Звістка про Жовтоводське бойовище й славну перемогу козаків над поляками прудкою ластівкою полетіла по Вкраїні, а слідом за звісткою вставали й хвилі народнього українського повстання. Не було з того й місяця, а Вкраїна, розхвильована, мов бурхливе море, зривала й збивала з себе все чуже, що за кілька віків уп'ялося в її тіло і ссало її кров. По всій країні від Путівля до Карпатів і од Жовтих Вод до Припеті, по всіх містах, по всіх селах і навіть хуторах було єдине гасло: "До зброї, за волю"!
Цілими річками текли люди до прапора Хмельницького, знищуючи на шляху все вороже. Палали вогнем панські будинки, падали зруйновані замки й сліду не лишалося од жидівських шинків та крамниць. Все, що не, було щиро українське, кинулося тікати. Тікали польські вельможі, тікали й звичайні пани, тікали й українські підпанки — недоляшки, що вже зкатоличилися, тікали слідом і жиди-орандарі. Та не всім пощастило добутися до Стири річки... Цілими тисячами гинули вони од помсти покривдженого їми народу і по своїх будинках та замчищах, і по довгих, несходимих шляхах України.
Всі, що лишилися ще на Вкраїні, хоругви польського війська поховалися по міцних городах, і тільки Ярема Вишневецький, забувши славу свого стародавнього українського роду, бився проти козаків і, перекинувшись з кількома тисячами поляків з лівобережної України, крутився по Поділлю й Волині, вирізуючи своїх неузброєних кріпаків, що не хотіли тепер йому коритися. Але за ним ганявся його лютий ворог Перебийніс з великим загоном повстанців, не даючи йому й дихнути на одному місці.
Козацьких загонів на Вкраїні ходило кілька десятків, винищуючи дрібні хоругви поляків, а коли було потрібно, Хмельницький збирав усі загони до купи і наступав на головне польське військо.
Вже гетьман узяв велику перемогу над поляками під Корсунем і послав у подарунок ханові Ісламу Гірею бранців своїх, польських гетьманів: коронного — старого Потоцького і польного — Калиновського. Після того під Пилявою він, мов отару овець, розігнав велике польське військо, що король вислав проти нього з Варшави. Далі перейшов Хмельницький у Галичину, погостював у Львові, дійшов звідтіля до річки Висли і наближався до Варшави, та вже тут обрання поляками на королівство Яна Казіміра, що за нього подавав свій голос і гетьман, припинило бурхливий натиск козаків, і Хмельницький повернув з своїм військом на південь. Ідучи шляхом на Вкраїну, гетьман вирядив більшість козаків і поспільство по домівках, а сам з кількома полками пішов до Київа.
Україна фактично стала вільною, і на всім величезнім просторі її не було жодного поляка. Знищено було й унію, що її так ненавидили люди. Всі маєтки й добро панське перейшли до козаків та селян. У всіх стало багато землі й худоби, а у тих, хто ходив у походи, опріч того, з'явилися дорогі польські вбрання, коштовна зброя, золоті та срібні речі й чимало грошей.
На горе, ця воля царювала недовго, бо пани не схотіли зріктися своїх маєтків і своїх кріпаків, а польський сейм не схотів стати з козаками до згоди і примусив короля оголосити посполите рушення, цеб то, щоб всякий поляк став до зброї та йшов битися з козаками та рятувати честь і долю Польщі.
Довідавшись, що на Вкраїну знову піднімається велика польська сила, Хмельницький по весні 1649 року знову почав збирати козаків і послав до хана просити, щоб той ішов до нього на поміч з усією ордою якнайскоріше, щоб напосісти на короля, поки той ще не вспів зібрати війська.
У всіх цих подіях Іван Богун брав видатну участь і вславився, як своєю одвагою й хистом, так і своїм таланом та щастям у бойовищах. Побратавшись з завзятим Нечаєм, Богун здебільшого ходив у бойовища разом з ним, маючи до того поруч себе вірних прибічників Довбню та Влучка.
Після всякої перемоги над ворогом козаки по звичаю гуляли з музиками, пили й танцювали. У тій гульні над усіма брав гору Нечай, що гуляв не вгаваючи по кілька день. Богунові ж ті дні були найбільш прикрі, навіть огидні, бо він лишав ся тоді самотнім. Йому не пило ся й не гулялося, а душу йому сповивала чорна туга. Він знав, що всяка нова перемога козаків над ворогами все далі одрізняла його від Марини і все дужче єднала дівчину з Ісламом Гіреєм, і серце козака тим гірше боліло, що, як виявилося під час війни, поміч од татарів була козакам цілком не потрібна, та вони її досі й не мали, бо татари всякий раз кидалися до бою тільки тоді, коли поляки вже тікали.
Часом, лишившись у хвилини сердечної нудьги самотнім у наметі серед походу, або у покоях напівзруйнованого польського замку, Богун розстібав сорочку, витягав з-під серця капшучок з волоссям своєї нареченої, виймав те мняке, ніжне волосся з капшучка, торкався до нього рукою і йому здавалося, що він милує не мертве волосся, а саму свою наречену, як янгол, правдиву й, як Божий світ, хорошу.
Одного разу, під час гульні, Нечай згадав про свого побратима й прийшов, щоб його розважити.
— Чому не п'єш, Іване, з нами? Чому не гуляєш? Невже ти не радий з того. що ми визволили Україну? Адже тепер не тільки козаки, але й увесь люд наш став вільним та заможним?
— Де пак не радий! Щасливий з того... а тільки не п'ється мені й не гуляється...
— Скажи ж, що у тебе на серці?
— Не так тая воля добувається, як годилося б.
Нема нащо нам брататися з одвічними ворогами нашими бусурманами. Вони тільки хліб наш споживають та нашими руками собі здобич добувають. Не треба нам нічієї помочі. Хто хоче бути вільним, той сам повинен собі волю здобути.
— А ти гадаєш, що мені бусурмани любі? Та я охоче рубав би їх власною рукою. Що не так гетьман робить, то не так! — говорив Нечай. — От тепер чогось послухався короля й не добув Варшави. Що нам той король, щоб його слухатись? У нас тепер своє королівство... а не королівство, то гетьманство. Україна, — от і все! Повинні робити, що маємо за краще для свого народу, а не те, що бажано панам та королеві!
— Я сперечався з гетьманом... — говорив Богун.
— Я застерігав його, що треба добувати Варшаву і примусити короля зріктися України назавжди, але гетьман зауважив мені, що на його думку Україна не зможе вдержати своєї волі, бо оточена ворогами, а що король згодиться на те, щоб Україна була вільною спільницею Польщі.
— Знайшов дурнів! Тобто пани зречуться своїх маєтків? Не буде того, поки не вигубимо їх всіх до одного.
— Теж саме й я кажу! — зрадів Богун. — Кінчай скоріше свою гульню та рушаймо на Поділля: понад Дністром ще чимало панів переховується по замчищах.
Так Богун ховався з своїм коханням, що не був щирим навіть з побратимом, і свою нудьгу звернув на військові справи.
VІІ
— Ну, що сьогодня чула, Астарочко? — питала одного ранку Марина свою вірну служницю. — Чи немає якої-небудь новини?
Астара засміялася.
— Фатима полаялася з Ребідою. За те посварилися...
— Ой ні, ні! — перебила Марина. — Не про гаремні новини я питаю — мені вадить їх слухати. Ти скажи, чи немає яких звісток з України.
— Про те, що Хмельницький прислав ханові багато поляків — бранців, я тобі вже говорила, а от сьогодня справді велика новина: сам хан збирається йти на війну.
Дівчина почала хвилюватися.
— Так, тепер скоро повинно те статись... Україна буде вільною, а я... я буду жінкою хана.
— Так воно повинно бути, моя дитино! Козаки разом із татарами вже й так перемогли поляків, а як ще прийде сам хан з ордою, то певно вони вже зовсім знищуть Польщу.
Глибока мука відбилася в очах дівчини, і вона кілька хвилин мовчала, далі ж, потишивши голос, соромливо звернулася до Астари:
— А про нього нічого не чула? Чи живий він?
— Євнух Гамид чув од Тимоша Хмельниченка, що з прибічників гетьмана вбито тільки Ганжу на герці під Пилявою, а Чарноту поранено під Замостям, та ще Перебийніс помер від пошести, а Богун та Нечай зажили собі великої слави!
— Слава Господеві! — зітхнувши промовила дівчина, а у голові її блискавкою промайнула гадка: "певно він носить моє волосся... а носить, то не забув!"
Увечорі того дня хан, ідучи гаремом, завітав до Марини. Дівчина покірливо його привітала й поцілувала у руку.
— Ну от, дитино моя... — ласкаво промовив Іслам Гірей, — тепер ти повинна бути певною, що я чиню те, що обіцяв: Туган бей по моєму наказу допоміг Хмельницькому визволити Україну зпід польських панів, але король ще не хоче ставати до згоди з козаками і збирає нове військо. Щоб зрештою збити йому пиху, я йду на війну сам, і будь певна, досягну того, що твій рідний край стане вільним назавжди.
— У тебе добре серце, великий царю! — одповіла Марина. — Тепер і я вірю, що ти справді покохав мене, бо приймаєш на себе таку турботу і не боїшся небезпеки війни по моєму проханню. Повертайся скоріше з славою і принось із собою щастя України, а я зустріну тебе з коханням у серці.
Через кілька день після того по вузьких вулицях Бахчисараю сурмили сурми, іржали і нетерпляче били копитами тверду землю баскі коні, а за брамою, на розлогому полі, скільки оком глянь, коливалося й виблискувало зброєю татарське комонне військо. У передньому подвір'ї ханського палацу зібралися мурзи та беї і, сидячи на конях, чекали, поки вийде хан.
Він вийшов поважний і спокійний своєю владою. Вбратий у недовгий жовтогарячий, золототканий халат, обутий у жовті з синіми розводами сап'янці, у гостроверхій хутровій шапці, він мав бравий вигляд і його трохи посивіла борода не перешкоджала йому скидатися на молодого.
(Продовження на наступній сторінці)