Сміялися-танцювали, а молода плакала: вийшла заміж — та після вінця...
— Люблю тебе, Палазю, та не знаєш за що?
— Ха-ха!
— "За що?" — зацвірінькали на повітці горобці.
— За земельку! — гукнув п’яний сват.
— Ги-ги! От диво!
— Ми, Паньчуки, музики: граємо гарно, краще всіх: сватаємо дівчат на врем’я, за земельку, плюємо дурням кислооким, що про гріх лементують... Ми понімаєм діло...
Так сказав сват.
Вона плаче-заливається, проти сонця платком сльози втирає, людей не бачить.
— Не кисни, інвалід! — сказав ласкавий молодий, по-гадючому здавивши очима.
Його обсівають; на перелазі дітвора зібралась шажки ловить, та ба, не кидають: овес та конфети дрібнесенькі з колосками зеленими... летять та в воду падають!
— Староста, пані підстароста, благословіть...
— Дурень ти, Грицьку, вони молоденькі, самі, знаєш, краще... Ну да. От примєром... Став’янський самогон краще... не сивий, правда?
— Не журися,— каже Гальці, старшій дружці, гнучкий клен, бо Палазя вмерла, зотліла...
Гудуть бубни, весілля йде...
— Ой гуляй! Самогону, свате, боярам давай!
Торох, торох по болоту,
Їде Панько на роботу!..
Вечоріло. Над ставом вода парувала; сизо-жовтий туман жита криє, а болотяні віхи воду дмуть — лихо буде...
"Лихо буде",— бубонить бубон на весь куток та до скрипки прислухається.
— За земельку — долі не буде,— плаче-тужить скрипка з цимбалами і змішує цей плач з п’яними піснями весільними...
— Зустрічай, мати, зятя в хату!..
— Треба, сестро, треба!
— Ой яка хороша буде ніч: хмари через місяць котяться — на погоду! — промовила мати молодої та й задумалася, зажурилася.
А улицею, криком-зиком, весільний поїзд ішов... до молодої в хату, в прийми, за земельку...
1920