— І справді, — тягнув він з повагою дальше. — Я не помилився, що з того часу павук для мене віщуном лиха й турботи. Не минуло хвилин кілька, коли покликав мене до себе "настоятель" і обтяжив новою працею, що кинула мною, мов м'ячем, щонайменше на два місяці позаду.
— Припадок, Несторе... — закинув я, усміхаючись.
— Припадок, — відповів він з огірченням, — але в кожнім рази проклятий, з фатальними консеквенціями [100].
— І ти прийняв наложену на тебе "задачу"? Він потакнув мовчки головою.
— Несторе! — кликнув я з явним гнівом. — Завтра піду я до твого шефа й представлю йому твій фізичний стан відповідно до своїх "мужицьких" поглядів.
— Не посмій! — обізвався він з раптовим обуренням і, піднявшись, опинився близько передо мною.
— О, ви, аристократи! — сказав я з неописаною їдкістю в голосі. — Чи в тім лежить ваш героїзм, ваша вищість і шляхетство, щоб згинатися перед формальністю й урядовим ярмом? Несторе, ти пожалуєш твого вчинку, коли не скинеш вкоротці з себе вложеного на тебе свіжого обов'язку. Ти хорий!..
— Я хорий... — відповів він з ледяним супокоєм, — а ти, Богдане, мужик. Чи так розумієш обов'язок, колегіальність, честь і сумлінність? Думаєш, я один угинаюся в ярмі? йди! Поглянь вечором, який плік [101] актів бере додому той "настоятель", скільки беруть мої товариші бюро... а побачиш, чи я маю право свою пайку на одного з них накладати? Є там і інші хорі. А що я хорий, — додав, — не їх вина. Місяців два тому дораджував мій той "настоятель", щоб відпочив я, перервав студії і працю. Але я сам... знай, Богдане, сам відложив це. Не хотів того.
— Ти божевільний! — не міг я здержатися, щоб не висказати йому в лице свою гарячу гадку.
— Як на чию думку. Нащо переривати працю, щоб, вернувши з "спочинку", застати вдвоє стільки на столі, а до того й що інше: власні студії. Так. Не йди, Богдане, я мушу те все побороти. Бути може, — додав, усміхаючись гірко, — я не бачу так далеко, як ти, Богдане, цього я не перечу. Але як підемо оба в глибінь, то я чую, що слушність стає по моїй стороні.
— По твоїй, Несторе, але за те можеш впасти й жертвою. Він здвигнув плечима — і вказав на груди.
— Тут щось е, Богдане, що не позволяє мені інакше поступати. Сліди мої, — додав, мов заговорив до себе, й заслонив на хвилину рукою очі, — сліди оставлю за собою чисті. Інакше я не вмію.
"Це твоя трагедія", хотів я відповісти. Але, надумавшись, змовчав.
— А тепер послухай, — обізвався я до нього. — Я прийшов пригадати тобі сповнити свою обіцянку. Себто отверезити тебе упімненням, щоб ішов ти до лікаря. Ходім завтра вдвох. Сам ти цього не вдієш. Я бачу, ти підляг науці, студіям і урядовій праці душею й тілом. Ти не підеш.
— Ти ласкав, Богдане... — сказав він з повагою. — Але не журіться стільки мною. Я був уже в лікаря, Богдане, був сам. Я видивився на нього, зчудований.
— Справді? — спитав я й відітхнув, мов у цій хвилі зсунувся з моїх грудей тягар.
— Справді. Був сьогодні сполудня.
— Ну... і? — вимовили мої уста.
— Нічого, — відповів він, схиляючи голову вбік дитячим своїм якимось звичаєм і уникаючи мого погляду. — Зразу лікар лаяв, чому я так занедбався, не зайшов скоріше до нього, а коли я розповив про всю працю свою й заняття взагалі, він вмовкав чимраз більше, чудувався, підсуваючи брови вгору, й остаточно наказав виїжджати якнайскоріше на полуднє.
Я відітхнув удруге.
— Коли виїжджаєш? — було моє перше слово.
— Не знаю ще напевно, але він казав, що вже завтра не смію йти до бюро. Поїду через двадцять день.
— Чому то? — кликнув я з докором. — Чому відкладати виїзд?
— Бо хочу, щоб слід за мною остався білий! — відповів він, впадаючи нараз цими словами в сильний кашель.
— Що ж це ти виправляєш, Несторе? — почав я нетерпеливитись. Він віднісся до моїх слів байдужо.
— Я надовше їду, Богдане, отже, хочу всю на мене наложену працю викінчити до посліднього. Недобре так? — спитав і поглянув своїми гарними очима на мене щиро.
— Добре, хлопче, — відповів я. — Ти все добре робив, лиш для себе не був ти ніколи добрим.
— Ти буденно говориш, Богдане.
— Вже ж, Несторе. Я навчився законів життя, і вони наказують так говорити. Треба мати сталеве серце й такі ж кості, щоб у житті держатися. Хоч і який я "мужик", Несторе, але плями крові маю я також з того в серці. Тебе хотів би я від них охоронити.
Він махнув рукою.
— Я все виходив і виходжу з того становища, що лиш наше я освячує нашу працю. Будь вона буденна, ідеальна, патріотична чи яка там інша. Наша праця олицетворяє нас — одиницю, громаду, всю нашу народність. Моя праця це — я. Скінчу, запакую книги, потрібні мені до закінчення студій, і тоді поїду. А ви, що лишаєтесь тут, вижидайте весни й мене. Але глянь, Богдане, що за пишний сніг! — додав, приступаючи близько до вікна. — Пожди, нехай надивлюся. Коли поверну, його вже не застану. Я в сонце їду.
Він відвернувся знов від мене, дивився хвилину, притиснувши чоло до шиби, а за часок спустив штору.
— Так.
Відтак, неначе хотівши мене позбутися, щоб я не мішав йому в праці, засів до столу, спер голову на руки й спитав:
— Ти бачився вже з Манею? — Але інтонація його голосу й сумний погляд, яким сказав слова, говорили: "Чи довго будеш мене мучити?"
— Ні.
— Я попрошу її сюди.
— Ні. Нині я виключно до тебе і вже йду. Розуміється, ще зайду до тебе, хоч би й на те, щоб тобі перебивати працю.
Він усміхнувся так сумно, поглянувши мені повно в вічі, що якийсь раптовий жаль стиснув мені серце. Відтак піднявся з спокоєм і повагою; був блідий.
Я попрощався.
Ані слово не перейшло більше з його вуст. Лиш коли погляд його стрінувся з моїм, я завважив, що він був вогкий. Коло дверей я на хвилинку задержався — спитав:
— Прощальні візити будеш робити? Він обернув лице за мною.
— Що? Ні.
Я вийшов. У душі виніс я жаль. Той наскрізь поважний чоловік посмутнів. Був для всіх добрий, щирий, ніжний; робив, працював, оскільки його молодість позволяла, а собі не міг помогти. Терпів і мовчав. Аж врешті — посумнів.
* * *
На вулиці за хвірткою зустрівся я з Манею, котра, не знаючи про мої відвідини брата, поспішала на часок до пані Маріян.
Ми заговорили про Нестора. Вона була, як бачив я з цілої її істоти, ущасливлена його від'їздом на полуднє, де мусив остаточно відпочити й вилікуватись. Я, поділяючи її погляди, був рівно їй вдоволений оборотом цілої справи.
— В противнім раз!, — говорила, — був би через свій упір і господь знає які постановлення змарнувався. Якийсь час ішли ми мовчки.
— Ось, Маню, гляньте, що за сніг сиплеться, — закинув я. — Не дурно й Нестор задивлявся з замилуванням на нього.
Вона всміхнулася, йшла скорим кроком обіч мене, з лицем, від свіжого воздуху оживленим, і шапочка й костюм її по недовгім часі майже побіліли від сніжин. Ми йшли в околицю мого помешкання, бо так провадила дорога до пані Маріян, і я... йшов з нею, відпроваджуючи її. І врешті прийшлося нам попри моє помешкання минати По недовгім ході показався мій дім. Він був гарний Лежав у городі, обведений стрункою залізною огородою, на невисокім підмурку. Перед роком, пополовині з матір'ю, ми купили його...
— Це наш дім, — сказав я й глянув збоку на неї. Вона йшла коло мене, рівна, задумана, і на мої слова змінила легко краску лиця. Одначе не відповіла.
— З лівої сторони від веранди, як бачите, з сходами, — поясняв я, — подібно, як колишнє ваше мешкання, там покої моєї матері, а коли не помиляюсь, вона й сидить при вікні.
— Так, — відповіла вона поважно, поглядаючи крадькома поспішно на вказане вікно. — З профілю я пізнаю її, вона ще завше гарна женщина. Чим займається цілими днями? — додала.
— О, вона пильна ще й тепер, — пояснив я. — Одначе від якогось часу міняється в неї настрій, і господь знає, чому це приписувати. Поводиться, мов сама з себе невдоволена. Зрештою, все зайнята. Одним лиш сумерком, як от саме в оцій порі, припочиває, т. є. до неї заходять знайомі. Одні на тарока, другі з ручними роботами, а найчастіше її товариство — Дора.
— А ви? — спитала нараз якось поспішно дівчина й окинула мене несміливим поглядом.
— О, щодо мене, то я в тій порі майже ніколи до її салону не заходжу. Я люблю спокій, і все те, що там переливається, мене не цікавить. Це відмінний світ від мого.
Вона не обзивалася. Правдоподібно відгадала, що не раз і про дівчину з тихої вулиці падали з зібраних там уст деякі слова, між іншим і про те, як мужчина на гарнім становиську і з маєтком не покидає вчительки музики, а противно, вижидає терпеливо тієї хвилини, в котрій зможе ввести її між гарні й украшені мури своєї хати.
— А направо, Маню, — тягнув я далі, — бачите за вікнами цвіти? Це, можна сказати, найкращі мої покої Вони тепер звуться покої "цвітів", як у "лісничівці", і бережуть від трьох місяців прегарний рояль. Ось уже й освітлено їх. Я так люблю.
(Продовження на наступній сторінці)