Становище Правобережної України щодалі ставало ще тяжчим: російська держава намагалася вернути її під свою владу, Польща — під свою, й обидві руйнували й палили українські міста й села, де сиділи ворожі залоги. До того ж, Польща, не сподіваючись на власне військо, закликала собі на поміч татар і, замість грошової плати за їхню службу, дозволяла своїм спільникам забирати не покірливий їй люд у неволю.
Чарнецький, ганяючись із татарами і поляками за Сірком, обложив місто Черкаси, та не зміг його взяти й одійшов геть: почувши ж, що Сірко із запорожцями перебрався до Сміли, обступив це місто з великою силою і почав його штурмувати. Сірко кілька разів відбивав атаки поляків, а потім потай із частиною запорожців проник у Капустяну долину, де стояв татарський табір, і так розгромив татар, що ті навіть покинули йому весь свій скарб і обоз.
Після того Сірко із запорожцями ще кілька місяців крутився по всій Україні, вишукуючи татарські загони та знищуючи їх. Найславніші для запорожців та Сірка битви з татарами були під Городищем, за 25 верст од Корсуня, та неподалік Умані, де Сірко упень розбив польських спільників. Поєднавшись після того з кількома правобережними полковниками, що під впливом Війська Запорозького зреклися Тетері, Сірко пішов на Чарнецького, який перебував із військом у Корсуні, маючи на думці оддячити йому за ганебний вчинок із прахом Богдана Хмельницького; та Чарнецький не наважився зчепитись із Сірком і відступив до Брацлава.
РОЗЧАРУВАННЯ ЗАПОРОЖЦІВ У БРЮХОВЕЦЬКОМУ
У серпні почалося зневір'я й розчарування запорожців у своєму ставленику Брюховецькому. До запорожців дійшла звістка, що Брюховецький листується з кримським ханом про згоду, і це дуже не сподобалося січовикам і їхньому кошовому Сірку. Брюховецький зраджував ідеї боротьби з бусурманами, а через те запорожці побили його й на вимоги російського уряду прилучитися Сіркові із запорожцями до Брюховецького кошовий написав самому цареві, що більше не йме віри Брюховецькому, не хоче бути з ним у спілці. Незважаючи навіть на повідомлення про те, що Брюховецький справді листується з кримським ханом із відома царя, запорожці не захотіли надалі воювати на боці Брюховецького й разом із Сірком повернулися на Січ.
Ще дужче розчарувалися запорожці, коли довідалися, що їхній ставленик ще гірше, ніж попередні гетьмани, забирає собі у власність грунти, скарби й маєтки і так само повертає в неволю селян, як це колись чинили польські пани. Нарешті року 1665-го до Січі надійшла неймовірна, з погляду запорожців, звістка про те, що Брюховецький поїхав до Москви, одружився там із московською бояринею, княжною Довгорукою, і навіть сам став царським боярином. Врешті на Січі довідалися, що Брюховецький під час перебування у Москві подав прохання, неначебто од усієї української старшини й козаків, про те, щоб у всіх українських містах, навіть на Запорожжі, у Кодаку та в Січі, були російські воєводи і саме мито з українських людей та міст вони збирали до російської казни.
Не встигли долинути до Січі такі чутки, як на Запорожжя, справді, прибув боярин Хитрово, а другий боярин поїхав до Кодака. Кошовим отаманом Війська Запорозького на той час був Шкура. Коли з'явився Хитрово, він розгубився й не знав, на яку ступити. Запорозьких козаків це обурило й, зібравшись на раду, вони скинули Шкуру з отаманства, проголосили Брюховецького зрадником рідного краю і послали в Кодак полк війська.
Запорожці признають гетьманом Дорошенка. Обраний на Покрову року 1665-го гетьманом Правобережної України Петро Дорошенко звернувся до запорозького коша з проханням признати його гетьманом й обернути до нього свою ласку і приязнь, як колись до "славнопокійного Богдана Хмельницького".
Петро Дорошенко був онуком гетьмана Війська Запорозького Михайла Дорошенка, згадки про котрого, як про доброго козака й правдивого лицаря, ще жили поміж запорожцями. Весь рід Дорошенків походив із Чигирина, і його добре знали всі козаки; сам же Петро Дорошенко під час гетьманування; Богдана Хмельницького й Виговського здобув собі поміж козаками неабияку славу, а за войовничий хист та розум був призначений Богданом прилуцьким, а далі — черкаським полковником; за гетьманування ж Тетері він служив у нього генеральним осавулом. За своїми поглядами та думками Дорошенко був правдивим запорозьким лідером. Він один з-поміж козацької старшини після Богдана Хмельницького ще не впав у себелюбство, бажав зберегти автономні права України і за щастя рідного краю ладен був зректися своєї особистої долі. Од часів великого повстання за 17 років Дорошенко упевнивсь у тому, що з Польщею більш не може бути згоди, бо українці й поляки на смерть зненавиділи один одного. Московські звичаї й московські люди здавалися йому ще чужішими, ніж: польські; домагання ж російського уряду, щоб у всіх містах України правили воєводи, вже й зовсім йому не подобалися. Разом із тим Дорошенко знав, що під турецькою зверхністю Молдова й Волощина мають самоврядування, держать своє власне військо, суд, казну, звичаї й віру. Все це схилило його до думки, начебто єдиний засіб для України вдержати свої права — це віддатися під протекцію турецького султана.
Поки що це були тільки гадки Дорошенка. Запорожці про те нічого не відали, знаючи ж Петра як доброго козака й щирого товариша, поставилися до його гетьманування прихильно, посилали йому побажання всього доброго й вимагати тільки одного: щоб він не ставав до спілки з Польщею.
Побачивши, яке обурення викликала на Запорожжі присутність воєвод, російський уряд незабаром забрав їх назад до Москви, та вже те не допомогло — запорожці на початку року 1665-го примусили Косогова, що стояв із військом у Січі, вийти із Запорожжя.
На початку року 1667-го Україну, як громом, ударила звістка про те, що в Андрусові російський уряд підписав із Польщею угоду про повернення Польщі всього Правобережжя, залишивши Лівобережжя цареві, а запорожці мають служити і цареві, й королю.
Поділ України дуже збентежив українську людність, і найперше те обурення вибухло на Запорожжі. Козаки відразу ж почали перемовлятися з Дорошенком, а 26 травня 1667 року біля Січі вони втопили в Дніпрі царське посольство, що їхало через Січ до кримського хана з боярином Ладижинським, а кошовий отаман Остап Васютенко ще й послав гетьману Брюховецькому листа, дорікаючи, що той своїми вчинками призвів до загибелі московського посла.
Цей лист запорозького товариства зробив на Брюховецького велике враження, і в його голові вперше постало питання, чи втримається він на гетьманстві проти волі Запорожжя й чи не розумніше б йому відсахнутись од панства та всього чужого й опертися на рідний люд та Військо Запорозьке. Проте на цей раз він надіслав листа запорожців цареві з проханням надати йому якнайбільше війська, щоб оборонитися від своєї ж, української, черні та від запорожців.
Впродовж року 1667-го почали яскравіше виявлятися заміри Петра Дорошенка щодо єднання з бусурманським світом. Обороняючи Україну від поляків, що після Андрусівської умови насунули на Поділля, Побужжя та всю Україну, гетьман під осінь того ж року викликав собі на поміч проти поляків татар і, прилучивши до себе орду Калги-Шерін-Гірея, пішов на Поділля й напав на коронного польського гетьмана Яна Собеського й, розгромивши поляків біля Підгайців, загнав його в місто і оточив там.
ПОХІД ЗАПОРОЖЦІВ НА КРИМ
Тим часом Військо Запорозьке, не знаючи дальших намірів Дорошенка й пам'ятаючи зрадливі вчинки татар за останні 15 років, починаючи з Берестечка, скористалося з того, що орда перебувала на Україні, й рушило походом на Крим. Під проводом кошового отамана Івана Рога та полковника Сірка запорожці несподівано напали і спалили Перекоп, а далі, поділивши військо надвоє, кинулися шляхами: Ріг — на Бахчисарай, а Іван Сірко — на Кафу. Обидві частини Запорозького Війська без жалю вирізували й випалювали татарські улуси й міста, забирали скарби, виганяли худобу й так налякали кримського хана, що він покинув своє царство, сів на корабель і втік за море. Похазяйнувавши в Криму, як хотіли, визволивши з неволі кілька тисяч земляків та захопивши здобич, запорожці щасливо вернулися на Січ.
Цей вчинок розвіяв усі мрії гетьмана. Татари, що були при ньому, зачувши про події в Криму, покинули Дорошенка, й він негайно мусив примиритися із Собеським.
На Лівобережній Україні весь 1667 рік зростало обурення проти Брюховецького. Із Запорожжя воно хутко перекинулося на Україну й з початку року 1668-го набуло на Гетьманщині такої сили, що Брюховецький зрозумів намарність подальшої боротьби зі своїми земляками і, щоб утримати булаву, змушений був виступити проти воєвод і взагалі проти російської зверхності. Про свій похід Брюховецький сповістив запорожців та гетьмана Правобережжя Дорошенка, а сам у січні 1668 року зібрав у Гадячі раду й одверто проголосив себе оборонцем прав України.
Тільки Брюховецький спізнився привернути на свій бік козаків. Всі його вже ненавиділи, і тоді ж на Правобережжі, в Чигирині, відбулася рада з правобережних полків та запорожців, скликана Дорошенком, і на ній було ухвалено з'єднати обидві половини України під рукою Дорошенка.
На початку лютого запорожці вийшли на Гетьманщину й підняли там повстання, яке невдовзі перекинулося й на Слобожанщину, де володарював Іван Сірко, спершу — в Змієві, згодом — під Харковом та Полтавою.
Російський уряд ще мав надію прихилити запорожців на свій бік і послав, було, на Січ царську грамоту, гроші й подарунки, та запізнився: коли по весні на Україну рушило російське військо під проводом боярина Ромодановського, то назустріч йому з-за Дніпра виступив із козаками й татарами Дорошенко й попрямував на Полтавщину, щоб там з'єднатися з лівобережними полками.
(Продовження на наступній сторінці)