— Сперечатися з вами не думаю, але запротестувати проти вашого принципу можна,— обізвалася нараз одна немолода вже дама нашого гурту. Се була вдова по однім редакторі, удержувалася виключно з праці пером і визначалася великою інтелігенцією та енергією. Про неї говорено, що хотіла в своїм найкращім дівочім віці, саме в вісімнадцятім році життя, виходити замуж за одного старого вченого, не бачивши передом ані разу, лише тому, що чула, що він посідав величаву бібліотеку, відбував великі подорожі і міг їй дати нагоду виобразуватися. Вона написала йому лист з такою пропозицією і лише завдяки чистому випадкові сей лист не дійшов його рук.
— Стою на тім,— сказав гуморист,— що мотором усяких рухів, особливо в штуці і науці, як учить нас і історія штуки, є добробит і хліб.
Вона усміхнулася і умостилася вигідніше в кріслі, поглянувши на хвилину крізь вікно.
— Бувають випадки,— сказала звільна,— що подружжя заключаються на маєткових умовах, як се бачимо часто поміж селянами і жидами, і дуже добре тримаються. Часом знов заключають подібні собі таланти зв'язь, щоб одно одного довершало. Се, здається мені, лупається вже рідше і вимагає головного мотора — розуміння одного другим.
— Се друге уходить,— перебила живо учителька.— Але те перше, "задля маєтку", се рішуче некультурність.
— Те, що ви називаєте некультурністю, добра пані,— закинув уже поважно гуморист,— буває іноді ідеальніше, благородніше і далекосяжніше, як часом і сам який твір штуки.
Вдовиця мовчала хвилину, немов надумуючися, потім обізвалася, окинувши присутніх живим поглядом.
— Отсе, що буду оповідати,— то все з мого життя. Не видумане, ані прикрашене фантазією, ані задля оборони яких "принципів" скомпоноване, а так собі просто з живого життя схоплене.
У мене було від наймолодших літ почуття національне таке сильне, любов до люду така інтенсивна, що можу без пресадки сказати, я була б дала і життя за нього. І тому, що в мене душа була звернена на суспільність і народні справи вже так зарання, я не була в буденнім змислі слова "молодою". Мої ровесниці гуляли, веселилися, забавлялися, а я все вчилася і читала. Там, де вони ще легкодушно усміхалися, я вже болізно морщила брови. Мої ідеали були; бачити свій народ сильним, на рівні з іншим народом, культурним, жінок його укінченими типами, гідними репрезентантками його, і силою, з котрою мож було у всіх випадках числитися. Тому не бачила я, опріч науки, народних справ і праці, нічого коло себе.
Я заєдно думала: всі ми повинні різьбити самі себе. Всі. Чого ждати? Де був той артист, що мав сам приступити до нас, покласти руку свою на нас і витворити з нас свідомі характери, діячів, типи і якусь світову колонію? Де він?
Мені приходили іноді божевільні думки в голову. Я бачила себе "вічним жидом", що ходив від хати до хати, від села до села, від столиці до столиці і будив братів і сестер своїх до різьблення самих себе. Передовсім спершу: чисто самих себе.
Коли чоловік молодиц, то життя, здається, належить двічі до нього. В нього віра в мрії, в ідеали, є надія на будучність. Але коли він уже старіється, то почуває себе неначе підстрелена птиця. Тяжко вже вгору здійматися... Знаєте, мабуть, поважну гумореску з моїх дівочих літ, як я хотіла вийти замуж за старого вченого, щоби мати нагоду набрати високого образування, якого мої добрі, але убогі родичі не годні були подати. Окрім моїх найщиріших приятелів не повірить, певно, ніхто, що причиною того помислу було справді одиноко лиш те якесь майже хворобливе бажання освіти в найтоншім стилі! Я також хотіла посвятити життя своє ідеям, котрі надносив дух часу, хотіла працювати, де лише треба жіночої сили: на полі соціалізму, жіночої емансипації, національнім — не знаю, врешті, на чім...
Я відчувала се все так глибоко, що мені видались усякі так звані "приватні почування" чимось грішним, самолюбним і вузьким. І тому, що в мене душа була біла і білі крила, я хотіла виходити за старого. Він мав стати моїм Діогеном, а я мала за ним покірно ступати. Чому якраз він? Се був чистий припадок, такий, як те, що в лісі росте коло такої й такої деревини берізка, або яка інша деревина.
Я не знала інших, що могли мені подати те, що він: багатство, подорожі, науку і якусь, як мені здавалося, особливше гарну "свободу".
Пригадую собі як нині, як я, запрошена на один вечір в одно з товариств, зложене з старих і молодих, шукала там заєдно обличчя старих і вглиблялася в них. Може, так виглядав той учений, що мав би стати моїм учителем, а заразом і мужем?.. Або як он той старенький добродій з довгою білою бородою і грубими, в золото оправленими окулярами?.. Або, може, як он той?..
Вмить ставали мені перед душею постаті з Біблії... старенькі... в довгих одежах і з білими бородами, пророки і чудотворці. Або постаті з великих драм Софокла або Евріпіда... Молодіж видалася мені плиткою, недорослою до моїх поважних ідеалів. Очевидно, в мені грала фантазія, я була сильна і душа моя напружена і готова зреалізувати всякі пориви моєї молодості.
Одна з моїх щирих приятельок, саме та, що піддержувала зразу в мене отсю мою фантастичну мрію, і моя мудра, спокійна сестра запобігли тому, щоб мій незнайомий білоголовий ідеал не одержав мого листа, в якім я йому освідчалася. Якби не вони, я була би певно стала жінкою того чоловіка. Бажала я того всього з огляду на широке поле діяльності, на котре рвало мене моє бажання, хтіла забути свої молоді літа...
Потім минуло кілька років. Я не осягнула, чого передом бажала; не одно розчарувало мене гірко, а не одно знов одушевило, піддержувало. А попри те я все оставалася вірна своїм ідеалам. Мріяла про героїчні вчинки, подавала працю свою, де її було потрібно, і супочинку ніколи не бажала і не зазнавала.
Одного разу запитала мене одна знайома, для чого не виходжу замуж.
Я була немило вражена тим питанням. Замість відповіді я спитала її:
— Чому вас се займає? Се ж зовсім моя приватна справа і не повинна, по-мойому, цікавити нікого...
— Ви образилися,— відповіла вона,— але я ставлю питання не з пустої цікавості, а просто ви мені інтересні, і я вас люблю і шаную. А що мені прийшла одна думка до голови, то я хотіла би нею поділитися з вами. Справа, яку хочу порушити, дуже тонка; але коли б ви хотіли повірити мені і не образитися, то я розповіла б вам усе.
— Самі скажіть собі, пані, чи я обиджуся вашими словами, чи ні,— відповіла я спокійно.
— Ви не пересічна жінка,— почала вона несміливо, майже боязко.— Коли я вам відкрию свою гадку, то тут відношуся просто і одиноко до вашого глибокого розуму. Не хочу шарпати ні вашої амбіції, ні вашу загально знану гордість, по-вашому, одиноку зброю жіночу, ні вашу велику честь. Ви жінка випосаджена природою багато. Одарена бистрим розумом і живою вдачею, що ні в чім не зносить летаргії. Одним словом: ваш елемент — се праця. Широка, глибока, свідома і інтелігентна праця, натхнена теплом вашого чуття і прикрашена багатою фантазією. Праця, яку приносите нашій суспільності і яку могли б ще і надальше приносити їй, відбилась би злучена з іншими подібними вам силами в будові цивілізації нашої народності, мов прекрасний орнамент жіночої сили і характеру. Але ви...— вона нараз урвала.
Простягнувши руки до мене і вхопивши нараз мою руку, притиснула її до своєї груді.
— Простіть, коли вимовлю се одно болюче для вас, може, слово! Ви убогі. Ви на будучність у всім незабезпечені.
Я вирвала змішана руку, стискаючи бог знає чому її дрібні пальці.
— Що ж там, що я без маєтку,— сказала я збентежена,— своєю будучністю я цілком не журюся. Се і не вадить мені в моїй праці. Пишу, коли хочу, читаю відчити і промови, коли хочу, агітую, коли треба, гуртую молодіж коло себе... роблю, що час і інтереси суспільства вимагають... І я задоволена своїм життям. Що ж там, що я без маєтку?
Вона нараз споважніла.
— Простіть,— сказала.— Але відтепер я буду виключно говорити до вашого розуму. Ви молоді. Здається, переплили б отеє життєве море, не втомляючися. Ви не знаєте, що значить недуга, застій в праці, котрою живем, самітність, старість... а власне, старість в убожестві. Людина ходить зі скованими руками, і заєдно упокоряється задля кусника хліба.
— Я ніколи не буду упокоритися! — відтяла я.
— Нехай вас Господь боронить від того,— відповіла вона.— Я для вас щось кращого придумала. Я буду говорити, а ви слухайте спокійно, спокійнісінько. Обіцяєте?..
Я усміхнулася.
— Буду старатися,— відказала я.
— Отже, слухайте! В Н... є один панок. Хто він, саме в тій хвилі не конче вам знати. Скажу лише стільки, що се дуже чесний і здібний чоловік, народолюбець, яких мало, і до того дуже заможний чоловік. Я з ним давно і добре знайома. Говорив мені раз, що хтів би оженитися та взяти лише таку особу за товаришку, котра би його працю розуміла і любов його народності поділяла. Він дуже поважний і освічений чоловік, і можу вам сказати, що та жінка, котра б злучила свою долю з його судьбою, була би справді щаслива. Вам треба такого чоловіка, дорога моя пані. Вам, з вашим умом і з вашим серцем, так як йому такої особи за товаришку, як ви. І от, чого б я хотіла виблагати від вас. Те одно-одніське, щоб ви дали дозвіл познайомити вас з ним. Більше нічого.
Тисячі слів протесту перлися вже мені потоком на уста. Зрозумівши її думку і не даючи їй докінчити речення, я вже жестами й очима і словами кинулася перебити її дальшу бесіду.
(Продовження на наступній сторінці)