Люблю, щоб по всім мешканню було ясно. Тоді накручую я свій старосвітський годинник; пригадуєте собі його? Він у кімнаті мого батька висів Він починає грати чудернацькі якісь, чудові, ніжні, мов мрії, мелодії, і я поринаю в них. — Ледве що вимовив я посліднє речення, коли нараз над'їхали якісь сани, й у них сидів, як пізнали ми враз, доктор Роттер Він так само пізнав нас і казав візникові станути. Висів з саней і поспішив до нас. Був нашою стрічею незвичайно врадуваний.
— Ось щасливий випадок, — сказав. — Тепер уже зможу сказати пані Міллер, що бачив вас, пані, своїми очима. А то хоч і приїздив сюди, не мав ніколи настільки часу, щоб відвідати вас особисто.
Він говорив і не спускав з неї очей, між тим коли вона, відчуваючи його гарячий погляд на собі, мінила краску.
— А ти, Богдане? — звернувся до мене, і з інтонації його голосу я відгадав, що хоче він від мене дізнатися.
— Я все однаковий, — відповів я холодно.
— Не приїдеш літом знов у гори? Я скривив уста.
— В гори — ні. Скоріше поїдемо на море. Зрештою, побачимо ще... (І тут оповів я йому наборзі про Нестора та його подорож). Він не відповів нічого, лиш похитав головою. Відтак попрощавшись з нами (причім, як мені здавалося, держав руку дівчини надто довго), вернув до саней і поїхав. Ми пішли дальше, не сказавши ні слова.
— Доктор Роттер був захоплений вашим видом, — перервав я мовчанку.
Вона зігнорувала мої слова й відповіла спокійно:
— Ви станули на тім, пане Олесь, що любите, як кімнати ваші всі освітлені, а тоді накручуєте свій старосвітський годинник, щоб вам грав... і самі потопаєте в мрії. Чи так?
Я окинув її вигребущим поглядом. Чи справді займало її моє оповідання про мої кімнати в тій хвилі більше, чим стріча з її поважним поклонником? Хто б їх всіх не знав, які вони бувають, хто б їх усіх не знав!.. Однак вона, неначе вгадавши мої гадки, звернула свої молоді очі ожидаюче на мене... А не діждавшись від мене зараз відповіді, не питала більше. В кілька хвиль пізніше, як доходили ми до помешкання її приятелів, вона сказала:
— Я вже у цілі, пане Олесь.
Ми подали собі руки; вона постояла ще хвилинку, мов ожидала, що я ще скажу що, а відтак пішла. Залізна хвіртка зачинилася голосно за нею в замок. А я вернув сам.
На мене ждали гарно уряджені, дорогими килимами виробу домашнього оздоблені, освітлені кімнати, моя горда деспотка мати, не замешкувані "покої цвітів", замкнений рояль, — і самота. Я був невдоволений. І тому всьому був винен (я відчув) Роттер — і вона. Чого мала мішатись від його поглядів? Прецінь... ех, Богдане!.. Я накрутив старосвітський свій годинник на стіні, кинувсь, як дуб довгий, на отоману і, знеохочений до глибини душі, чогось вижидав...
Надворі падав сніг чимраз більший... а я все думав. Думав про неї...
* * *
(Пізніше).
В день, у котрім вечором мав Нестор від'їздити, я зайшов до нього. Думав застати його зайнятим пакуванням своїх писань, наукових книг і т. ін., про котрі споминав, що візьме їх з собою, однак яке велике було моє зчудування, коли побачив я його, як звичайно, похиленого коло столу.
— Несторе! Ти не ладишся в дорогу? Перед тобою не більше як 1 година часу до від'їзду потягу!
— Ні, — відповів, не зміняючи ані на хвилину пози, а подаючи мені, не підводячи голови з-над паперів, поза себе руку.
— Що ж це має значити: не їдеш?
Аж тепер він підняв голову й поглянув на мене. Був це великий, поважний, надмірно блискучий погляд двох очей, що, здається, ніколи не видавалися мені такими гарними й переповненими психікою, як у тій хвилі. На щоках горіли червоні плями. Він обізвався:
— Сьогодні не їду, Богдане, аж завтра вечором. Сьогодні викінчую все обов'язкове; прочитаю, як стане часу, ще дещо, що постановив до від'їзду переробити, й поїду. Сідай, як маєш час. — З тими словами схилив голову наново над письмами, з котрих вичитував дещо, робив нотатки й заглиблявся дальше. Однак ненадовго. За хвилину, мов на внутрішній наказ, підняв швидко голову, відгорнув з чола волосся, окинув мене блискучим поглядом, як перше, і додав поважно: — Богдане, я виїжджаю. Може, моїй матері або сестрі буде треба колись, у часі моєї неприсутності, в дечім' стати помічним, я тебе прошу — заступи їм мене. Поверну, віддячусь. Одначе не жди, щоб самі тебе про те просили. Мати може ще, але Маня — ні. Брати, а також сестра, як знаєш, віддалені від нас, і лише нас трьох згорнула доля докупи назавше. Тим і прошу.
Я обіцяв, про що він просив, а відтак ще додав:
— Якби це від мене залежало, я б їх обох найрадше й сьогодні в свою хату забрав і, як свої цвіти, доглядав. Але сам знаєш, твоя сестра вагається вступити в мої давно ожидаючі кімнати, як вагалась колись переходити кладку, бо припадок зарядив, що й Богдан Олесь мав той сам замір.
— Запиши її, — відповів Нестор з теплом у голосі. — Вона, очевидно, на дещо зосередилася, наважилась навіть своєю долею, отже, нехай і доведе до кінця те, що володіє її нутром і характером. Хто знає, чи не буде воно так і ліпше. Для тебе вона через те не зміниться. Вона — ні!
— Хто знає, Несторе, — докинув я, а відтак додав: — Ти не змінишся, Несторе, ти один!
Він спер голову на ліву руку, опускаючи її незамітно взад, і заслонив очі.
— Кажеш, Богдане, я не змінюся... — Говорив так, усміхаючись, мов крізь сон, мов побачив нараз духовим зором картину в далекій будучині, а в ній і себе. — Кажеш, я не змінюся ніколи? Пожди! Коли б лише мати те за собою, що мене ще до ординарної буденщини в'яже, рабом до часу держить, а тоді побачите, тоді, може, мене дехто й не пізнає. Але... тепер... — додав і усміхнувся болісно й махнув рукою. — А оце, — сказав, не зміняючи дальше стурбованої пози, — оця подорож моя на полуднє... це також молох, що пожере мені шмат часу й становить свого роду бар'єр, котрий треба перескочити, чи як ти казав, Богдане, перше "кладку", котру Маня не хоче перейти? Я свою перейду. — І замовк.
Я піднявсь з свого місця.
— Ти зайнятий, Несторе, і я піду. Отже, завтра вечором.
— Завтра вечором, — повторив він втомлено. — А тепер іди до мами й Мані. Обі вони раді, що я їду. Але обі вони й сумні. Мені самому якось двояко на душі... — І при цих словах один кутик його вуст здригнувся нервово. — Це... моя перша подорож у чужину!..
— Лягай вчасно до супочинку... — упімнув я, відходячи. Він усміхнувся, махнувши, як недавно, рукою.
— Завтра в вагоні, — відповів. — Нинішня ніч належиться ще обов'язкам...
* * *
Другої днини я пішов о визначеній годині до Обринських. Нестора застав я одягненого чи не святочно, і він видався мені більше "панський", як звичайно. Сидів у кімнаті своєї матері, в її високім поручевім кріслі, мовчаливий і блідий. Був зворушений. Бачачи, що не міг говорити, я не чіпав його багато до бесіди, а оставляв більше самого. Відтак він проходжувався по кімнатах, з одної до другої, з руками, на спині заложеними, вертався до своєї, в котрій на його столі було майже чисто, займався тут деякими дрібницями і йшов знов до матері. Говорив стисненим голосом. Очевидно, прощався в душі заодно з старенькою матір'ю й сестрою. Виїжджав надовго. Маня, рівно братові зворушена, шукала неустанно заняття, щоб держатися в рівновазі. Але заразом була вдоволена! Укладала ще деякі речі в його чемодан, впевняла мене, що вправді будуть з матір'ю неприсутність його дуже відчувати, але нехай хоч там скріпляється. При тих її щирих і теплих словах у мені заворушилося болюче почуття жалю до неї. Всюди й завше той брат! Одначе поглянувши на нього, я засоромився! Я ж сам був так несказанно прив'язаний до оцього молодого чоловіка, як майже рідко до кого. Ніжний і тихий, неначе мімозної вдачі, він був чимось визначним і заповняв тою тихою істотою своєю цілу хату. А надто тепер відчувалося подвійно, що з його від'їздом... віддаляється сила...
Відтак наступила хвиля прощання.
Білоголова мати, вірна сестра і я. Група невелика. Коли був уже в дверях, сказав до сестри кілька слів, котрих я не зачув добре, а здається, були просьбою не тужити за ним надто, і ми вдвох від'їхали.
Дворець був ясно освітлений...
Всідаючи в потяг, просив мене повернутися по його від'їзді ще на хвильку-дві до сестри й матері — "бодай по кімнаті перейтися". Відтак, стиснувши мені руку, не вихилявся з вікна більше до мене. В кілька хвиль по тім погнав потяг з жаріючими очима, зникши вмить з очей, мов у безвісті відніс його.
* * *
(Далеко пізніше).
Нескоро наспіли від Нестора вісті, а коли наспіли, були вдоволяючі. Говорили про скріплення й поліпшення стану, ліпший вигляд і т. ін. Дальше слідували ще й описи природи околиці, де перебував, окружения й товариства, в котрих обертався; а хоч і які короткі були ті його описи, знавцеві вони зраджували наскрізь поетичну вдачу. Я спімнув про те одного разу сестрі його. Вона признала слушність.
(Продовження на наступній сторінці)