Птахів по зарослях сила-силенна — ще ніколи не бачив стільки! Сполохне їх, злетять угору, сонце хмарою закриють. Воля їм тут, одвіку, мабуть, ніхто не лякав. Погляне Векша на них і себе почуває птахом вільним, що по весні до любої домівки з мандрівки далекої вертає.
Не раз наставала ніч злотозора, не раз змінював її день ясний, доки Векша дістався до острова лісистого, що річку надвоє поділяє. Отут уже вмився він потом. Течія пружна, могутня, весло з рук вириває, човном крутить. Біля острова хоча й тихіше, та зарослі, корчі всюди. Насилу під вечір довеслував до кінця острова.
Витяг човника з води, віддихався, поглянув на острів.
Чи не той це, на якому походяни-руси зупиняються після порогів, щоб перепочити, судна свої полагодити, пожертву скласти богам під священним дубом?
Авжеж він. Он скільки чорних випалів між травами, де колись вогнища горіли! Пакля смоляниста, квачі та весла поламані повсюди валяються. А ген-ген і дубисько-велет стоїть, сягнувши своїм чубом-маківкою неба високого.
Застиг, прислухався Векша й одразу ж учув тихий нестихаючий гул, мовби безперервні перекати далекої громовиці.
Ні, ні, знає молодик, ніякі то не перекати далекої громовиці! То гримотіння порогів близьких дніпрових долинає!
Зрадів, усміхається. Гей, та й перепочине ж він тут на славу: зарості густі — терем зелений, ніч тепла, як мати рідна, гул від порогів — пісня колискова, птаха-гукало зареве — всіх духів злих розгонить.
Та не довелося йому відпочити й цього разу. Поглянув Векша ліворуч на берег і обімлів.
На прибережному пагорбі десятків зо три печенігів на конях гарцюють. Руки до очей прикладають, на нього вдивляються, щось гукають.
"От і доплив…"
Покрутились-повертілись печеніги й поскакали кудись, полишивши свого одного на чатах.
Посутеніло. Ніч насувала хмарна, темна. На небі — ані зірочки.
Лежить Векша крижнем на землі, думки, як та ніч, чорні оповивають. Тепер печеніги вчепляться до нього, як реп’ях до кожуха, супроводжуватимуть до самих порогів. А там хоч-не-хоч треба виходити на берег. А може, вони ще й раніше нападуть. Певно, що нападуть. Привезуть свої шкіряні човни, перепливуть сюди й накинуться на нього, мов коршаки.
Що робити, як спекатися їх? Хіба назад пливти? За ніч далеченько можна втекти. Але ж, як на смерть, не хочеться Векші повертатися та й вони за ним слідом подадуться. Коли б на протилежний берег можна було б вибратися, обійти лихо стороною, так очерети непролазні стіною стоять, болота грузькі й багнисті простяглися. Ступи тільки — одразу затягнуть тебе злі духи.
Даремно, ох, даремно він радів передчасно, тому й необачний був, просто в пащеку до звіра попав. Навіщо було вдень пливти, хіба ночі мало? Тепер і до своїх не приб’ється, вісті пересторожної не подасть, і з волею, мабуть, знову попрощається.
О, ні, в руки до печенігів він більше не попадеться. Вже ліпше мертвому бути, аніж полоненому…
А пороги гримотять, бринять клично здаля, серце краючи.
Звів очі Векша на пагорб. Кінь маячить, печеніга не видно, певно, лежачи наглядає за островом.
"Хай буде, що буде! — зважився, коли над Дніпром уже зовсім стемніло. — Перепливу на той берег, де печеніг чатує".
Ліг у човник і пустив його навскоси за течією. До весел навіть не приторкнувся, рукою навпомацки підгріба, спрямовуючи суденце праворуч.
Коли човник стукнувся об тверде дно, підвівся, прислухався сторожко.
Тихо навкруги. Хіба що птах спросоння в очереті скрикне, рибина яка скинеться, мов хто долонею по воді лясне, корчага плавуча перевернеться, хлюпне, грудомаха землі підмита обірветься, бовкне під берегом, та й знову заляже тиша.
А тепер куди? Може, сховатися в травах, а потім, як поїдуть печеніги, помандрувати далі понад Дніпром? Та чи дістанеться він, піший і беззбройний, до Києва?..
Ех, мав би оце коня бистроногого, тоді й вітер не наздогнав би його!
"А що, коли…" — осяйнула думка.
Схопив весло, вибрів з води, припав долу й обережно покрався берегом. Пролізе трохи, зупиниться, прислухається і знову рушає.
Течія, мабуть, далеченько віднесла човен, бо Векша вже довго рачкує, а печеніга з конем усе не чуть і не чуть.
Та ось, нарешті, попереду зашерхотіло, гупнуло щось.
Ага, кінь пасеться. Значить, десь біля нього має бути й господар.
Від хвилювання у Векші стисло в грудях, тіло пройняли дрижаки.
Чутковухий кінь форкнув, перестав пастися, певне, вчув чужого.
Векша закляк на місці.
Довго лежав непорушно і далі вже підкрадався поповзом, безшелесно звиваючись у траві, мов ящірка. Кожну билинку, кожне стебельце обережно прихиляв рукою, аби вони не зашаруділи та не виказали його. Не зважав, що боляче шпигали колючки, ранили тіло сухі пеньки.
Доки дістався пагорба, то аж потом умився.
Тепер Векшу відділяло від печеніга всього кілька кроків. Он він простягся ниць над самим берегом і хоча, мабуть, нічого й не бачить у такій темряві, все ж пильно вдивляється в бік острова.
Кінь його вже напасся, лежить, спочиваючи, неподалік у траві.
Векша, попросивши в думці помочі в Перуна й пообіцявши скласти йому за це пожертву, весь напружився, затамував віддих.
Потім рвучко схопився на ноги, в один мент злетів на пагорб, і мов ціпом по снопу, з усього розмаху телепнув печеніга веслом.
Той навіть не скрикнув.
Важко дихаючи, натяг на себе манаття печенізьке. Нерухоме тіло пхнув у Дніпро.
Хто знає, чого вода нічна іноді бовкне? Рибина яка скинеться, корчага плавуча перевернеться, грудомаха землі підмита обірветься…
Відтак підхопив із землі кривий односічний меч, лук, тул із стрілами, наблизився до коня.
Наполоханий кінь схарапудився, відчувши на собі чужу руку, та Векша швидко його вкоськав, скочив у сідло, штовхнув під боки і майнув у темінь.
РІДНА ЗЕМЛЯ
Мовчазна, похмура ніч безмісячна в полі неозорому. Не розважить її суму глибокого ані вогник житла привітного, ані пісня молодецька, радістю чи тугою від серця людського одірвана. Сплять птахи непосидючі, голівки під крилечка теплі сховавши. Не мають трави-квіти високії. Всіх зморила за день довгий спека палючая, всіх заколисав ласкавий сон-дрімота.
Немає тільки спочинку порогам войовничим. День і ніч ведуть вони бій запеклий з ворогом своїм одвічним — Дніпром-Славутичем дужим, невгамовним. І що чорніша пітьма навколо залягає, то голосніше вони між собою перегукуються, лавами несхитними поле бою широке перегородивши.
Візьме Будило-поріг на плечі круті навал водяний, перекине його через себе, випростається, возвеличиться, загуде о всю міць свою богатирську:
— Го-го-го-го-гой, Ненасить-поріг, брат наш найстарший! Як-то день перебув, з Дніпром-Славутичем борючись? Чи не зломила вода шалена твоїх списів кам’яних гострих? Чи не пробила вона нагрудників твоїх гранітних?..
І затихне, прислухається.
— Гу-гу-гу-гу-гу-гу… — озветься грізно Ненасить-поріг. — А що мені вода шалена, бігуча?! Не борюся я з нею, лише бавлюся, списи кам’янії гострії від намулу прополіскую, нагрудники гранітнії від жару свого остуджую…
Полине простором навколишнім голос брата найстаршого. За-шелестять-захлюпочуть пороги меншії, словом упевненим брата найстаршого втішені, підбадьорені.
Притихне й Будило-поріг заспокоєний.
Та набридне йому, невгамовному, мовчанка довга. Знову подає свій голос до брата найстаршого:
— Го-го-го-го-гой, Ненасить-поріг, брат наш найстарший! Щось давно я не чую іржання кінського, не помічаю племені скигливого печенізького. Чи не мор який, бува, його виморив? Чи не все воно в бою полягло?
— Гу-гу-гу-гу-гу-гу… — гримить-розкочується голос Ненасить-порога. — Немає мору на плем’я грабіжницьке, бродячеє. З калюжі болотної нап’ється — здоров’я не позбавиться. Не стане воно до бою почесного. Курява тільки здіймається за кіньми його полохливими, як загледить воно свого супротивника…
— Го-го-го-го-гой, Ненасить-поріг, брат наш найстарший! — не вщухає Будило-поріг невгамовний. — А не видно там хоч здалеку русів відважних, чи не мріють на обрії човни їхні легкокрилі? Бо вже надокучила мені битва ця безславная з водою нікчемною. Так хочеться вволю силою помірятися з русами хоробрими!..
— Гу-гу-гу-гу-гу… — стугонить-гуркоче Ненасить-поріг. — Не жадай ти бою передчасного з русами хоробрими, відважними, не відомі-бо сили сокритії, затаєні. Ще надивишся і навоюєшся, ще натішишся і насумуєшся. Віщуни тільки знають-відають, хто у битві навіки поляже…
Гомонять-гримотять пороги невсипущії, розважають мовою своєю, владною і величною, ніч похмуру в полі нескінченному.
Скаче Векша вздовж берега, до гриви коня припавши, поглядом гострим у темряву вдивляється. Кінь добрий попався, бистрий, як ластівка: ярок де трапиться — перескочить, річка блисне — вплав кинеться, на берег винесе.
Засвітліло на сході, хмари зачервонилися. Ось-ось і сонце визирне.
Попереду діброва засиніла. Чи не та-бо це діброва, де печеніги його схопили, в неволю продали? Вона, вона — зрадлива.
Спинив Векша коня, скочив у хащі, мов сарна сполохана. Розгорнув кущі, визирнув — чи ніхто не гониться? Ні, нікого не видно. Далі підкрався до річки — і на очі сльоза навернулася. Впізнав він берег знайомий, дарма що давно те минуло… А он і волок… Еге, самі недогарки валяються. Знову його спалили люті вороги землі Руської — печеніги.
(Продовження на наступній сторінці)