(Він, no вечірку, дома, зворушений). Вона була, вона була, там була! Herr Gott! [21] Ах, як вона подобалася мені, та й яка вона!.. Коли я її побачив, стояла між бабським гуртом в салоні, затиснена майже в кут, і мовчала. Виглядала так гарно і велично в темнім строю і гладко зачесанім волоссі, без тих звичайних Ропу-френдзлів на чолі. А її очі, о милий боже, що в неї за очі! З-під велону не бачив я їх досі добре. З її білого личка сяють вони вогким блиском, темно-сині вони, а голос її, а голос її, о! він не з тих срібних дзвінких etc. голосів; у неї милий голос, м'який і гласкав, мов оксамит, мою душу; я відчував його фізичне враження.
Була зворушена, коли нас знакомлено. Здається, вона взагалі нервова; однак-таки нервовість їй до лиця й показує супроти її волі велику силу чуття. По-німецьки говорить м'яко, як цілий рід велико— і малоросів, а се, розуміється, подобається мені, як і всім німцям. Але, коли вже спинявся на мені її погляд, то в моїй душі немов сяло сонце. А умна яка! Ну, се імпонує вже чоловікові без лютості, а при тім і "тиха", і "жіноча", неначеб споріднена з германським ідеалом жіночості. Вона і емансипована, оскільки я завважав, але її емансипація має свій стиль і не вражає так немило, як у деяких наших жінок, що дратують нас на кождім кроці до крові. Вона не така, як ті завзяті парки,— що в кождім і в найневиннішім мужчині бачать люципера і почуваються до ніким на них не наложеного обов’язку співати при кождій нагоді жалібну пісню про "рівноправність". Коли б залежало від мене, я дав би їм сей час рівноправність, щоб лише нас не чорнили так страшенно, а душ невинних істот не затроювали своїм пророцтвом про ліпшу будучність жіночу.
Її емансипація гарна і лагідна, отже, розуміється само собою, що бажання такої жінки радо сповняється. Вона поступає собі без сумніву, як хоче, не держиться судорожно старосвітських упереджень і кухнею пахучих чеснот буденщини не орудує, ніби зброєю задля "охорони", тим фарисейським шаблоновим "добрим тоном", під котрого плащем і лжеться, і грішиться так погано. Вона є, власне, наскрізь інтелігентною, і осталася, помимо емансипації, женщиною.
Знає і датську літературу, знає і того північного святого — Толстого, любується (це вже не по-нашому) в Гейне... О! цілу днину і цілу ніч і знов днину і ніч був би я говорив з нею, прислухувався їй і не відвертав очей своїх від уст і личка її!
Звинялася, чому її так часто можна подибати в парку. Се їй дуже немило (говорила), але мусить проходжуватися з причини слабого здоров'я. Сказавши се, замовкла й посумніла. Хитрий чоловік, як я, збагнув зараз причину того. Вона справді нездужає, але держить се майже в тайні перед своєю дуже нервовою матір'ю, котра тривожиться о ню майже хоробливо. Часами (оповідала) чується дуже ослабленою, особливо в вогких днях, як нині, але не хоче вже радитися лікарів і лічиться сама по Кнайпу. Розуміється, що я став їй зараз на услуги, заявивши, що прийду зараз завтра до неї та стану її лічити. Але вона просто стривожилася та просила не чинити сього, бо я не знаю, яка її мати, що вона злякалась би дуже мого приходу і що вона вже лучче, може... може — прийде колись сама...
Вона майже пересвідчена, що її недугу годі вилічити і що тому вмре незадовго. Ну, такі думки стрічаються часто в хорих, і тому зібрав я всю свою силу штуки ораторської, запанував нею, щоб її переконати, що помиляється. Вона дивилась на мене так велико і поважно, так довірливо і мило, що... О, ти прегарна рибчино моя!.. Однак, коли я не зможу їй допомогти, тоді вона послідня моя пацієнтка, і я записуюся на філологію.
Але вона й горда,— den Kuckuck auch noch einmal! За нею треба йти, вона не оглядається. Вона і засоромила мене неабияк. Так, напр., позволяє вона, щоб я її відпровадив додому, а мені, ідіотові, приходить на ум подати їй рам'я. Вона не звикла ходити вдвоє і не вміє держати кроку. Це вона не каже колючо, не каже "холодно", взагалі нічого з роду отих гейнівських слів: "Меіп Herr, wie kӧnnen Sie es wagen, mir so etwas in Gesellschaft zu sagen", [22] вона каже се побіжно, прямо, ніжно... але — ніч була темна, і лиш я один знав, яка полумінь розлилася мені по лиці. А відтак попрощалася зі мною так чемно! Боже! і трохи не сказала: "Тим закінчили ми вже, мій пане!" Її позиція і руки сказали мені се, бо вона лише сказала: "Добраніч, дякую вам красно".
Розуміється, що я пішов собі. Так водять вони нас усіх за ніс.
(По довгій задумі). А той імпертинентський чоловік... чого вибалушив він свої очиська на неї при soupe, [23] коли щось там оповідала свому сусідові? Так неначеб був і глухий, і не добачував добре. А він, поганин, і чує, й бачить добре. Сліпих малярів не потрібно; вони ані не мають рації биту, ані не малюють ніяких портретів. Коли я хотів помогти їй убрати плащ, то він випередив мене. При тім окинув мене, брус [24] той, таким поглядом, мовби дивувався мому намірові, а майже мав на язиці: "І ти, германе, загубив тут щось?" Ну, я опанував себе, бо вона була між нами, але в мені варилося.
Хоч нас, німців, і називають холоднокровними, але я туй-туй трохи не скипів.
Я питаю: яке право має він до неї? Чи вона його суджена, чи що? Ні, він не має жодного права до неї, хіба, може, в однім. Він москаль, а вона русинка; отже, вони лише споріднені, кажу; лише споріднені, бо свою самостійність в мові й літературі показують малороси в різних варіантах. Але у такого москаля не повинно чоловіка нічого дивувати. В них грає лише кулак головну роль і, мимо свого Толстого, вони ultra [25] — варвари, справдешні передпотопні мастодонти...
* * *
(Вона у себе, сидить недбало в старомоднім кріслі з поруччями при вікні, трохи втомлена, та дивиться в околицю задумчиво і так, мовби забула про себе. На її колінах лежить якась робота). Мій ідеал — се чоловік розуму. Се говорила я завсігди. Завсігди, ще заким читала Бруно Віллє "Philosophie des reinen Mittels"... [26]
Я думаю, що він є таким чоловіком розуму. Як то можна скоро дізнатися, як хто думає! Я, сказати б, відчувала те. Він має в собі щось таке, округ чого душі других можуть кристалізуватися. Він і не є невільником якої-небудь політичної партії, ні, тим він не є. Він є об'єктивно-критичний. Він такий справдішній європеєць, котрий собі мимо того каже: "Іду собі дорогою — і не журюсь товпою". Окрім того, здається, він з характеру благородний... Любується в творах Толстого... але про наших поетів не знає він багато, майже нічого не знає. Нашого Шевченка не знає цілком. Справді, німці не знають про нас нічого; мене се так болить...
Коли ми говорили про данця Якобсена і я казала щось — не знаю вже що — про його прегарну новелку "Тут мали рожі цвісти",— сказав він, дивлячись на мене, мовби забувшись:
— Я знаю одне таке лице, як те, в того старшого пажа в тій новелці. Чи пригадуєте собі його?
Я, розуміється, пригадала собі його.
— Знаю точнісінько таке саме лице, з сумовитими сяючими, майже оксамитними очима і таким самим тужно-хорим усміхом на устах.
— Справді?
— О, так! Воно має ту силу, що зміняє в людях... настрій і зовсім опановує тих, що в нього глядять.
Чому я дивилася так велико на нього? Чи я могла слідити за його споминами? За його споминами, в котрих віджила, очевидно, якась прегарна женська істота, що грала, може, в його житті яку важну роль? Вона має ту силу,— казав він,— що зміняє в людях настрій, і під час коли се говорив, то, дивлячись заєдно на мене, мінився справді. На його уста закрався чудний усміх!
(Опускає голову на спинку крісла й усміхається сумовито). Се, певно, якась прегарна німкеня. Лиш німецькі жінки такі поетичні... такі... такі... ах! Дівча в новелці є брюнеткою, а німкені русяві, але чи ж не може вона припадком бути брюнеткою?.. Ох, ті німці! В них можна потонути, в них є краса і... хто б вже міг таким бути, як вони!
Я ніколи не могла б на нього гніватися. Він якоїсь такої дивної, милої, скорої вдачі, що чоловіка уймає і собі зискує, а притім, мабуть, дуже щире серце. Мені здається, що і вмер би скорше, заким би його уста вимовили неправду. Я бриджуся всіми тими, що уживають неправди, а дійсно уживають її тепер усі... а усі! Се так сумно, а в виду нинішньої "культури" так мізерно... Здається трохи зарозумілим, але я годжуся подекуди з зарозумілістю, іменно не люблю, як хто цілується з "товпою" в уста. Таких уст не могла б я ніколи цілувати.
Далі, він дуже милий, а як вже і думала собі, мусить мати й добре серце. Другий був би, наприклад, радий, коли б його пацієнти оставили подеколи і в супокої, а він просто просив мене, щоб міг мене лічити... Не знаю, справді, чи йти до нього чи ні.
І пішла б я до нього, і не пішла б. Якесь дивне чуття здержує мене від того. Напівсором, напівнесміливість, напівгордість... Чи спитати, може, кого о раду?
(Дуже гордо). О, ні! Ніколи в світі!..
Я знаю так добре, як він виглядає і як він не раз говорить. Його голос я відчуваю так живо душею!
* * *
(Тиждень пізніше. Він у себе, і в злім гуморі). Яке ж погане все, а люди які ж нудні! Мною заволодів якийсь дух отяжілості, а до того мучать і томлять мене страшенно пацієнти. Наколи б я був писателем, то писав би лиш самі тенденційні речі, щоб дати волю своїм думкам і чуттю. Між іншим, писав би я, т. є. старався б світ переконати, що життя і люди — то рішучо дві нудні речі, котрі лиш тим інтересні, що дають чоловікові причину боротися до вмерлого...
(Продовження на наступній сторінці)