— Не знаю, — відповів я сухо б затяв коні. Коні наші були бистрі й швидкі, і ми скоро виїхали за місто. Погода була чудова, і їзда за недовгий час успокоїла мене. Я перестав думати про недавню сцену, а задержувався думками більше про дівчину, що по довшій неприсутності вернула, врешті, додому. Коли, властиво, вернула, що я досі не бачив її? І якою вернула? Свобідна ще? Чи вже як власність того, що вивчив її верхом їздити, передав цвіти на дорогу!.. А тепер, думав я далі, коли й як ми побачимось? Ми ж майже вороже розстались. Вглибившись про неї думками й концентруючись одиноко перед собою на коні, я їхав, так задуманий, довший час... їхав, та ось нараз порушила мене гарна Дора легко ліктем, і я зчудовано поглянув на неї.
— Дивись направо! — кликнула вона півгалосом до мене.
Я глянув.
Недалеко перед нами з вузької одної бічної вулиці, що вела глибше в гори, в ліс, виїхала проти нас на коні Маня. Їхала кроком. Минаючи попри нас, вона спаленіла і, кланяючись з ушануванням перед моєю матір'ю, вдарила коня й майнула далі. Яка гарна була в тій хвилі! Одначе її очі, ті молоді чудові очі, що кермували мною, випивали несвідомо спокій з душі, то знов викликували біль у ній, — чому не бачили мене?..
Була надто змішана несподіваною стрічею?
Не знаю.
Я відчув лиш, як мені відступила вся кров з лиця, як мені серце холодом обняло, — і я мов цілий сам похолодів. Дора уносилась словами про гарну амазонку, звертаючися раз по раз до мене й позад себе до матері, а я мовчав, мов камінь. Коли вернули ми додому, і проти нас вийшов мій батько, було перше, про що заговорила моя кузина, що ми здибали "амазонку". Батько не чудувався.
— Я ж її бачив уже разів кілька, — відповів байдужне.
— Справді? — скликнула вона.
— І як ще! Кілька разів уже. Я йшов до церкви, а вона вже звідкись вертала, навіть у дощ. Видко, встає раніше, як ти, міська панно!
— Я з нею познайомлюсь, Богдане! — звернулась вона до мене. — Добре, що вернула!
— Як хочеш, — відповів я лаконічно і, знявши з голови капелюх, відкинув його на стіл. Я кинувсь, втомлений, у крісло.
— Ти втомився? — спитала мене мати, стурбовано окинувши мене довгим бадаючим поглядом.
— Трохи...
— Коні гострі, їх треба сильно держати, — додав батько. — Ти зарідко правиш тепер ними.
— Справді! — відповів я, як перше, і з тим вставши, віддалився з кімнати.
* * *
Сонату заграйте мені, потужну, пориваючу сонату Бетховена, щоб я в ній пірнув, і себе, і всіх забув...
* * *
Нині щось про свого батька й матір.
Мій батько, широка мужицька вдача, потайний алкоголік, що протрачує періодично грубі суми в картах. Одначе, щоб це перед своєю совістю й своїми парафіянами залагодити, скуповує невеличкими шматками землю, переплачуючи їх часто вдвоє, і віддає за незначну суму тим парафіянам в оренду. Згодом довело таке його поступування й життя, як і подібні тому інші вчинки, до того, що коли б не велика тверезість і оглядність матері, було б те все довело нас до злиднів. Помимо того, було йому, як упевняв нас тепер, з тим лихом у житті добре.
— Своє життя й працю ділю, — говорив він, — на дві частини. Одну — для себе, а другу — для парафіян, котрі мають до свого душпастиря перше право. З вами (себто зі мною й матір'ю) я мало маю спільного. Цей опришок (вказуючи на мене) буде завтра соромитись свого батька, бо він мужик з роду, дарма що батько дав би й душу за нього, а мати, — додав, усміхаючись сумно, — з свого панотця давно вже невдоволена. Отже, краще не лізти нам обопільне в нашу капусту. Головна річ, щоб все-таки щось робити. Будь воно "панське", будь "Іванське", лиш без праці не оставай. Я з собою в рівновазі, а ви як хочете!
Це був мій батько.
І справді. З собою був він у рівновазі.
Як сам гуляв, потопаючи в своїй пристрасті до нестями, мусили й другі того зазнавати, — не жалував нікому. Коли ж забирався до праці, не сміли й другі супочинкові віддаватися. Все мусило за діло братися. Не щадив нікого.
Мати хоче з своєї сторони вдержати нормальні відносини між парафіянами й нами, а з тим і матеріальним нашим битом, головно своєю працею.
Встає о 3 — 4 удосвіта, — ходить з наймичкою по наших левадах по горах, контролюючи тим вірність, відданість і пильність на своїй службі робітників і відносини парафіян до нашого майна, — творячи тим (хоч і не такий уже, як їй здається) маєток. І їй, як пересвідчуюсь я часто, з тим також добре, її люди бояться і шанують, відчуваючи в ній якусь незламну силу, з котрою мусять числитися. І коли вже деякі кланяються перед батьком за його широку попівську гойність і благородність душі, то, певно, — ще більше матері за її характерність і працьовитість, котру кожний на свій лад пізнає й цінить. Тяжко з батьком не числитись, тяжко й матір, що, як мур, за свою хату перед людьми обстоює, не любити. В ній є щось геройське. Ніколи скарга, дрібний лемент не отворять їй уст, але й ніколи приниженість духу, обезсилення не найдуть у неї співчуття. Вона знає й держиться одного. Вперед і вперед. Духом не падати й на поверхні життя держатися. З внутрішнім життям вона менше числиться. Вийшовши з любові за свого чоловіка з мужицького роду, славного з своєї поверіхавної краси й опіву, як донька загальношановного панотця Б., а пізнішого владики буковинського, здавила все своє розчарування в подружньому пожитті, красу й молодість душі своєї в собі раз на все. Мов махнувши на молодість, вона все йшла вперед. Ідучи, тягнула й мене за собою; вдержуючися силою духу свого на поверхні життя, мов уходила з тим від терпіння й знесилення в дальшу, як їй здавалося, досконалішу добу життя, яке мав утворити їй одинокий син, одинока дитина її; зриваючи з тим усі мости за собою, що лучили її з минувшиною, розчаруванням, самою одною працею.
Між ними обома з противними їх стремліннями, характерами й працею — я. Цілком сам один.
Я, становлячи ціле щастя матері, осередок затаєних її мрій, що завдяки найбільше її старанню і праці вийшов, на її думку, вже на якусь укінчену (га-га!) людину, жив і живу ще й досі доволі безжурно, не зазнавши нічого гіркого від життя, — я невдоволений. І — як би ні? З неясним почуттям обов'язку, мовби мав з життя батькового й матері випровадити своїми силами, як третя цілість, щось ліпше, нове. Це раз. Друге — устроїти інтимне щастя й собі (з бажань переважно матері!), держатись, ідучи чимраз вище, на кращій поверхні життя, в котре поставив мене степінь мого образования, інтелігенції й становиська, станути понад рівень буденної людини, — а тут щось, мов друге "я", будиться в мені, зачинає критично до мене відноситись. Я невдоволений. Я невдоволений батьком, невдоволений залізною матір'ю, невдоволений з суспільності нашої, а найбільше з себе. Чи видобувсь я на українця — європейця? Пробував хоч ступити на інший шлях, чим на один, буденщиною широко утоптаний? Ні.
Я — інтелігент-мужик, що (відчуваю) не вилупився ще цілком а усіх лушпин мужицтва, і тому й діла й поступування його ще отяжілі, безправні й недалекосяглі, що топчуться на одному місці без ширшаго горизонту, крім погляду в заплакану традиційну минувшину, і вузької перспективи будучини.
Як казала ота молода дівчина, що й поглядом не окинула мене тоді, освідчаючись, мов божевільна, старцеві, щоб лиш свого діпняти і йти далі? "Старосвітський!" Га-га! Старосвітський! Ні. Не старосвітський. Маню, а мужик. Безідейний, котрому лежить ще в крові підданство, підлість, покора, прокляте безсилля, і котрого досі задовольняла пересичена буденщина, — не старосвітськість.
Так, Маню, я мужик і не дав ще нікому чогось нового. Все, що робив, наприклад, і для свого народу досі, не було чимсь свіжим (а може — навіть і правдою), бо не було внутрішньою потребою, а сліпим наслідуванням дрібних учинків таких інших, як і я...
Якась ненависть пориває мене проти себе. Ненависть, коли питаю, чим об'являю я свою силу інтелігента... своє так зване вперед? Які мої жертви? Ах, Маню! І в усім тім пізнав я тебе. Чудове ти моє блудне світло, що грає зі мною несвідомо, дратує мене, зближається до мене, уходить і оставляє мене з усім тим тяжким і пригнітаючим мене невидимим моїм тягарем, з чого моє мужицтво не годне освободитись ще. Молодими устами твоїми торгала ти мене, називаючи старосвітським і т. ін. Затям! Твоє, майже дитинне, а таке вже сильне, свіже нутро, твій несформований імпульс до дальшого кращого говорили з тебе несвідомо, і щось, що з тебе виростає, суне й на мене, будить і мене...
Всі "модні" жінки — то блудні світла, без поваги й жертволюбності; без тої непорочної правдивої жіночості, що одна вдержує лад на світі між обома полами, — впевняла мене раз моя мати, і з тим запевненням стала між нами обома, мов неповорушна сила скелі.
* * *
(По довгім часі).
Цими днями здибав я знов малого Нестора, що вертав із школи, вже недалеко його мешкання. Надворі падав дощ, а він ішов звичайним кроком і лиш від часу до часу здіймав капелюшину і стріпував з дощу. Я здогонив його й силував іти враз зі мною під парасолем, що він не дуже радо чинив.
— Я не маю парасолі... — впевняв щиро. — То треба так іти. Але це нічого, вдома переберуся, і буде добре. Сьогодні. — додав живо, — завдав нам професор знов тяжку математичну задачу, по обіді буду її виробляти.
— Як не будеш чого знати, то зайди до мене, а я .покажу, — предложив я йому.
(Продовження на наступній сторінці)