— Може, й не все,— відповіла я.— Може, було й таке, що не пропадало. Се — раз. А по-друге? Чого йти проти волі цілої душі?..
— Але колись ви хтіли виходити замуж, і то ще за старого.
— Колись. Тоді була я така молода, і мій ум так переповнений фантастичними мріями, що під його впливом я була здібна до такого кроку. Але нині я сього не зроблю. Шкода мені себе. Я знаю тепер, що людська душа може і дуже перемінитися. І хто знає, чи я, вийшовши за нього і змінившися, чого б я по собі і могла напевне сподіватися, змогла б я так само працювати, як працюю нині.
— Ні, моя пані,— додала я вже спокійно.— Ми мусимо самі себе шанувати. Я бажаю йому всякого добра, але його жінкою не могла б я ніколи стати. І він, певно, й сам не стане ніколи гадати про се. І як бачите, добрі товаришки і товариші,— додала оповідачка, звертаючися до маленького товариства,— з нас і не вийшла пара. Не все можна міняти свою індивідуальність за хліб, хоч би і в найбільших І найблагородніших замірах. Правда, як каже добродій О.— хліб буває часто мотором усяких рухів у життю, але так само буває він і смертною косою моральному життю. Я стрічалася ще кілька разів у життю з доктором Підоймою, але тоді була я вже заручена. А мій дорогий, незабутній муж,— додала поважно,— умів собі мене здобути без маєтку, і не страшно нам було і без маєтку побиратися. Ми й не жалували свого кроку ніколи. Для мене і для моїх очей був се найкращий чоловік у світі, і коли всі забудуть, який він був, у мене остануть для нього, хоч його давно вже нема, однакові очі.
— Пісня про любов давня, як світ, і де вона поважна і непоборна, там кориться все перед нею,— сказала з повагою чесна господиня дому.
— Я оженюся лише з такою панною, що буде мене любити любов'ю поважною і непоборною,— обізвався нараз гуморист із своїм непохитним супокоєм і всміхненими очима.
Всі мужчини зареготалися.
— Шукайте йому панни! — кликнули в один голос.— Шукаймо йому панни!
— Ні, хліба! — вмішалися інші.
— Ні, панни з хліба!
— Ні, хліб з панною...
А він сам усміхнувся, кивнувши пальцем.
— Не глузуйте з бурлаки,— сказав добродушно.— Але як знайду панну, що буде мене любити любов'ю поважною і непоборною, як смерть (при тім перебіг очима на молоду учительку), тоді...
— Вже зараз "як смерть",— перебила йому дівчина нетерпеливо.— Чого вже тут зараз "смерть" мішати?..
Знов веселість.
— Ми ніколи не дійдемо до кінця,— сказав він їй.— Але коли дійдемо до кінця, то буде той кінець поважний, як смерть.
— Я не боюся смерті,— відповіла вона спокійно і рішуче.
— Я лиш те й хотів знати,— сказав він.— Сього я сподівався по вас, хоч і як ми в своїх поглядах розходимося. Коли вам не страшно смерті, то, може, не буде вам страшно і медведя у себе приймити?..
Послідні слова сказав він так, що майже лиш вона їх чула.
Змішавшися сильно та зарум'янівшися геть аж під чоло, відповіла, опустивши нагло погляд:
— Можна.
Чернівці, 30 а[в]густа 1903
[1] Завід — фах.