Ось і ярочок кінчився, струмок під каменем зник. Вище осип піщаний жовтіє, ледь торкнися — сунеться.
Напився Векша води холодної із струмка, поповз осипом. На два кроки вгору вилізе, на один униз зсунеться. Задихався, упрів. Полежить трохи нерухомо, наче мертвяк, відпочине, та й знову руками-ногами гребеться по піску тому дрібному.
А коли переповз осип, озирнувся, то його ніби варом облило: осторонь під горою дими димлять, люди біля вогнищ метушаться, а він у них на видноті.
Помітили ті, руками махають йому, кричать щось, кілька до ярка побігло.
Як зацькований звір, кинувся Векша дертися по скелі стрімкій, тіла свого не відчуваючи. Пальцями, підборіддям у камінь впинається, за найменше стебельце-травинку хапається.
Оглянеться назад: урвище страшне, голова паморочиться. Зірвись у ту прірву, то вже більше рясту на землі не топтатимеш.
Вершина ж гори зовсім близько, не далі як на постріл з лука. Ще трохи, і його ніхто не дістане.
Але, мабуть, уже не зможе він видертися на неї. Така виснага тіло пойняла, що ні рукою, ні ногою не ворухнути, голова чманіє, в очах туманиться. Знову немовби сон почав йому видітися. Глядить на вершину, а там Яна, отець, мати, Путята маряться. Стоять вони, як живі, й кличуть до себе.
Застиг Векша непорушно, сльози гарячі, гіркі закапали в нього з очей. Невже гинути отут доведеться, отчини своєї, рідних не побачивши, не попередивши люд руський про небезпеку? Невже навіть всемогущий Перун, добрий Велес, ласкава ніжна Лада не поможуть йому? Чи, може, вони назовсім одвернули від нього свої ясні лиця?..
Напружився весь, хапнув на повні груди повітря і, наче кішка, за якою гониться скажена собачня, подерся на вершину. Сам незчувся, як на ній опинився.
Присів знесилено і якийсь час не міг втямити, де він, на небі чи на землі. Сонце йому лагідно світить, вітерець легенький в обличчя прохолодою повіває, чубом бавиться. Внизу скрізь ліси, далечінь синіє. Аж не віриться Векші, що він уже тепер на волі.
Глянув на себе — весь кров’ю заюшений. На пальцях нігті позламувались, з сорочки та ногавиць саме лахміття лишилося. Руки, ноги, спина — мов поперебивані. Впав би оце на камінь, сонцем нагрітий, і лежав би й лежав…
Та треба ж швидше тікати йому звідси, а то ще й погоня видереться на вершину.
З другого, болгарського, боку гора була вже не така крута. Але поки спускався вниз, то й падав, і скочувався, і на животі з’їжджав.
Як і на тім боці, під горою ліс густий поріс, дикий, неходжений. Багато дерев товстелезних повалено, вивернуто із землі. Лежать вони одне на одному, спорохнявілі, мохом зеленим покриті, коріння їхнє каракате, ніби чудовиська якісь, стирчить біля ям глибоких. Тиша навкруги, тільки вгорі листя шепоче, наче краплі дощові по ньому порощать. Навіть птахів не чути.
Пробирається Векша тим лісом у сутінках зелених, без стежок, без доріг. Сухе падалішнє гілля ноги йому ранить, а живе, пружне по обличчю боляче шмагає, трава різуча, мов ножами гострими, тіло розтинає.
Та ось дерева почали розступатися, а трохи згодом Векша вибився на невеличку галявину. Там надибав джерело холодне. Припав до нього, спрагу свою заспокоїв. Смачнішою за мед вода йому здалася.
Промив рани, на осонні простягнувся, вигрівається. Засмоктало в животі. Надрав мечем кори з дерева, трохи утамував голод.
Лежить, думає, як далі бути, в чому на люди показатися. Адже за навіженого вважатимуть, жахатимуться. Он пташка якась вертлява, чого їй боятись, крилатій, так ні, й та глянула на нього з кущика блискучими очима-намистинками, злякано пінькнула й шурхнула в гущавину.
Перепочив трохи, на сонці рани присохли. Зняв подертий одяг, почав докупи його тулити. Зашпилив терновими колючками, натягнув — знову розлізся. На собі все так-сяк позастібував і рушив стежкою, протоптаною звірями, до джерела.
Щодалі ліс рідшав і рідшав. Поволі губилася й стежка.
Небавом ліс кінчився, лука широка зазеленіла. Визирнув Векша із кущів, бачить — на тій луці отара овець пасеться. Осторонь у чорному наверх вовною кожусі дідусь-пастух на герлигу схилився, на плечі в нього сокіл сидить, біля ніг собаки лащаться.
"Старі люди добрі, — подумав Векша. — Не скривдять".
Тільки виткнувся з кущів — собаки кинулися до нього.
Пастух угледів Векшу, прикрикнув на собак, підступив до хлопця.
— Ти хто такий? Чого тут ходиш? — запитав суворо.
— Пастух я, овець господаря свого розшукую, — промовив перше, що спало на думку.
— Кажи правду! — підняв старий загрозливо герлигу: гляди, так і ошелешить нею. — Всіх пастухів тут знаю. Правду кажи!
— Помилуй, отче, не видавай мене!.. Не злодій я, полоненик, з неволі ромейської втік…
— Сюди як пробрався? — допитувався пастух, усе ще не опускаючи герлиги.
— Через гору ту, — показав Векша рукою, а одяг на ньому й розлізся. — Додому втікаю, на Русь…
Побачив старий подерте, скривавлене тіло молодика, в нього й герлига з рук випала.
— Та на тобі ж місця живого нема!.. Як тільки ти пробрався? Там і птах не всякий перелетить… Не бійся, нікому тебе не викажу. Ходімо зі мною.
Повів його пастух у зарослі до куреня. Сорочку довгу полотняну дав, кусень сиру відкраяв, молока овечого налив.
Їсть Векша й водночас про свої поневіряння розповідає.
Старий слухає, руками об поли б’є.
— Що то люди на цім світі ясному коять! Гірші за звірів хижих…
Потім зварив якесь вариво з трав цілющих, помастив і перев’язав молодикові рани, звелів лежати в курені.
Решту дня і всю ніч Векша спав мов убитий. Не чув, як пастух, упоравши отару, ліг поруч нього, вкрив кожухом, не чув також, коли той і встав уранці. Прокинувся й не зрозумів одразу, де він. Лиш вгледівши на собі кошлатого чорного кожуха, посміхнувся, порачкував до лозяних дверцят, нещільно приставлених до куреня. Виглянув надвір.
Небо похмуре, над головою пливуть сірі хмари, повіває холоднуватий вітер.
Неподалік пасеться отара, старий з соколом на плечі біля собаки великого сірого порається. Розкрив йому пащу, м’ясо туди запихає, а собака стоїть перед ним, лапи розставивши, й не ворухнеться. Придивився Векша, аж то пастух вовка годує.
"Невже навчений?" — дивується.
А старий відійшов, зняв ковпачок у сокола з дзьоба.
— Гайда! Гайда! — вигукнув, кинувши птаха.
Той злетів угору й каменем упав на звіра. Вчепився йому у в’язи й почав довбати очі. І тепер вовк не рушив з місця.
"Що таке?.. — торопіє Векша. — Невже таїнство якесь?.."
Прихопив кожух, виліз із куреня, попростував до пастуха.
— Прокинувся вже? — вгледів його старий. — Як спалося?
— Спалося добре, — мовив вдячно, — тільки сон ще й досі бачу. Підступив, придивився, аж то не живий вовк, лиш опудало з нього.
Сокіл же тягав м’ясо крізь дірки, де очі колись у звіра були.
— Навіщо це? — спитав, подаючи кожуха.
— Помічника свого на вовків годую. Звикне мертвому очі довбати, то й живого не помилує. А куди дінеться сліпий вовк, звісно, сам собі голову об дерево розтрощить.
Закрапав дощик. Старий завернув од лісу отару, заліз із Векшею в курінь, витяг із торби прісного коржа, кружало сиру, шматки смаженої баранини.
Розломивши надвоє коржа, простягнув половину Векші, спитав, осміхаючись:
— Цареві харчі, мабуть, кращі за наші, пастуші?
— Для мене давучі були, — зітхнув Векша. — Отцівські — ті найсмачніші.
— Правду речеш, — згідливо кивнув головою старий. — Свій чорний хліб ліпше чужих пирогів. От хоча б і звір чи птах… Лучилось якось мені вепреня впіймати. Годував, пестив, чого б йому іще треба? Так ні, випустив — одразу в ліс свій дременуло. І що йому там нехай не дошкуляє: голод, звірина дужча, а ніколи в неволю не вернеться.
— Що — звір!.. Ось я думав іноді: ну, якщо вже так судилося мені, змирюся, забуду домівку, отця, матір. Житиму як прийдеться. І не зміг… Ще поки на чатах стоїш чи в товаристві, то нічого. А як ніч настане, така туга скімляча найде, ридма ридав би, криком кричав би. Якщо б і з рідні нікого в мене не було на Русі, і тоді втік би до неї. Не співали для мене в Греччині пташки, квіти не квітли, зорі не сяли… І чого воно так, що своя земля наймиліша?..
— О-хо-хо, — зітхнув болгарин. — Кажуть-бо: по отчині й кості плачуть… Виглянь-но, де вівці, тоді я повім тобі одну стару, може, казку, може, й бувальщину…
Векша визирнув з куреня.
Отара, збившись докупи, стояла під розлогим дубом. Круг неї тулилися змоклі на дощі пси.
— Так от слухай мою казку, — почав спроквола пастух.
Колись давно в якогось там князя було два сини. Коли князь постарів, то посадив на князівській стіл не старшого, як це велося завжди, а молодшого сина. Кажуть, начебто він недолюблював старшого, тому так і вчинив.
Це дуже образило старшого княжича, і той, проклявши рідню, землю свою, втік до отцевого ворога, сусідського князя, й поклав собі ніколи більше не вертати додому.
Там, на чужій землі, його добре прийняли, князь навіть доньку свою віддав за нього. Розкошує княжич, шана йому велика, повага.
(Продовження на наступній сторінці)