Коли султан дав на те свою згоду, Гордієнко, раніше, ніж повернутись на Запорожжя, визнав потрібним обрати гетьмана незалежної од Російської держави України, і на козацькій раді, скликаній у травні 1710 року у Бендерах, гетьманом України було проголошено Пилипа Орлика.
Після того Гордієнко й запорожці з одного боку, а Орлик з другого склали умову про те, як повинна порядкуватись надалі Україна. Та умова або сказати б конституція складалася з багатьох пактів, з котрих ми зазначимо десять, на нашу думку найголовніших:
1) По Україні мусить панувати віра православна з митрополією у Києві, залежною тільки од Царградського патріарха;
2) Межа України з Польщею повинна бути по річці Случ, а з Московією, як зазначено у Переяславській умові з Богданом Хмельницьким;
3) З кримським ханством має бути приязнь;
4) Столиці України Києву і всім городам українським хай будуть забезпечені давні права;
5) Гетьман повинен пильнувати, щоб ні полковники, ні інша військова старшина не забирали собі у підданці і не примушували ні до якої панщини ані козаків, ані посполитих;
6) Гетьман не має права нікого призначати на посади, бо всі посади мають бути виборні;
7) Гетьман не має права нікого судити, а всі справи, навіть за образу самого гетьмана, передавати на генеральний суд;
8) Тричі на рік: на Різдво, на Великдень та на Покрову у гетьманській резиденції мають бути генеральні ради задля вирішення всяких найважніших справ. На ті ради мають з'їздитись: генеральна старшина, полковники з усією полковою старшиною і сотниками; виборні од полків, генеральні совітники і представники Запорозького Війська;
9) Побудовані російським військом на Запорожжі городи повинні бути зруйновані, і ніхто на запорозьких землях не має права будувати ніяких городів;
10) Городи: Трахтемирів, Келеберда й Переволочина з перевозами повинні належати Війську Запорозькому, а також і весь Дніпро з усіма річками, починаючи од Переволочини до самого Очакова.
Опріч цих головних пактів було списано ще багато другорядних, що дуже докладно обґрунтували конституцію України.
Десятого травня року 1710 король Карл XII ухвалив як обрання Орлика гетьманом, так і вищезазначену конституцію. Здавалося, все було обмірковано добре, та тільки не судилося упорядчикам конституції повернутись на Вкраїну, щоб здійснювати її.
Поки Гордієнко клопотався про тимчасову протекцію для запорожців од султана та кримського хана, до нового коша запорозького, на устя Кам'янки, зібралося вже знову біля 8.000 козаків і кількість їх щодня збільшувалася втікачами з України. Ті втікачі приносили запорожцям тяжкі вісті. Вся людність полків Миргородського та Полтавського за те, що ставала на бік запорожців, була тяжко покарана засланням у Сибір, навіть смертною карою; од нового гетьмана Скоропадського, після того як небезпека українського повстання вже минула, була одібрана всяка влада; тих козаків, що були біля Мазепи, хоч би й мимо волі, тяжко було катовано, а кого не замордовано на смерть, того заслано у Сибір; останніх же козаків українських, навіть тих полків, що лишались всю війну на боці царського війська, почали посилати на Ладогу й у Петербург копати канави понад озерами та річками.
Втікачі ще розказували, що з тих козаків, котрих ганяли на канальські роботи, майже половина гинула од незвичного, болотяного повітря у чужій стороні, решта ж поверталася каліками; та незважаючи на те замість померших та покалічених козаків державний уряд посилав на північні канали все нові та нові козацькі полки. "Якщо ви приїдете на Вкраїну, — переказували запорожцям з Гетьманщини, — то всі загинете: єднайтесь з татарами та визволяйте нас, бо й ми всі од Москви пропали".
Опріч "канальських робіт", що почалися з 1700 року, українських козаків тепер почали посилати ще на північний Кавказ "на линію", обороняти російську границю од Кубанської орди, і там вони тисячами гинули од татар, черкесів та од пропасниці. Про канальські роботи та походи "на линію" збереглися навіть народні пісні:
У Глухові, у городі, в усі дзвони дзвонять,
Та вже ж наших кoзаченьків на линію гонять.
У Глухові, у городі, стрельнули з гармати —
Не по однім козаченьку заплакала мати.
У Глухові огні горять, у Полтаві димно.
На могилі гетьман стоїть — геть там його видно.
"Допевняйся, пан-гетьмане, допевняйся плати,
Як не будеш допевнятись — будем утікати".
Ой ідіте же, панове, до Петра, до свата,
Ой там буде нам, панове, велика заплата —
По заступу у рученьки та ще і лопата!
Сидить козак на могилі, сорочку латає —
Ой кинувся до черешка — копійки немає.
Їхав козак на линію та й вельми обдувся,
Іде козак із линії — як лихо зігнувся!
Під впливом таких звісток з України, запорожці, хоч і сумували за рідним Базавлугом, а коли гетьман Скоропадський, серед літа року 1710 прислав до коша листа, умовляючи запорожців одцуратись бусурманів та просити ласки царя, то на раді була ухвалена запорожцями дуже глузлива й докірлива гетьманові одповідь.
На початку листопада 1710 року на Кам'янську Січ прибув Гордієнко з звісткою, що султан турецький та хан кримський приймають запорожців у свою ласку і призначають їм під Січ землі біля Олешок, річки Конки та Кардашівського лиману. Тільки сам же Гордієнко радив товариству не переходити зараз туди з кошем, бо з весни султан мав розпочати з царем війну за Україну і ще невідомо, на чому та війна скінчиться.
Після бурхливої ради, що одбулася того ж місяця, запорожці обрали Гордієнка кошовим отаманом, а напровесні року 1711, з метою визволення України, він з кількома тисячами запорожців вийшов на захід і, сполучившись десь біля Бугу з невеликою силою татар та з Пилипом Орликом, разом з ними уступив у Правобережну Україну. На початку справа визволення України пішла дуже добре. Як тільки з початком турецької війни царське військо перейшло од Дніпра за Дністер, Гордієнко з запорожцями перетяв позад російського війська шляхи та захоплював російські обози і тим призвів царя до скрутного становища. Разом запорожці почали піднімати земляків проти російської влади.
Людність українська радо зустрічала запорожців — давніх оборонців своєї волі й прав і, озброюючись, приставала до запорожців, складаючи полки козаків під рукою Пилипа Орлика. Умань, Чигирин, Торговиця, Кальник та Корсунь зі своїми округами признали Орлика гетьманом й побільшили Орликове військо, так що у нього та Гордієнка скоро складалося біля 16.000 війська, опріч татар. З тією силою вони пішли назустріч генеральному осавулу Бутовичу, що вів проти них, з наказу гетьмана Скоропадського, лівобережних козаків і, упень погромивши його військо під Лисянкою, захопили й самого Бутовича у бранці. Після того Гордієнко й Орлик опанували ще Богуславом та Каневом і підступили до Білої Церкви.Тільки тут доля вже покинула Орлика. Ні у козаків, ні в татар не було годящих гармат, у Білій же Церкві сиділа чимала московська залога з великими гарматами. Штурм козаків було одбито, і обставини вимагали затяжної облоги города, спільники ж Орлика не хотіли ні йти на штурм, ні стояти на місці, а користуючись тим, що Україна лежала не оборонена, розбіглись загонами і почали пустошити всю країну, забираючи тисячі людей у неволю. Почувши про вчинки татар, козаки-повстанці покинули Орлика і пішли обороняти свої оселі, так що він мусив зняти облогу города і, пославши султанові й шведському королю скарги на татар, одійшов з Гордієнком за Дністер.
Зрада татар під Білою Церквою так само підтяла справу Орлика, як колись їхня ж зрада під Жванцем підтяла справу Богдана Хмельницького. Люд український розчарувався й зневірився в Орликові і вже не покладав на нього надії як на гетьмана.
Тим часом Гордієнко, перейшовши з запорожцями Дністер, весь час воював на шляхах російського війська і сприяв тому, що туркам вдалося, зрештою, оточити царське військо. Цар Петро опинився у такому становищі, що мусив одкупитись грішми, аби турецький визир випустив його з військом у свою землю. Коли у той час складали з турками умову про згоду, цар змушений був повернути їм Азов та Таганрог, все Запорожжя і назавжди зректися втручання у справи польські й козацькі.
Орлик та Гордієнко трактували останню умову так, що московське військо повинне вийти геть з усієї України і лишити її вільною од всякого свого впливу, царський же уряд, після того, як російське військо перейшло вже за Дніпро і було у безпеці, заявив, що він віддає Запорожжя та Правобережну Україну. Орлик та Гордієнко їздили у Стамбул і благали султана іти знову з військом, щоб одняти од царя й Лівобережну Україну, та султан на те не згодився, і Лівобережна Україна лишилася під царською владою.
Повернувшись з Стамбула на Запорожжя, Гордієнко застав Січ вже в Олешках, бо під час війни російське військо зігнало запорожців з річки Кам'янки.
(Продовження на наступній сторінці)