Сонце, сонце... Білосніжні хмаринки, як пір’я, легенько пливуть краями неба і, здається, вартують красу-сонце, що соромливо кидає на білий мармур золоті поцілунки...
— Іш-іш! — В морі сонячного проміння купається ластівка.
Тихо-побожно гудуть дзвони, шумить телеграфний стовп, і до вуха долітає мінливий гуркіт городського життя:
— Зз-уї... Трах-та-та... Зз-уї...
Біло-сіра брама собору одбиває невеличкі зігнуті тіні людей. Старці.
Ось іронічно посміхається дідусь; широке, з плюгавою лисиною обличчя, хитрі очі, низенький...
— Дайте, господа, що милость ваша...
Висока, з загорілим довгим обличчям жінка-старчиха звірем хижим поглядає на дідуся і лається:
— Чорт приніс тебе, не пропадеш!
— Еге ж, раньше стояв коло Софії, а це знов сюди...
— Не спорте, бог за всіх безпокоїться...
— Не гавкай: безпокоїться! Цілий день стою, а тільки три карбованці. Голодна й холодна...
З собору вийшла поважна дама. Дідусь хапливо пригладив лисину і простяг руку:
— Давайте, що милость...
Дама дістає гроші. Висока ж старчиха роблено-хворобливо кашлянула, виправилась і тоненько почала:
— Господь-бог за ваших родителів...— О, на! — Старчиха штовхнула дідуся і силоміць вихопила в дами папірець в п’ятдесят копійок: — Лізеш, нечиста твар!
Дама перехрестилась, крутнула головою і пішла.
— Оце сьогодні,— звернувся дідусь до свого кривого товариша,— третій раз так — прямо собака, а не людина: рве, хватає, ненажера...
Кривий піддержав:
— Неправильно. Христіянство... той, кажу, хіба не можна розділити на всю "братію"?
— Що?! На всю "братію"... Мовчи краще, карячкуватий, а то схопиш костура!..
Чоловічки полохливо заплигали в очах кривого.
— Я, той, кажу...
Старчиха його не слухала; скалячи зуби, вона підійшла до старої підсліпуватої бабусі, що моргала од сонця і тоненько тягла в ніс вічне: "Дайте старій та немощній..."
Сонце кинуло ласкавий промінь на браму, освітило-приголубило нужденних і злих старців і сховалось за банями Софійського собору.
І знов заіскрились тротуари, сонливо-змучені обличчя городян і — сонце, сонце...
1920