Увесь рай, що носила його в грудях для нього, ховала на ту хвилю, коли доступить права увійти в його стіни і статися йому чимсь шалено добрим. Потім її уста вже самі з себе створилися б. Те, що тримало її брутальною силою, мов у кайданах, замикало її уста, а його вводило в думку, що вона його не любить,— воно покинуло б її вже само з себе. Надія на ту хвилину додавала їй героїчної сили, і вона із невимовною витривалістю зносила все горе свого положення.
Потім, як уже могла говорити, ділив їх час від себе, а тепер — його не стало.
Іншими разами знов кидалася на свої діти, мало не давила їх із якоїсь дикої любові.
Вони обоє подобали на нього. Не мали її чорного волосся, а ясне, мов шовк, волосся його. Пожирала очима їхні дрібні личка і немов бачила їх дорослими.
Такі були, як він, цілком такі, іншими й не могла уявити собі їх. Потім попадала у божевільний плач.
Його не було! Його не було і не буде вже ніколи, доки світу. Казав, що візьме, а покинув. Шаліла з болю, товкла головою до дитячої колиски і викликувала тяжким зойком раз по раз його ім’я.
І не зазнавши ще щастя, мусила божеволіти з жалю за ним. Стояло так близько коло неї, завтра-позавтра мала зіткнутися з ним, а воно відвернулося від неї навіки!
Одного разу дала намовитися Докії та пішла до Івоніки й Марії. Пішла просити їх, щоб вони прийняли за своє одно з дитят.
— Може, схотять викохати собі одного внукаї — радила розважна жінка.— Не можна ж знати їх думок!
Може, бог дасть, що приймуть! Осиротіли тепер, та, може, й полегшає їхнє горе з дитиною! Ось того старшенького бери, більше похожого на батька!
Зразу вона тій думці страшно опиралася, але пізніше піддалася їй і пішла. Задля дітей пішла.
Івоніки не було дома, а Марійка кинулася на неї, мов тигриця.
— Щоб ти не посміла мені більше мій поріг переступити, розпуснице ти! — кричала.— З ким іншим розпочала собі забаганки, а на Михайла спихаєш? Хто тебе коли в селі бачив із ним? А Саву хто викричав убійником перед цілим селом? Як прийдеш мені ще раз під очі, то витравлю тебе псами з подвір’я! А як хочеш від мене хліба, то прийди на поминки. Тоді я й жебраків годую!
До глибини поражена, з лицем білим, як полотно, і майже блудними очима, вернулася молода, упокорена мати назад, не сказавши ні слова, уклала мовчки дитину...
Поглянула на неї Докія та догадалася наслідків ходу, однак не ставляла ніяких питань. Боялася, щоб ті побілілі уста часом не створилися, як боялася того страшного, розгореного погляду чорних очей...
Але пізніше довідалася про все.
І ніколи більше не переступала дівчина порога тої хати, а як бачила Марійку здалека, обходила її кожним разом совісно.
Інакше заховувався Івоніка.
Він не вторкався до тої справи, але вірив у колишні зносини свого сина з сею дівчиною, як вірив у її чесність і доброту. Докія його пересвідчила. Стрічаючися з нею на дорозі, стримував її сам.
— Що робиш, Анно, здорова? — питався щиро, та тут же й уникав її погляду. Йому стало невимовно жаль сеї дівчини. Бідний його син любив її, і як уже було, так було, а вона лишилася в великім горі. Та проте не міг для неї нічого вдіяти.
Марійка гонила її, як собаку, від хати до хати, а по-друге,— вона була найтяжчим ворогом його Сави. Обвиняючи його прилюдно в убійстві брата, грозила ще й сама, що заподіє йому зло. Так не міг він її нічим рятувати, хіба що, може, дав би їй коли трохи грошенят, аби Марійка не знала, але поки що мусило так усе остатися. До того, був такий перейнятий власним горем і тривогою другого сина, що не був у силі спинитися думками коло чужого горя.
Таким чином була вона полишена зовсім собі самій і не числила на нічию поміч. До матері і брата не заходила. Вони не хотіли про неї нічого чути, відколи брат одружився, а мати пересвідчилася, що від родичів померлого не наспіває поміч для неї.
Чужі не всі оказували співчуття для неї. Вона ніколи не тішилася особлившою симпатією між жінками та дівчатами. Завдяки тоншому, довголітньому окруженню у дворі і благородному впливові жителів його на неї, станула вона духовно і морально вище від своїх сільських ровесниць, а того не простило їй ніколи консервативне, упряме мужицьке розуміння жіночого сільського світу.
До того спричинялася і зависть, що задавлювала для неї співчуття.
Майже кожна господиня в селі, що мала доньку в хаті, числила тайком на Михайла, як на будучого зятя. А тут і показалося нараз, що його вибір упав на наймичку! Розчарування було засильне й несподіване, щоби не потягнуло наслідків за собою. Він не жив уже, не міг посватати наймички, та проте за життя вибрав собі її та мав її за свою будучу ґаздиню.
Як сходила коли бесіда на неї, кінчалася звичайно словами:
— Все таку добру та й святу удавала, а тепер має, чого хотіла! Якби була порядна, могла б коли-небудь стати у першого-ліпшого господаря до служби, а так най уже собі помагає, як може! Най до свекрухи йде!
XXVI
Був саме святий вечір різдва Христового. Сава сидів усе ще замкнений у слідстві, і в сільській хаті Івоніки було тихо та сумно. Марійка пересиджувала в ній сама, бо Івоніка мешкав у бурдею. Коло бурдея стояло немолочене ще збіжжя, в бурдею бджоли, і всього того не можна було лишити на самоті, без догляду. Свої воли й іншу молоду товарину спродав Івоніка на видатки, що потягнув за собою похорон і взагалі нещастя, а одна корова, що лишилася, находилася в Марійки. Вона мусила її мати близько себе, і так стояла стайня коло бурдея глухою пусткою...
Було пізно вечором.
Поля були завіяні, надворі грала люта завірюха, вихор метав завзято сніжними хмарами, і всякий слід ноги чи залубнів [116] зараз зникав по хвилині своєї появи. Неприязно й лячно виглядало довкола, навіть виду не було ніякого. Скільки й витріщався зір, не угледів нічого. Хмари снігу одна по одній гнали шаленим льотом по білій поверхні й заслоняли всякий вид. Івоніка вихилився на хвилю з бурдея і озирнувся. Лише шмати снігу вдарили йому мокро з вітром у лице.
Він вернувся досередини й присів на землі, скулившися при печі, де горів огонь. Коло бурдея тишина.
Сойка зарилася зі зимна в солому і ні звучечком не обзивалася, а стайня стояла пусткою. Пишні бурі з сильним теплим віддихом знаходилися бог зна де, а бджоли спали якимсь мертвецьким сном або заховувалися безгомінно тихо у своїх круглих хатках. Він один надавав усьому життя. Та ніколи не був так самітний, як тепер, як от сього вечора. Іноді, як перебував тут сам, так була у нього надія, що хтось надійде, приміром, Сава, як Михайла не було дома, або хто інший; були бурі,—але тепер знав, що ніхто не загляне до нього... Кому яке діло пускатися в таку страшну ніч до його нори? До пустки його? А його самого не було нікому потрібно; він став немов відлюдником від часу, як стратив сина.
А самітність доконувала свойого.
Глибока, глуха туга виростала з неї, добиралася до нього й точила неустанно спокій. День і ніч квиліло в ньому питання: "Чому те все сталося, що сталося? Як його земля носить? — А відтак знов: — Пощо сталося? Чому, чому, чому? Чи бог так осудив? Чому бог так хотів? Що йому з того прийде?"
Його велика побожність і глибока, щира віра у вищу силу попалися нараз у найглибшу муку й терпіння, і ніяк не могли з них висотатися, ніяк не могли собі розв’язати оцеї кривавої прояви. Бог потрібував душі Михайла. Бог також чогось доброго потрібував. А Михайло був добрий. Та чому забрав йому сина такою дорогою? Чому мала рука його другої дитини піднятися на сповнення сього нечуваного вчинку?
А відтак знов: "Кров страшна, в яку ступив Сава тілом і душею, але те, що затягнуло його в ту кров, чи не було воно в тисячу разів страшніше?.. Що се було? Звідки походило? Силою якоюсь?" Він чув силу якоїсь незнаної могутності, та його дитиняча душа не була ще доросла до того, щоби збагнути ту необмежену тайну. Відчув насліпо, неясно існування ще якогось іншого світу, крім того, що його знав, і понуряв у глуху задуму... Відтак знов те саме, знов починався біль у його душі, знов неописане терпіння. Терпіння навпомацки. Світ з ним потемнів. Михайла не було вже. Не буде вже ніколи. Він лежав уже в землі, а он тепер товклися над ним хмари снігу...
Його лице викривилося. Почав хлипати, мов дійсна дитина. Сльози так і зсувалися пильно по його обличчю.
На таке вигодував він своїх двох синів. Таке була в нього сього року різдво...
А той, другий, сидів замкнений межи мурами і з дня на день чимраз більше сох, білів... А торік сиділи всі там у хаті вкупі, їли пшеницю і колядували. Він був такий веселий і жартівливий! А відтак притаскалися оба сюди й ночували тут. Сиділи допізна, ось тут на оцім місці, на землі, і він усе оповідав та й оповідав.
Сього року ніхто з ним не говорить...
Темінь зростала, а огонь в печі, що став притухати, освічував уже слабо предмети в хаті. Полумінь мигалася нечутно, переміняла жаріючу барву в легко-синю, а тишина й самітність довкола нього розширялися чимраз більше й більше, неначе сповивали його у свої невидимі обійми.
"Торік о тій порі виходив до товарини глядіти, що вона робить,— промайнуло йому крізь ум, в ненастанній думці про сина,—а сього року стоїть стайня пусткою..."
"Ремигають..." — сказав, як вернув зі стайні.
Відтак ще щось сказав і сам засміявся. Веселий був.
Звук його голосу і сміху стояв йому напрочуд живо в пам’яті... Застогнав із жалю, у гризучій самітності. Така порожнеча й тишина, замкнена в його хаті тишина, обдавали його, неначе все життя попрощалося з оцим кутиком землі.
А там, на "горі", сиділа його стара жінка сама й плакала. Була як помішана.
Він плакав в одну сторону, а вона в другу.
(Продовження на наступній сторінці)