(По хвилі). О, той мастодонт! Поганий варвар той москаль! Він з нею в грубій приязні,— оповідала мені вчора стара Мінерва. Він збирається писати якесь діло, а вона старається йому теж о матеріал. Рад би я знати, що се за діло і що за матеріал подає вона йому? (Глумливо). Може, психологічні нотатки? Отже, вона любується наукою, він — "штукою", а я... ха-ха-ха! я вилічу йому її! Так, я той бог у Ніцшевім "Заратустрі", що дивиться милосердям! Але — ні, я не вилічу йому її, вона прецінь не була в мене. Кнайп вилічить її, вже і то тим чином, що вона буде рано по росі ходить й годуватися вівсяною гербатою та житніми крупами. Супроти сього не вдержусь я зі своєю наукою.
В її планах лежить переселитись до Цюріха і віддатися студіям національної економії. Се славна ідея! Тим часом буде він малювати портрети, а відтак... будуть у дальшій приязні і під плащем штуки та науки розсівати соціалізм. Щось подібного лучалось уже, і се повинен я був подумати собі про них обоїх вже зараз спочатку. Адже жодна росіянка (або русинка) не є нормальноумна. Така Софія Перовська,— боже, змилуйся! се чистий сатана, а не женщина! Herr Gott! Ну, впрочім, обходить мене те все страшно мало.
(По хвилі, під час котрої дивиться все уважніше вікном на вулицю). Се вона!.. Боже! вона йде!
(Знов сам). Отже, вона таки прийшла, була! І, ох боже, яка змішана, немов те дитя! Я мусив уоружуватися всіма уймаючими прикметами, щоб її настроїти спокійніше. Я був справдішнім героєм, хоч був de facto [27] зворушений, мов хлопець. А щодо її недуги, то, слава богу, що її можна побороти. Се сказав я їй прямо, а її очі стали вогкі. Вона була майже переконана, що вмре.
Говорила мало, спішилася йти. За два дні має знов прийти, бо недугу не можна занедбувати. Яка ж вона мила! мила!
(Проходжується, живо зворушений, по кімнаті). Дивне дівча! Пробувати з нею — то чиста розкіш; яка ж повна оригінальності і необмеженої правдолюбивості! І навіть коли мовчить, то мовчить, повна думок. Се ж, власне, є та ніжна лагідність; ся оксамитна смирність, що мені над усе подобається! Звичайно бояться дівчата висказувати свої погляди мужчинам, лицемірять і клоняться в ту сторону, звідки вітер віє. Мене обурює таке сервілістичне нахилювання себе до обставин, обурює аж до погорди! Хто б збагнув з нинішнього жіночого поведення те, що колись панувало "матерне право" і існували такі горді самостійні жінки, як, наприклад, спартанки!
Мені так чудно, що вона була тут. Тут поверх книжок уклала була, змішана, свій плащик... а пізніше... тут, на столі до писання, і майже на каламарі, так само свій білий фільцовий капелюх. (Став, задуманий, перед столом і глядить. Раптом добачає банкнот на 5 золотих ринських). Що се? Гроші?! (Паленіючи). Її гонорар? (Змінений і поважно). Я... ні! Мурин зробив свій обов'язок і може вже забиратися... Ні, моя дамо, сим разом ошибнулись ви! Сим разом обидили ви мурина. Я вашого гонорару не потребую. Я шпурну їй його під ноги. Ох! як се мене разить! Сього я не надіявсь ніколи. Отже, тому непорочний капелюх дістав своє місце на столі, щоб під нього всунути гроші?!
О фарисейко! о оксамитна лукава фарисейко! о тигрице ти! Так, вона числить мене до товпи й думає, що я моє звання лиш продаю. Ну, але завтра здиблемось у парку. Проходи в ясних теплих днях заординував я найгостріше...
(Вона, ще в плащі і капелюсі, сидить, задумана, на софі). Слава богу, що те все вже минуло! Ох! Як же мені було тяжко йти! Чоловік, справді, щось таке, що його треба побороти... Як то він казав? "Сю недугу поборемо напевно". Він сказав се так по-доброму і так щиро, що я йому вірю. Все наново мушу застановлятися над його словами. Отже, я ще можу жити! (Ховає з пристрасним рухом лице в подушку софки). Жити!... жити!..
Чому я така зворушена? Чому щось співає в мені, а поміж то втискається насилу образ... Але ні, се ж лише нерви... Ті ненависні, безумні нерви.
* * *
(Він, другого дня). Так. Я вже сказав їй своє. Вона була в парку, я приступив до неї і дав розмові такий оборот, що міг сказати, що хотів. Відтак сказав я, що маю до неї одну просьбу.
Яку? — вона дуже здивувалася.
Таку просьбу, щоб вона позволила мені назначити самому гонорар, коли вилічу її вже зовсім.
Вона поблідла, мов сніг, і, розуміється, не зрозуміла мене.
Се (так баламутив я), що вона мені принесла, годі прийняти. Нехай не питає, чому; я вже такий дивак і т. д.
Вона відповіла ледве чутно і в уриваних реченнях, що не хотіла мене тим уразити і що прецінь без того не могла прийти. Се зрозумів я. Kurz und gut, [28] ся справа вже злагоджена, і я вдоволений цілковито. Вона — прегарна істота. Скільки чистого, непорочного чуття! Я при ній немов зміняюся... Такий ангел! Ну, я вже кажу: просто з неба злетівший ангел, і навіть — не німкеня! Вже що правда, то — не гріх: така женщина — то, справді, прегарна істота.
Вона не їде до Цюріха. Не може покинути хоровиту матір саму, а крім того, не має грошей. Чи з наших дівчат сказала б се котра так одверто і любо? Певно, що ні. Сказала б скорше: Mama erlaubt es nicht. [29] Коли виздоровіє цілком,— казала,— тоді й подумає над тим. Давно було це її найгарячішим бажанням, але тепер нема в неї сил. Розуміється, я відраджував їй такий намір. Was zum Kuckuck, [30] що за лихо з тою Швейцарією? А то і вона! Коли згадаю те все, то вискочив би зі шкіри та розбив усі ті ідеї поступу "на прах"!
* * *
(Вона у себе, сидить при фортеп'яні, сперта о спинку крісла, викликує лівою рукою поодинокі тони й неначе вслухається в них). Пообіддя було прегарне, лагідне... таке справдішнє, поезією переткане, осіннє сонячне пообіддя. Щось кращого не можна собі уявити... В алеї, обсадженій густо липами, здибала я його.
Не знаю... він такий дивний... ні, властиво не дивний, але такий... сказати б... він знає все. Я, що не мішаюся так легко, мішаюся при нім. (Усміхається сумовито). Цілком так, начеб у мене була нечиста совість. Чи се, може, тому, що він чоловікові немов аж у глибину душі заглядає? А відтак його очі! Я не знаю... але вони такі жаркі... палять так страшно... о, страшно! Ні, тепер уже я нічого не знаю...
В його поведінні зі мною є стільки лагідності й щирості! (Усміхається, як перше). Неначеб я була яка пташка або щось подібне. І я йому вдячна. Перед ним я й покорилась би.
* * *
(Він у себе). Нині говорили ми знов з собою, і вона була така сама мила і гарна; говорили ми і про її народ. При тім засіяли її очі, і вона немов оживилася. Кількома словами розповіла мені історію свого народу, його барвну минувшину, коли ще не знав ні польського, ні російського гнету. Як на Русі були свої князі... як українці-русини були народом свобідним... на чолі відважне козацтво... "В наших народних піснях (оповідала) заховалася історія наша, заховалося наше горе і щастя. Впрочім, вона змішана з історією москалів та поляків, і тому великий світ не знає про нас майже нічого". Поляків ненавидить щирою ненавистю, і коли поясняла мені їх поступування з руським народом, очі її горіли неприязним жаром. Я розумів її. Впрочім, хто вміє ненавидіти, той уміє і любити. Правду сказавши, між нашим жіноцтвом нема такого патріотизму, як у слов'янських жінок.
Її ненависть до поляків розумію. Що вони нетолерантні і лицемірники, се знана річ. При тім грають вони роль мучеників і звуть себе "упавшими греками". Schӧnes Hellenentum das, die "polnische Wirtschaft"! [31] — нема що казати. Впрочім, і я не маю причини боготворити їх. Одного разу їхав я з двома дамами в однім coupe. [32] Обі розмовляли з собою по-французьки, забавлялися дуже добре. Я сидів мовчки, французка спитала польку, чи вона говорить по-німецьки, а тая, закопиливши уста, відповіла: "По-німецьки говорять лиш собаки!" Якби мені коли був хто розповідав таке, я був би не повірив йому, але я чув се власними ушима. Шкода, що то не був мужчина! Їй-богу, я був би визвав його на поєдинок. А так що буду з дамою починати? І я сказав лише до свого серця, як каже десь Заратустра: "Блискавице моєї мудрості, випали їй очі!"
Висідаючи, сказав я їй по-французьки кілька слів, котрих вона ніколи не забуде...
* * *
(Він у себе, цілком змінений, дуже поважний і дразливий). Що се таке? Три тижні приходила точно, а тепер уже не показується. Сього я не можу стерпіти і не стерплю! Ха-ха! Лікар не може жити без пацієнтки, а вона? Їй поліпшилось уже, приміром, хрипка уступилася вже зовсім, але ж вона знає, що не є ще цілком здорова.
(По хвилі задуми). Вона має щось против мене, не говорить майже нічого, а на сміх, про котрий споминала раз, що Заратустра назвав його "святим", забула зовсім, Стала нервова і змарніла. Очевидно, терпить. Ну, а вже я! Herr Gott! Herr Gott! Дураком був я ще перед шістьма тижнями, хлопцем був я!
(Люто). Може, цей московський страхопуд сказав їй що на мене? Він має привілей ходити в дім її родичів, він не є лікарем. Або, може, занедужала її мати? Вона ж для неї живе! Та ні! Тоді була б мені просто о тім спімнула,— вже настільки стали ми товаришами. Першого тижня оповідала мені стільки, особливо в парку, де я виходив їй назустріч, а тепер... і там її не видати вже цілий тиждень, хоч погода не була ніколи така гарна, як тепер. Коли вона завтра не прийде сюди або до парку, то піду до неї додому й скажу їй усе!
Тепер я вже знаю, що мені нема без неї життя, що моя сила без неї є нічим, що без неї не можу жити! О Заратустро, Заратустро! "Чоловік — то щось таке, що його треба побороти!" — кажеш ти. Я відчуваю, що ти правду кажеш. Чоловік — то щось таке, що його перемагається: лиш не знаю, чи доконче треба його побороти?
* * *
(Продовження на наступній сторінці)