Ваніна. Ну от, ну от! Що за питання? Я — твоя сестра, друг, мати... поводжусь просто, натурально й нікого не боюся.
Іван. Стьопа! А ти як думаєш, хто вона?
Крамарюк. Артистка Людмила Павлівна Ваніна!
Іван. А для мене?
Крамарюк, поглядає то на Йвана, то на Ваніну. — Людечка.
Іван. Кажи ясніше!
Крамарюк. Боюсь, що не попаду так сказати, як ви хочете. (Ласкаво, тоненьким голоском.) Людмило Павлівно, хто ви?
Ваніна, заливається сміхом.
Іван. Тобі як здається, тобі?
Крамарюк. Як здається?... Ви питаєте, як здається мені? А, зрозумів... Мені здається... так, як вам!
Іван. Стьопа! Скажи ж правду, свою правду! Ти ж любиш правду?
Крамарюк. Ка, ка, ка! Люблю, тільки боюся говорити.
Ваніна. Говори, Стьопо! Чого боїшся? Тут нічого поганого нема.
Крамарюк, цілує їй руку. Іванові ніжно. — Фавориточка!
Іван. Ну, от! Так здається Стьопі, Хвилі і всім.
Ваніна. А мені приятно бути твоєю...
Іван. Не афішуйся!
Ваніна. Сестрою!
Іван. Чуєш, Стьопо?
Крамарюк. Я завжди всім говорю, що Людечка — як сестра ваша.
Іван. Іди ж, одягайся, щоб не задержати.
Ваніна. Я зараз. Не сердься ж, братіку, на мене! (Вийшла.)
Іван. Чув? А подлі люде не розуміють благородних відносин між женщиною й мужчиною...
Крамарюк. Падлюки! Благородні відносини вимазують у багно! Тварі!
Іван. А ти, друже, повинен, де тільки трапиться, обмивати багно.
Крамарюк. Я божусь, присягаю, плачу, доказуючи, що Людечка вам як сестра, що відносини чисті — сміються!... (Вбігає Усай.)
Ява VI.
Ті ж і Усай.
Усай. О, Господи, о, Господи! Ху, ху, ху! І на що ти мене покарав, за які гріхи прародительські ти мене зробив антрепренером? Краще бути волом, конем, собакою, ослом, ніж антрепренером! Зборів нема — жалування плати, а тільки хороший збор — самий кращий актор одказується [112] грати, — вертай гроші! Стьопа, на тобі двацять копійок. (Дає, Крамарюк бере.) Іди, купи хорошу бичівку, [113] ми тут із тобою повісимось!
Іван. Що з вами, Лупе Лупичу?
Усай. Та як же? Сказали зараз, що ви сьогодні не будете грати, а збор повний.
Іван. Я пожартував, а осли зараз донесли.
Крамарюк. Ка, ка, ка! Знаменита рифма.
Усай, дивиться на Крамарюка. — Так це осли напутали? (Кланяється в ноги Іванові.) Ви спасли життя моє! Стьопа, верни двацять копійок.
Крамарюк, вертає. — Слава Богу, пообідаю у Ґранд-отелю, а то мусів би за кумпанію повіситись.
Усай. Другий раз ти сам повісишся з голоду! — Осли безвухі! Розтривожили мені нерви вкрай! Один осел, не розуміючи жарту, говорить другому ослові, другий біжить до третього!
Крамарюк. Двох ослів я знаю, а хто ж третій осел, Лупе Лупичу?
Усай. Лічи: перший осел ти!
Крамарюк. Знаком. [114]
Усай. Другий осел Кактус!
Крамарюк. Приятель. А третій? Кактус же побіг до вас...
Усай. Не гостри язика, юродивий! Біг до мене й зустрів на дорозі третього осла, п'яницю, твого приятеля, ґазетного хронікера... І от уже літає по городу слух, що спектакля не буде. Ах, Іване Макаровичу! Який я мученик! Подумайте: за театр плати Скаредові-Бабицькій 183 рублі за вечір; топливо, авторські, [115] афіші, розклейка, розноска, наряд, [116] освітлення, трупа 300 — ітого 483 рублі треба мати в касі, щоб підняти завісу без убитку! Печі в театрі старі, дві завалились, у трьох перегоріли колосники. [117] Скаред-Бабицька не хоче поправляти — сам поправив. Сімнацять печей ззідає в день 15 рублів. Бігаю за пічниками, [118] сам топлю, лажу в труби. В театрі тепло, як у вусі; а в Газеті "Лисичий Хвіст" пишуть: "холодно, в партері дме по ногах", — бодай тобі живіт роздуло! Біжу в редакцію, бачу, що сердяться за те, що не в них афішу печатаю, але цього сказати соромляться, і от — претензія, що матері редакціонного [119] сторожа не дали міста в партері. Насилу уладнав, обіщав щодня льожу секретареві... Ху, xу! (Витира лице.) Далі, нова неприятність, забігаю в аптикарський склад — у мене хронічний бронхіт, — п’ю Емс. [121] Знайомий аптикарь питає: "Простудились у театрі? У вас холодно: актор ваш із червоним носом — це ти, скотино! — брав Емс і сказав, що в театрі простудився" Розумієте? Стьопа від перепою хрипить і п’є Емс, а звертає на простуду в театрі і в кумпанії з ґазетою розповсюджує слух, що в театрі холодно.
Крамарюк. Я? Їй, їй, не говорив.
Усай. Говорив, говорив! Він тебе знає — червоний ніс! Ну, в кого іде є такий червоний ніс, у кого?
Крамарюк. Багато є. Я бачив у попечителя народньої трезвости. [122]
Усай. Неправда! Ху, ху! Дай води! Ох, задавить мене театр, задавить! Кожний день неприятність... Вчора побилися перед спектаклем Ткач і Драч, і вже в ґазеті надрюковано. І що тут цікавого для громадського життя? Драч — лямповщик, Ткач — сторож! А пишуть: бились артисти... Чорт батька зна що пишуть!
Крамарюк. Сприяють іскуству. [123] Ка, ка, ка!
Усай. Прошу главного закройщика [124] ґазети "Лисичий Хвіст": "Напишіть розумну рецензію — моя вечеря!" "Сідайте", каже: "і пишіть сами; я все надрюкую"... А чорт його знає, як писать, я не журналіст і страшно: нароблю граматичних помилок, — будуть сміятись...
Крамарюк. І не пишіть — Боже вас сохрани! Один мій знайомий купець, гласний думи написав у ґазету статтю; ветеринара назвав "веретинар", а, замісць сиґнал, написав "синґал". Так і надрюкували: "веретинар", "синґал".
Іван, сміється. — Хороша коректа!
Крамарюк. Язичники [125] городські підхопили, й пішло: "Синґал Веретинарович!" Повірите, куди, бувало, не повернеться, скрізь чув: Синґал Веретинарович! Нарешті, забули, як його справжнє ім’я Не видержав: мусів усе продати й тікати з рідного города.
Усай, сміється. — От ти на сцені шкапа, а брехачка з тебе добра.
Крамарюк. Я б і на сцені себе показав, тільки нема в мене ні одної ролі по мойому амплуа, а я самого себе добре граю! Ка, ка, ка!
Усай. І сміятись не вмієш! Пора вже тобі на покой в один із чайних театрів.
Крамарюк. Устройте, благодітель! Тепер у нашім городі чайних і тверезих театрів 15! Самі підходящі місця для одставних акторів.
Усай, сміється. Ну тебе! Ти мені надоїв, а я Іванові Макаровичеві надоїв з моїми скаргами; а влізьте в мою шкуру!
Іван. Ха! Мені і в своїй шкурі тісно. У вас болить карман, а в мене душа. Нині в публічности понизився смак, і виросла байдужість до старого літературного репертуару. Йде хороша, строга комедія — кажуть "скучно"; йде драма, кажуть: "у нас своя щоденна драма!" Давайте голих женщин, давайте веселого, веселого!... Ха, ха, ха! Ніхто не хоче думати і страждати; нині всі хочуть весело жити, й закривають очі, її затуляють вуха, щоб не бачити й не чути стогону наболілої людської душі!... А на цьому веселому ґрунті ростуть егоїзм, цинізм і байдужість до прекрасного, і виганяють і вилинуть із людської душі справедливість і любов!
Крамарюк, витира очі. — Геній! От би на театральнім з’їзді таку річ [126] сказати!
Усай. Ти ж нічого не зрозумів, а плачеш.
Крамарюк, б’є себе у груди. — Тут, Лупе Лупичу, артист живе: хоч не розуміє, то почуває.
Усай. А мені все-одно: грай, що попало; аби збор! Помилуйте: 483 рублі вечерового розходу! До побачення! (На дверях.) Скалозуб! Гляди, не напийся сьогодні! (Вийшов.)
Ява VII.
Іван і Крамарюк.
Крамарюк. Кулак. [127]
Іван. Дурак!
Крамарюк. І дурак! Я люблю правду!
Іван. Ти, брат, дурень!
Крамарюк. Я? Де моя шапка? (Іде до дверей, а коли Іван говорить, помалу вертається, кладе шапку і слуха.)
Іван. Такого чоловіка, як Усай, треба шанувати. Він розумом живе й через те всім нам платить жалування в строк. Це справжній антрепренер, а ти — "кулак"! Думаєш, що можна бути антрепренером і підставляти свою кишеню ілюзіям і із-за ідеї чистого іскуства ходити по шпалам? Ти ж, та і всі, не подаруєте йому мідного п’ятака! Давай! Артисти повинні самі чистоту іскуства поселить на сцені, а для цього треба збіратись у товариства! Ну, а скажи мені, що можна зробити з такими товаришами, як от ти?
Крамарюк. Нічого! Ке, ке, ке! Господи, твоя воля! І де в чоловіка стільки розуму набралось? Ґеній! Слухаю й чую, що я справді дурень, і навіть це мене тепер не ображає. Я люблю правду! (Входить Хвиля, а за ним услід Маруся під густою спущеною вуаллю. Іван зразу її не пізнає.)
Ява VIII.
Т і ж, Маруся, Хвиля й Ваніна.
Хвиля. Ну, от і я! Людмила Павлівна готова? Прошу!
Ваніна, виходить. — Давно, тільки тут була нецікава розмова, й я ждала вас. Маруся підніма вуаль. Марія Данилівна!
Іван, що обернувся був до Крамарюка, раптом обернувся й, бачучи Марусю, остовпів, не може говорити й мов перед оманою закриває руками очі, а потім одкриває, зробивши ступінь назад. — Ти? (Протягає руки вперед.) Марусечко!
Маруся. Я в поганій ролі шпіона. (Оглядає кімнату.) По сімейному: тут прийомна і там опочивальня. (Хитається, Хвиля її піддержує й садовить на крісло, Ваніна тікає у другу кімнату.)
Хвиля, услід. — Людмило Павлівно, тут сімейне діло, а ми ходім обідати! (Підходить до дверей. Чути як Ваніна двері замикає на замок.) Ну, от! (Стоїть у кутку з Крамарюком, тихо розмовляє.)
Іван, подавши воду Марусі. — Марусечко! Чом же ти не написала?
(Продовження на наступній сторінці)