Січ була ще не упорядкована і Гордієнкові довелося будувати курені й церкву. Запорожці будувались неохоче. Не подобалась їм місцевість, віддана татарами під Січ, і до того в Олешках вони далеко були одірвані од Великого Лугу й од України. Всі будинки у Січі робились похапцем і неначе на невеликий час, і навіть церква св. Покрови мала стіни з очерету, пов'язаного у пучечки, а не з квадрового лісу, як у Чортомлицькій Січі, замість даху ж на церкву було нап'ято паруси. Упорядкувавши Січ сяк-так, запорозьке товариство розійшлося по своїх одвічних лугах, степах та лиманах, а найбільша частина подалась на Самару, бо всі запорозькі землі, на підставі прутської умови, російське військо покинуло, поруйнувавши й свої Самарські городки та Кам'яний Затон.
Заплутане становище було тільки на Правобережній Україні. Російське військо хоч вийшло з більшості городів, та не хотіло покидати Білої Церкви. Маючи думку вдержати Правобережну Україну під владою Запорозького Війська, Гордієнко по городах на південь од Білої Церкви становив запорозькі залоги і з історії відомо, що, наприклад, року 1712, він призначив полковником в Умань курінного товариша Поповича. Та тільки воля навіть цієї невеликої частини України протяглася недовго. Російський уряд передав Білу Церкву не запорожцям, а полякам, і ті почали окружною силою поширювати свою владу на південь, одбираючи од запорожців місто за містом. З другого боку й Війську Запорозькому, маючи осередком Олешки, одірваному од України Дніпром та безмежними татарськими й запорозькими степами, трудно було вдержати свою владу на Україні, так що та влада тільки й держалася до року 1715, поки кошовим отаманом на Січі був ще Гордієнко.
Тим часом відносини татар до запорожців почали гіршати. Під час миру з Росією запорожці не дуже були потрібні ханові, взагалі ж татарам вони були тягарем, бо взяли під Січ частину татарських земель. Запорожці й самі охоче перейшли б назад на свою Січ до Базавлугу, але хан не дозволяв того, щоб запорожці знову не передавались під російську зверхність і примушував їх стояти кошем у Олешках, де місцевість була дуже сумна й піскувата. Друге горе запорожців було у тому, що під час руйнування Чортомлицької Січі, вони стеряли всі свої гармати і Січ Олешківська була зовсім не оборонена, так що під час всяких непорозумінь з татарами, останні могли б захопити Січ до своїх рук. Не вважаючи на всі домагання Гордієнка, хан не хотів дати Війську Запорозькому гармат із своїх кріпостей, коли ж Гордієнко знайшов і одкопав нанизу Дніпра гармати, закопані у пісках кошовим отаманом Морозом під час повороту з морського походу року 1696, і хотів риштувати тими гарматами Січ, то хан погрожував забрати знайдені гармати до своїх рук, так що запорожцям довелося знову захоронити добуті гармати у потайному місці. Нарешті хан одібрав од запорожців стародавнє право брати вільно сіль у Прогноях і примусив їх платити за ту сіль мито. Солі Військо Запорозьке завжди потребувало дуже багато, щоб солити рибу, котрою воно харчувалося й зиму й літо та ще продавало в Польщу й Україну, і через те накладене ханом мито лягло на Військо Запорозьке великим тягарем.
Дуже тяжко було запорожцям ще й те, що бусурмани, котрих вони завжди звикли звати поганцями й ворогами святого хреста, котрих їхні діди й прадіди споконвіку били, тепер намагались бути їхніми панами і навіть примушували їх воювати татарських та турецьких ворогів і за бусурманів проливати свою кров. Більшість запорожців мала війну поруч із бусурманами і за бусурманів навіть гріхом, і через те нарікала на своє становище. Всі ці обставини запорозького життя під татарською зверхністю мали наслідком те, що вже починаючи з року 1714 поміж запорожцями почались розмови про те, як би вирватись із непевного становища і повернутись знову під протекцію християнського царя. Прихильники завзятого Гордієнка почали з часом страчувати свій вплив на громаду і року 1714 кошовим отаманом замість нього був обраний представник партії прихильної до російської зверхності Іван Малашевич. Того ж року заходами Малашевича військова рада ухвалила послати цареві через гетьмана Скоропадського прохання, щоб прийняв знову Військо Запорозьке під свою руку, але цар не згодився на бажання запорожців та й не міг згодитись, бо без нової війни султан не віддав би йому Запорожжя.
Запорожці були обурені вимогами хана, а тут ще хан одібрав од війська право вільного рибальства на дніпрових гирлах та почав брати з рибалок мито і врешті все це довело до того, що запорожці вдруге звернулись до царя з проханням прийняти їх під свою руку, присягати ж ханові зреклися.
Розуміючи, що Військо Запорозьке, коли б було прийняте під руку царя виключно "з царської ласки", вже не зможе зберегти своїх стародавніх прав та волі, Гордієнко намагався не допустити до того, і хоч не мав на Січі ніякого уряду, а виключно з щирої любові до Запорожжя, поїхав до хана клопотатись на користь Війська Запорозького, упевняючи хана, що утиски на запорожців примусять їх знову піддатись цареві. Добре відомий ханові і навіть султанові, Гордієнко мав вплив у Бахчисараї, року 1715 хан Каплан Гірей, щоб привернути Військо Запорозьке знову до себе, подарував йому Кизикерменський перевіз через Дніпро з усіма од того перевозу прибутками.
А прибутки з Кизикерменського перевозу були чималі, не менші за колишні прибутки з перевозу Переволочанського, і це на якийсь час заспокоїло запорожців і затримало бажання переходити під російську протекцію, тим більше, що з України надходили все такі саме тяжкі вісті, як і раніше. Російський уряд не хотів і чути про запорожців, бо саме під ті часи зрештою знищував автономію України.14 Людність українську все дужче обтяжували постоями московського війська, козаків же щороку все дужче мордували всякими роботами і не тільки вже на каналах од Петербурга до Волги та на Кавказькій линії, а ще й на каналі од Волги до Дону, на гирлах біля Астрахані та на будівлі всяких кріпостей. З кожним роком козацтво українське все дужче тануло, як кажуть "мов страсна свічка на повітрі", перевертаючись на грабарів та вимираючи на роботах. Професор М. Грушевський в "Історії України" рахує, що тільки за п'ять років (1720-1725) на російських державних роботах померло біля 20.000 козаків, ганяли ж козаків на роботи не з 1720, а з 1700 року, з самого початку шведської війни! [13]
Врешті козаки за часів Петра I до того вже збідніли, що не мали за що купити коня і перевертались на посполитих — хліборобів. Полковничі уряди вже роздавались великоросіянам, з смертю ж гетьмана Скоропадського, року 1723, російський уряд зовсім не дозволив обирати гетьмана, так що навіть тінь української автономії була знищена. Кари й утиски на козацтво не припинялись. Ще року 1723 було вислано 10.000 козаків на Кавказ, над Каспійське море, будувати кріпость Святого Хреста, а коли половина з тих козаків померла там од пропасниці, а друга половина знесилилась, то року 1724 на їх місце було послано 10.000 козаків з других козацьких полків, і тільки смерть Петра I, що сталася на початку 1725 року, припинила те винищування українського козацтва.
Зрозуміло, що під впливом таких звісток з України, запорожців не дуже-то приваблювала російська зверхність, і Гордієнкові, хоч він і не був кошовим отаманом, нетрудно було здержувати і розбивати вплив на товариство московських прихильників. Цариця Катерина I, що заступила місце Петра I, ставилася до України й запорожців так само неприхильно, як і її попередник, і через те запорожці поки що сиділи тихо в Олешках і хоч не любили їх через піски та сумну місцевість, а за те вільно користувались своїми землями од Висі, Синюхи та Бугу до Донця і навіть після прутської умови до устя Дону. На Січі запорожців пробувало повсякчас небагато, більшість же перемешкувала понад Бугом, Самарою та по Великому Лугу. Через згоду з татарами тепер безпечно було жити скрізь по землях Запорожжя і завдяки тому вони почали рясно вкриватись зимівниками та пасіками запорозьких дідів.
Але од року 1727 цариця Катерина I зійшла з світу, і політика Росії щодо українського питання враз перевернулась. При недолітньому цареві Петрові II владу у державі спочатку забрав до своїх рук Меншиков, а пізніше Долгорукий. Обидва вони були ворогами Вельямінова, що правив Україною після скасування гетьманства і ворогами так званої "Малоросійської Колегії". Колегію ту зараз же було скасовано, Вельямінова притягнено до суду, а українську старшину оповіщено, щоб збиралася й знову вибирала собі гетьмана.
(Продовження на наступній сторінці)