— Кость іздавив очима на Курку.
— Бачу...
— А то було: чуть світ, не встигне небо зашаріться, встали рано, до зорі, коси поклепали! Оглянулись, а лугами сива роса вороніє: в ручку стали. Ай-яй-я! Махнеш косою — трава шумить, пирхне підкошений деркач, кров на косі, зелена смужка — слід у траві, а покойні батько було вперед: "Придавлюй п’ятку, а носком угору!"
— Поет...
Скривився Кость, посміхнувся, й тихо поповзли назад; тільки дід Яків захоплено оповідав далі:
— Та як задзвенять коси лугом, як зашумить під ними росиста трава...
Гордієнка підкидала тривога, як у гарячці, думки мережились і тяглись мізком, мов сірі линви... страшні стукали молоточки: "Уб’ють... Женю... Женю?.. Ах, чого я такий мізерний, чого я не Кость?!"
"Женю?.."
І застиг: думка залилась неначе розтопленою смолою.
На небі гасли світові зорі, кресала білий вогонь на сході зірниця, а поділки синьої ночі тремтіли, застелялись сизим туманом, і тільки над Дніпром била крилами ще ніч, як заспана птиця...
— Скоро світ... А-а?!
На Гордієнка наче хто сипнув гарячим приском; "скоро світ" — це слова Костя, далі, далі...
— Пам’ятайте ж, тихо і зразу: "Бандіти здєсь?!" Сергій, Андріян — за мною...
"Підуть чи ні? Коли б щось змінилось, якась дрібничка, а..."
Всі підтягли очкурі, поправили зброю й поповзли...
Андріян сіпнув за штани Гордієнка й пошепки додав:
— Да не бери легких вуликів... рямочні, понімаєш? — І поліз рачки доганяти передніх.
Вогонь коло куреня тільки жеврів, мигали золоті іскринки головешки, шкварчала тихо живиця, і точилась, як мед, сонна розмова діда Якова:
— Ум... мм... Копиця, Павле Кириловичу, пахуча-пахуча, а ти стомлений і чуєш, як шумить густа шелюга, ляскає вода в "Королі", і, повірите, ногу важко засунуть у сіно, так вітер і припадає; а під возом батько спросоння гукає: "Пором", тихо: "Подай поро-оомм!.." І хропе.
Тихо.
Хлопці ламали струнку кучеряву гречку й підлазили вже до куреня, коли чуткий дяк кинувся спросоння й поспитав діда:
— Що ви казали?..
— Замри! — впало залізне слово Костя.
Дід засміявся:
— Ви задрімали!.. Я кажу, як злодій, крадеться над вухом комар і гуде:
Чи ти спиш,
Чи ти спиш?..
Дяк насторожився слухати шелест гречки; але Кость рвонув рукою землі, підвівся, засвітив по-вовчому очі й, як звір, кинувся до куреня: вхопив рушницю й дико гукнув на весь степ:
— Бандіти здєсь?!
Дід затрусився і тремтячими губами проказав:
— Немає.
— Цеп, впірьод!
Це був гайдамацький голос Сергія, і всі чотири стали на варті; Кость робленим голосом наказав:
— Ложись ниць!
І коли помітив, що рука Петренка шукає рушницю, він сильно вдарив його прикладом по спині й повернув обличчям в попіл; переляканий Гордієнко прибіг до куреня, відкликав Костя й почав просити не бить...
Кость люто креснув на нього очима і з піною на губах прошепотів:
— Одійди від гріха, скажеш слово — вб’ю, як стерво!
Гордієнко ніколи не бачив таким Костя; йому здавалося, в очах Костя цвіла тепер блискавка ненависті... Він тихо відійшов, і розтоплена смола мізку намалювала перед ним тільки одне слово: "залізний".
Сонне крило ночі засивіло в тумані, простяглося зубцями на сході і ждало, коли погасне остання зоря...
Світало.
Десь недалеко в селах співали півні, і сонний степ трусив уже кошлатою заспаною головою над Дніпром: умивався до зорі...
Сергій мовчки накинув сіру шинелю на пасічників, клацнув над вухом у дяка затвором і додав:
— Хто встане — правцем стане!..
Пасічники лежали мовчки. Стогнав і трусився з ляку тільки Павло Кирилович, він чув, як тарготіли на правому боці його рямочні, налиті вщерть медом вулики,— чув і трусився, бо грубий, роблений голос Андріяна питав діда Якова:
— Дєд, мідянки нєт накачаной?..
Дід спокійно, з болем:
— Нема, братці, як перед богом...
— Одвьоз домой, што лі?..
Кость глянув косо на Андріяна, і той зразу замовк — треба було рушати; тоді він розрядив рушницю Петренка, наказав не вставати півгодини, й рушили втрьох у зарошену пашню доганяти хлопців.
Кость одбіг на горбок, у протилежний бік, куди пішли хлопці, і тричі вистрелив до пасіки; одрізок кинув пасмо вогню, рвонув іржу в дулі, загарчав і пустив першу кулю в покрівець старої дуплянки...
Із пасіки почулось люте:
— Ах ти, чортова кров!
Шарконув затвор, і куля поцілувала Костя в голінку лівої ноги; він упав і поповз гречкою, лишаючи криваву росу на її білому цвіті.
Сергій не встиг сказати слова, як переляканий Андріян догнав хлопців, промовив з жахом: "Кость убитий...", і побіг шляхом додому.
Кость спокійно наказав Сергієві перев’язати ногу, витяг револьвер і сказав:
— Значить, Андріян — стерво, а не анархіст!.. А ти, Сергію, все-таки не відходь од мене... Так, на всякий случай... Краще.
І толочив, плазуючи за Сергієм, пашню.
Коли побачив Гордієнка, спинився, не вірив, а далі своєю вічно кривою посмішкою проказав:
— А твоя, Васильок, любов, чи що там... залізна... Товариш ти мій!
Гордієнко взяв ніжно товариша за ноги, Сергій під голову, і понесли з невмитого степу...
По дорозі Кость спитав його:
— А де ж наші анархісти з медом?
Гордієнко засміявся й додав насмішкувато, з болем:
— Знов кажеш: "Анархісти!"
Кость іскрививсь:
— Анархісти... або залізні... як хочеш, Васильок... Грязь. Романтики без ґрунту.
Зашелестіли коноплі в березі, кований ніс човна виткнувся, й молоді анархісти побачили бліде, скривлене від болю обличчя отамана Костя.
1923
[1] Бялік Хаім-Нахман (1873—1934, Відень) — відомий єврейський поет, що писав староєврейською мовою.