Ханові підвели білого, арабського огиря, осідланого золотом кованим сідлом з срібними стременами й зброєю. Старший євнух, ставши навколюшки: підставив ханові своє плече і той, обіпершись на нього ступнею, скочив на коня й поїхав із двору. Слідом, оточуючи хана півколом, поїхали мурзи, і ввесь цей ріжноманітний, блискучий натовп, проминувши базар, виїхав за браму на поле, рясно вкрите татарським військом.
Хан їхав понад лавами свого війська, оглядаючи його. Ближче всіх до брами стояли гірські татари з Кримських узгір'їв у ріжноколірових сорочках, з сагайдаками та луками за плечима; далі кримчаки, з степового Криму — у жовтих та білих халатах, з кривими шаблями при боці; ще далі — степові ногаї у вивернутих наверх хутром кожухах, з довгими списами у рухах, і нарешті безкрайою лавою простяглися черкеси з Кавказу у своїх довгих киреях з ріжноманітною зброєю. Всі ці народи підлягали ханові і прислали, виконуючи його волю, своїх синів, щоб іти разом з ним на війну.
Оглядівши всіх, хан махнув рукою, і все це військо рушило шляхом до Перекопу і далі на північ — де до хана мала ще прилучитися Буджацька орда.
VІІІ
На Чорнім шляху Хмельницький сполучився з ханом, і обидва величезні війська посунулися кількома шляхами на північ та на захід за Случ річку. Козаків було сто тисяч, а орди ще більше того. Ішов тут і Богун на чолі Вінницького полку. Позад війська довгими гадюками тяглися обози з харчами та військовим знаряддям, а понад військом темними хмарами крутилися чорні крюки, чуючи собі велику здобич.
Поляки не спромоглися ще зібрати стільки війська, і через те не насміли стати проти спільників у чистому полі, а довідавшись, що ворожа сила наближається, почали окопуватись під Збаражем. Місце їм добре до того сприяло, бо з одного боку їх захищав міцний замок, а з другого боку і ззаду були великі ставки.
Оглядівши ворожий табір і побачивши, що по біля ставків поляки не вспіли поробити окопів, гетьман вирядив Бурляя з його полком добувати ляхів з того боку.
Бурляй, той самий старий запорожець, що торік їздив з Хмельницьким у Крим, був зараз Гадяцьким полковником. Не первина була цьому славному звитяжцеві водити козаків у бій. Знали його вже добре й польські землі й татарські степи, і Чорне море, й Турецькі городи. Не вперше й смерть зазирала Бурляєві в очі... Все тіло цього козацького лицаря було вже порубцьоване, немов помережане, ворожими шаблями й списами.
Упорядкував Бурляй своїх гадячан до бою, виїхав наперед полку, перехрестився на схід сонця і промовив:
— Раз мати на світ породила, раз і вмирати!
І махнув перначем...
Збилася поміж ставками курява і вихорем полетіли козаки на ворожий табір. Вдарили вони на угорське піше військо, що було у наймах у поляків і обороняло табір з цього боку. Не витримали польські наймити козацького наскоку і кинулися тікати до обозу, під захист возів.
Враз вкрилося поле угорським трупом. Козаки рубали втікачів шаблями, кололи списами, били келепами й давили кіньми... І багато, багато полягло тут чужосторонніх наймитів, що за гроші прийшли знищувати чужу волю.
Загнав Бурляй ворогів у самий обрз і, забігши поміж вози, і там клав ворогів на обидва боки. Але тут здибався він з другим завзятим лицарем українцем, що вже зрікся своєї української крови й своєї віри та за панські ласощі й шанобу запродався полякам. То був Ярема Вишневецький. Він з кількома тисячами вершників вдарив гадячанам у бік.
Поміж возами збився гармидер. Козаки помішалися з ворогами і билися у розсипку один проти десятьох, а з попід возів угорські втікачі почали бити на них з рушниць. Тяжко стало гадячанам... Не один козак поклав тут голову за волю рідного краю. Багато дітей козацьких посиротіло у цей день, не одна й дівчина у Гадячі буде побиватись, не діждавши свого милого з походу.
Забув Гетьман завчасно подати Бурляєві помочі, і притиснув Вишневецький Бурляя з рештою гадячан до ставка, намагаючись всіх потопити.
Бачить з другого боку ставка славний Морозенко, що вскочив Бурляй у тяжку пригоду і знесилюється, одбиваючись од дужчого ворога, та й гукнув він до своїх козаків:
— Гляньте, пани-брати: гинуть наші на тім боці! Зрятуємо братів!
Кинулися козаки за Морозенком поміж ставки і вдарили полкам Вишневецького у бік, але велика ворожа сила і не легко крізь неї продертись. Не шкодує життя свого славний Морозенко, щоб зрятувати товариша.. .От він уже недалеко... аж бачить, перебилася надвоє гостра шабля — вірна подруга старого богатиря Бурляя, і обступили його вороги тісним колом. Не маючи чим оборонятись, вихопив старий полковник з-за поясу пернача і бив їм ворогів по головах, мов келепом.
Але недовго протягся той нерівний бій: ворожі шаблі сікли українського богатиря і по плечах і по руках... Ось, ось Морозенко близько... але впав вже славний Бурляй, порубаний та пострелений, лишивши по собі на світі тільки невмирущу козацьку славу.
Розігнав Морозенко ворогів, що мов вовки збіглися до теплого трупу, підскочив до славного товариша, але той вже не дихав і, розкинувши по скривавленій траві могутні руки, дивився у блакить неба мертвими очима.
— Не віддамо, брати, тіла славного лицаря ворогові на знущання! Візьмемо товариша та поховаємо з честю!
Вхопили козаки порубане тіло славного полковника і понесли до козацького табору.
Вирятував Морозенко гадячан зза ставка, та вже їх було небагато.
Побачивши, яка в Яреми гостра зброя, Хмельницький не схотів далі штурмувати ляхів під Збаражем, щоб не вигубляти багато козаків, а почав добувати їх облогою та безхліб'ям.
Поки тяглася та облога і поляки гинули з безхліб'я, гетьман дістав звістку, що до Збаражу наближається, на поміч Вишневецькому, сам король з кількома десятками тисяч війська і посполитим рушенням. По нараді з ханом, гетьман лишив полковника Чарноту з пішим поспільством додержувати облоги, а сам з Богуном, Нечаєм, Джеджалієм і з усім ліпше узброєним військом, рушив разом з ханом назустріч королеві.
Спільники вистежили польське військо біля міста Зборова, саме на перевозі через річку Стрину. Діждавши, поки Король з половиною війська перейшов двома мостами на другий бік річки, гетьман направив Богуна з трьома полками козаків та з чималою силою татарів на ту половину польського війська, що ще не вспіла перейти мостами за річку, а сам з ханом перейшов за річку далеко від мостів, щоб несподівано вдарити на переднє військо, де був сам король.
Засівши з козаками у лісі, недалеко від перевозу, Богун чекав обідньої пори, щоб вдарити на ляхів саме підчас обіду...
Попід річкою з ранку налягав туман і поляки нічого не відали про козаків.
Коли в обідню пору туман розвіявся, Богун видрався на дерево і вся місцевість стала йому, як на долоні.
Через величезні зелені луки срібною гадючкою викручувалася маленька болотяна річка. На лузі по цей бік річки стояло, розташувавшись понад річкою, багато возів польського обозу. Вози простяглися й на самий міст, що сполучав тут обидва береги річки, і тяглися шляхом за річкою. Погоничів побіля возів не було — вони повипрягали худобу й посідали обідати. Обідало й усе польське військо, розташувавшись широко попід возами і геть по зеленому лузі невеликими купами. Не відаючи свого судного часу, поляки порозлягалися на запашній травиці так безпешно, неначе виїхали на полювання.
— Ой, хмільне ж буде сьогодня ляхам пиво, що вони наварили! — звернувся Богун до полковників і, показуючи Довбні на ворожий табір, жартуючи додав:
— Чи не підождати трохи, поки дообідають? Адже нечемно панів турбувати! Довбня весело сміявся, нетерпляче тримаючи свого келепа, щоб скоріше дати йому роботи.
— А проте починай, батьку!.. — сказав він, — бо як пообідають, то дужчі стануть!
Польське військо, що було зараз на очах Богуна, наполовину складалося з посполитого рушення з Галичини. Посполиті були православні або уніати, католиків з них було небагато, а проте розмовляли вони всі по польському. Це була українська шляхта з Перемишля та з Львова, недоляшки, що так само, як і польські пани, дивилися на український люд, як на щось нижче за себе і через те не приєдналися до великого руху українського народу і не підтримали галицьких повстанців-опришків.
Не вспіли поляки й недоляшки дообідати, не вспіли чарок допити, а вже Богун, розгорнувши козацькі полки широченною лавою, як Божа кара вдарив на них, перекидаючи вози й рубаючи всіх, не розглядаючи чи то пан, чи простий жовнір.
Нечуваний гармидер збився у польському війську. Хто вспів скочити на коня, той намагався тікати, але тікати через міст було неможливо: там погоничі покидали вози, а перелякана худоба поперекидала їх і щільно загартувала міст од краю до краю. Намагалися тікати бродом, але там знаходили собі смерть у болоті. Піші метушилися поміж возами і там гинули від козацьких списів. Коронне військо намагалося було упорядкуватись, але з його боку вискочили з лісу татари і задавили поляків своєю великою кількістю. Почалася нелюдська різанина. На півмилі вздовж річки вкрили поляки зелені луки своїм трупом. За годину загинуло тут більше десяти тисяч польського війська, а з того війська добра половина була української крови. Так невблаганна доля покарала тут синів України, що відцуралися свого народу.
Король знав, що гине його військо за річкою, але не мав змоги зарадити йому, бо скоро й його чорною хмарою обступили козаки й татари. Проти короля перед козацькому війську вів славний Нечай. На чолі свого Брацлавського полку наблизився він до поляків і виїхав наперед війська:
— Що ж мосціві пани? Не потрібна вам була ваша оборона від татарів. Кривдою дячили ви нам за неї... Так бийтесь же тепер з татарами самі!
(Продовження на наступній сторінці)