Він підняв голову і, поглянувши на мене, похитав головою.
— Попробую її сам виробити, і може не буде така тяжка, — і вмовк.
Ми зблизились до його мешкання. Він зняв капелюшину й, окинувши мене, як звичайно, несміливими своїми прегарними очима, забіг хутко на подвір'я. Я пішов далі.
Навіть і він буде вперше пробувати сам виробити собі задачу, що, може, не буде така "тяжка". Справді, Несторе, пробуй, щоб не коритись другій силі. Вона, твоя сестра, також виробляє сама свої задачі, душевні й життєві.
Не цікаво? Сам. А ти, Богдане, велика сліпа сило? В чім твоя задача?
Сам! Велике, горде слово!
Воно розігралось у моїм нутрі різними голосами, і співає, дратує мене. Сам, сам... сам...
* * *
Дора, кузинка моя, познайомилась з Манею і вже разів кілька відвідувала її, дарма що мати дивилась на те знайомство неприхильне. Одначе, тому що Дора остається, на її бажання, в нас до різдвяних свят, вона не противиться дівчині ні в чім, — тим більше, що я майже ніколи в їх присутності про Обринських не споминаю, мовби для мене вони не існували. Сам бачив я Маню кілька разів, як переїздила верхом; але й то скоро й несподівано. А що я знаходився в товаристві інших, — отже, досі ще й кілька слів з нею не обмінив. Значить, більше як три місяці ми не говорили з собою. Що з нею є, заручена вона чи ні — я не знаю. Все вокруг нас мов мрякою оповилося...
* * *
Дора збиралась урядити більшу прогулку в ліс і запросила й Маню взяти в ній участь. Маня подякувала. Була хора, цілий тиждень пролежала. Зігрілась — як пояснила пані Ординська — одною проїздкою верхом, простудилась і тепер мусила відлежувати. Вона, мати, рішуче не позволить опустити постіль скоріше тижня. Коли Дора, зачувши це, засмутилась і впевнила, що без неї прогулки не урядить; хіба що пережде, аж Маня подужає. Маня прирікла, виздоровівши, взяти участь у прогулці. Одначе заявила рішуче, що приїде просто в ліс.
— Відразу і просто в ліс! І ненадовго. Дора супротивлялася.
— Ні вже, Маню... — просила дівчину. — Вперед я прошу до нас. Тітка просить уперед усіх запрошених до себе на каву, а по каві сідаємо всі в брички і їдем!
На те Маня схвилювалась і відмовлялася. В неї небагато часу. Вона опустить каву, а щоб уже Дорі зробити волю взяти участь у прогулці — вона приїде на часок у ліс верхом або прилучиться вже до виїжджаючих. Інакше годі їй прилучитися до товариства. Та тут знов пані Обринська вмішалася в справу. Вона Мані якийсь час цілком заборонить виїжджати верхом, — значить, і на прогулку вона не поїде... хіба в бричці, а й то не тепер, хіба аж за два тижні, як уже подужає цілком. Тепер уже осінні дні, оправдувалася, вправді теплі й гарні, але вечором холодні, і вона не позволить. Остаточно по невеличкій суперечці стало на тім, що Маня, може, й зовсім не буде на прогулці.
Коли Дора це в нас при чаю оповідала, сиділа моя мати так мовчки, мов не чула, що її улюблена сестріниця оповідала, а мішала заодно чай. Я так само мовчав. Те, що в мені діялось, я зачинив у собі.
— Ти б сказав, Богдане, що тут робити! — накинулась нараз дівчина на мене.
— Чому маю я тут справу згармонізувати? — боронивсь я, отрясаючи попіл з папіроси спокійно. — Ти дала імпульс до сеї прогулки, то й доведи її до кінця. Щодо мене, то я зараз зразу був пересвідчений, що панна Обринська не прийде, як лиш вчув від нашого лікаря, що в Обринських не всі здорові. Ти наставала так сильно на своїй постанові — без Обринської не уряджувати прогулки, що я остаточно не мав нічого до сказання, хіба деякі твої бажання німо вислухувати.
— Я бачу, що прогулка не клеїться! — кликнула Дора з смутком. — А я собі то так гарно уявляла. От як ми всі будемо через ліс їхати. Хто з ким буде сидіти і т. п. незначне, а важне! Я, приміром, хотіла їхати лиш з тобою, Богдане, в маленькій елегантній бричці вуйка й поводити сама гарним твоїм гуцулом, а коло нас Маня на коні верхом. Чи не гарно?
— Як жокей, Доро? — спитав я з легкою неповздержаною іронією, знаючи добре, чому їй цим разом було конче коло нас Мані треба.
Вона витріщилась на мене з переляком.
— Який ти злобний, Богдане! "Як жокей!" — повторила з уданою уразою упавшим голосом. — Начеб я Маню мала за щось нижче від себе. Їй мав би прецінь товаришити добродій К., і обоє мали б вести перед. Тому хотіла я її біля себе мати. А за всіма нами, трохи оподалік, усе проче товариство. А тепер бачу, нічого з того всього...
Я здвигнув плечима й не обзивався більше. В душі подумав: Маня мала держати собою, як амазонка, молодого панка при боці дівчини, котрим вона (Дора) над міру зацікавилася, а котрий, як здавалося, не реагував доволі на її ласкаві погляди й слова. Але я мовчав.
— А тепер бачу, з цілої прогулки не буде нічого! — повторила, як перше, дівчина визиваюче. — Я розстроєна!
— Ми можемо й без панни Обринської так само їхати, — закинув я. — А добродій К. так само товаришити нам, вести перед. Пощо тут панни Обринської? Чи, може, її присутність на коні додасть тобі більше певності в правленні мого коня, що мала б тратити ти без неї свій "настрій"? Зрештою, інші гості чи будуть вони тобі нічим?
Вона зарум'янилася й запротестувала.
— О, ні! Щодо того, то ні. Я найповніша тоді, як їдеш ти зо мною, хоча могла б навіть і цілком сама їхати. А щодо ідеї з Манею, то... я лиш собі так уявила, що то було б гарно й весело мати й Маню на коні коло себе. Вона іноді дуже бистра й дотепна. Та тепер хто знає, як то буде з тою прогулкою.
Я знов, як перше, здвигнув плечима й не обзивався.
— Не знаю, чому прогулка має через панну Обринську розбитись! — обізвалася тут моя мати, що досі ні одним словом не обзивалася. — Коли ти не будеш настоювати при твоїх химерах і вичікувати цілковитого виздоровлення панни Обринської, прогулка вдасться тобі, певно, якнайкраще. А мені буде остільки миліше, коли прогулка відбудеться тепер, а не аж десь за тиждень-два, бо зможу вам обі пари коней дати. Пізніше зачнеться звоження сіна, і я не радо переривала би роботу. Ось що... — докінчила і налляла свіжий чай.
— По правді сказавши, Доро, — почала по якійсь хвилині знов, — мені твоя пересадна приязнь до тої дівчини видається потрохи робленою. Вона й так зарозуміла, а то, як застановиться над твоїм поведениям, ще готова подумати, що без неї ти й товариства не найдеш, між тим коли ти повинна себа завсіди ставити вище.
— З яких причин, мамо? — вмішався я тут майже проти своєї волі і чув. як у моїх очах спалахнуло вогнем.
— З тих причин, — відповіла вона спокійно, ігноруючи якесь подразнення в мені — що, Дора походить з родини, котра носить шановане ім'я, має батька на високім становиську(!) і маєток.
— То ж то й є... — сказав я з притиском і викривив уста. В тій хвилі уявивсь мені мій батько мужик. Скільки разів мусив він у своїм житті наслухатися упокорень про його походження з мужицького роду. Скільки разів! З самого початку, як догадувався я, коли, очевидно, не був такий, як нині, а гарний, як сама мати казала, мудрий, сміливий муж. А оженившися, як бідний богослов, з гарною й багатою дочкою одного з найвизначніших консисторіальних совітників, з часом чи не головне через неї, її вродженою зарозумілістю понижуваний і подразнюваний до крайності, почав шукати, як "вічний мужик", розради і втіхи в своїм розчаруванні в чім іншім, ніж в подружнім пожитті, піддаючись чимраз більша своїм наклонам, доки не став, яким і був. А я, потомок мужика й гордої безсердечноії жінки, мав це все направити і, на думку її. затерти своїм життям найменші сліди того ненависного мужицтва!
— Обринська є донька звичайного вбогого, хоч і дуже чесного, урядовця, — почала знов мати, — обтяженого більшою родиною. Яка будучність може її ожидати? Така, як її сестру? На мою думку, вона мізерно віддалась. Панна Обринська мусить старатися вийти заміж за першого, хто їй навинеться... А до того ще й квапитися!
— Що вона цілком напевно не вдіє, мамо! — впав я їй твердо в бесіду.
— Так? — спитала мене мати й посунула окуляри на чоло, неначе вони в тій хвилі їй заважали. — Ти вже про те поінформований?
— Настільки, мамо, щоб знати, якого вчинку можна від неї сподіватися, — відповів я спокійно.
— Вона емансипантка! — докинула мати зневажливо, — котра заповідає на будуче вчену.
— Хіба гувернантку або препарандистку... — закинула Дора півголосом і більше до себе.
— А щоб усе-таки звернути увагу людей на себе, — тягнула мати, неначе не зачула злобної замітки своєї улюбленої сестріниці, — вона виучується всяких "Feuerwerk'ia" [21], як от і їзда кінно, і маневрує ще тим перед молодими й сліпими. Я не можу собі порадити, — додала з роздразненням, — але мені каже мій інстинкт, що в усім поведенні сеї дівчини криється якась потайна вирахованість, і що в грунті речей вона прямує до інших цілей, як до тих, про котрі впевняє, що ними перейнята. Блудне світло, як казала я вже, — закінчила зневажливо й почала нервово витирати свої стекла.
— Така вона не є... — обізвався я все спокійно.
(Продовження на наступній сторінці)