Чорно й неприязно дишів гріб, коли приступили до нього. Се ж була страшна хвилина. Святі на хоругвах, осяяні місячним світлом, мов і собі поблідши, гляділи задеревілим поглядом у розриту землю...
Кілька жінок вибухнуло плачем, а чоловіки дивилися заклопотано довкола себе. Тихий зойк не уставав.
Відтак короткий, сумний спів... кількасот літ старих-старинних слів, виголошених беззвучним, старечим голосом, і щото вступило у присутніх і пірвало їх. Домовина спустилася вниз, і тут же прірвався воздухом такий проймаючий окрик, що стогін сам із себе вирвався на уста кожного...
Дехто впав на коліна, закриваючи з жалю лице, а далі піднявся зойк та плач, неначеб земля сама заридала.
Аж тепер його не стало! Аж тепер його не стало!..
Мов градом посипалася груда в глибину на домовину і, мов останній привіт молодого, що минувся, роздався у відгомін вгору назад. Відтак домовину засипали навіки...
Божевільним плачем заходилася навколішках мати, розриваючи раз по раз ослабленими руками груду, а Івоніка, припавши лицем до землі, затовк, мов на смерть, головою о неї.
Тут уже все скінчилося.
Все, чого він надіявся, чим дихав, чим жив день і ніч,— все пропало, минулося, пішло під груду, у глибінь пішло.
Люди підняли його.
— Вбити хочете себе? — загомоніли.
— Бог з вами! Лишіть уже жаль!
Він не чув їх.
Вп’яливши здичілий погляд у гріб, заговорив:
— Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона створила пащу й забрала тебе! Дурень був ти на ній, дурень...
— Бадіко, бадіко добрі! Господь з вами!
— Ходив, говорив, робив, та й гадав, що для себе... Наймитом був ти, наймитом!
Махнув рукою і відтрутив людей від себе.
— А воно, воно, що його і не чуєш, і не видиш, приступило, а він усе покинув та й пішов!
Зарив грубі пальці у волосся і, витріщившися, глядів здичіло-блудним поглядом на щось уперед себе, що лише його одна душа бачила.
— Не смійся! — ревнув нараз страшним голосом, погрозивши п’ястуком.— Не смійся! Доста ми дурні твої...
Люди довкола нього перехрестилися і переглянулися з острахом.
— З розуму зійшов!..
Він роздер одіж на своїй груді і знов розтрутив тих, що приступили до нього.
— Пішов! — крикнув дико.— Ходи, Маріє! Він лишив уже тата й маму... Ходи!
Кілька чоловік у поблизькості відвернулися й обтерли твердою долонею очі. Відтак узяли його кріпко під руки і повели силоміць додому.
Місяць освічував із звіздами цвинтар, свічки погасли. Поділеними громадками вертали люди додому.
— Тепер уже сам буде ночувати! — обізвалася Докія до білоголової старухи, що перемінилася мов у воскову постать у місячному сяеві та лиш очима світила. — Перед двома днями ночував іще в бурдею зі своїми воликами...
— Ая! Та й худоба відчує, що його нема! Гадаєте — ні?
— Чому ні! Вона рикає, фукає і оглядається неспокійними очима, коли чує десь смерть коло себе. Відтак і не хоче їсти зразу з чужої руки. Не дай, господи, нещастя!
— Спершу їхав син на возі, його спрятали в землю, а тепер їдуть самі додому, як сироти. А почорніли обоє, як та земля, що в неї уклали свою дитину. Чи не вертають у хату, як у порожній вулій?
Так перемовлялася Докія з бабусею і іншими людьми, що вертали додому. Більша половина зрівнялася з фірою, що везла осиротілих родичів. Тепер прямували всі в "сусідній" ліс, де мали подати поминальний обід. Панотець поїхав наперед, бо мав ще передягнутися.
— Він буде їм у перших днях з’являтися. Воно все так, як чоловік помре раптом, а ще до того без світла! Підете на обід?
— Не знаю! — відповіла Докія.— Погляну ще додому та за Анною. Із нею осталася Онуфріїха Лопати.
— Відколи я на світі, ще не обідала на поминках у лісі, та ще до того коло півночі! — сказала поважно старуха.— А мені вже далі 85 літ. Се ледве перший раз мені таке лучається!
— Таке-бо і лучається хіба раз на триста років! — почувся нараз голос Петра, що виринув при боку сестри.
— Там сьогодні хрест забили. Най покійний знає, де згубив свою душу, як пройде колись лісом, а живі нехай знають, де змовити за його душу "Отче наш". Адіть, яка ніч! Ей, господи боже, ти вже знаєш, що робиш!
Вийшли на поле, і в препишному місячному сяєві указався їм виразно "сусідній" ліс, бурдей і все, що їх окружає. Небо зносилося лагідною глибиною над землею, а зорі дрібніли сріблом, немов усміхалися. Над лісами здіймалася синьо-прозора імла.
— Старі не поїхали до лісу, поїхали додому! Сьогодні буде бурдей уперше сам стояти, відколи він на оцьому полі! — обізвався один із гурту.
— Вони будуть дома випрятувати та межи собою душу поминати. Геть ослабли! — сказала білоголова старуха, відтак додала: — Адіть, скільки очей дістав "сусідній" ліс!
— А всі очі огняні! Се свічки, ліхтарі та й смолоскипи, що освічують столи! Здалеку виглядають, як огневі кулі! Хто був би гадав, що в тім лісі скоїться...
— Вже я до нього кроком не поступлю, хоч би навіть знала, що замерзну! — промовила старуха.
— А я й по гриби туди не піду, хоч би навіть знала, що ніколи грибка й у рот не візьму! — завела й собі одна молодиця.— Не дай, господи!
— Та люди туди й ніколи-таки не заходили! — об’ясняла Докія.
— Хіба по дрівця опівночі, як бабка...— пошуткував Петро.— В іншому лісі чоловік і такої пропасниці не дістав би, як в оцім сьогодні Сава. В ньому мусить щось нечисте снуватися, мусить чоловікові по разові розум відбирати! Бог зна, що тому тої ночі в голові прокинулося, що огрішив так тяжко душу, навіки...
— Покійному була, мабуть, там смерть призначена! — сповіщала бабуся.— Марійка сказала, що він усе в тім лісі любувався! Все його туди тягнуло! Але чого убійник хотів від нього?
— Хто може сказати, що душогубові тепер ліпше? Не дай, боже, мати людську душу на своїй совісті...
Замовкли.
Чотири постаті перейшли їм дорогу, звернули до лісної дороги й попрямували в "сусідній" ліс.
— Виділи ви, хто се був? — спитав Петро, моргнувши хитро очима.
— Хто?
— Таже Григорій із жінкою та й зі своєю гадючкою! А четверта, то кланцата, Аннина мама. Ей, то-то б я їх обоє побив: кланцату та й он ту чорну! Я вам лише оце кажу: хто мав руку в тім ділі, то мав; але вона певно, що мала! Адіть, заприязнилася вже з кланцатою, пізналися відьми...
Докія завернула додому, а інші подалися до лісу.
Надворі сяєво місяця, блиск зір, а в лісі язики свічок і жаріюча полумінь смолоскипів.
Червонава луна [115] смолоскипів грається пильно по грубих деревах і чорних гілляках та кидає огнисті рухливі плями по грубо опалім листю на землі. В лісну тишину кидаються голоси. Зразу поодиноко, напрочуд дзвінко й чутно, а відтак гуртами. Вкінці мішаються в один барвний густий гамір і розбігаються живим відгомоном у затишні, неосвічені закутки лісу.
Від пня до пня простягаються стрункі дошки, повкривані білими скатертями й полотном, і угинаються від хлібів, страв і трунків...
Десь поділася постійна лісна тишина. Витиснена ворохобною луною, кинулася в осамочені поля і тут розстелилася,
Ніщо її не спиняло.
Одно пасмо імли, рівне, як простягнений серпанок, прямувало таким же серпанком тим тихим полем, а відтак стануло.
З одного вікна било слабесеньке світло, і воно тут спинилося.
В хаті ні мушка не забринить.
На постелі лежить смертельно хора дівчина, а при ній, опустивши голову в руки, сидить скорбно поважна Докія. Молиться.
"Тут лише господь бог один може помогти! — снуються їй думки між мольбою в голові.— Лише господь один!" Сама по собі вже знає...
XXIII
Десять неділь пізніше земля задубіла. Сонце ослонилося ніжною ослоною, і повільним льотом падали сніжини тонкими звіздками без упину додолу.
— Христос вступив в Івоніку!
— Він вступив у нього, зачинив йому уста, а зір відвернув від землі до себе. Виросло довге волосся і борода, а голова похилена набік, мов піддався зовсім під терневу корону.
— Господи, змилосердися над ним!
Так приповідала білоголова старуха людям, вертаючи селом, відпочиваючи то коло одної, то коло другої хати, та обпершися на грубу палицю і віддихуючи важко. Тяжко було волікти за собою майже столітні ноги... У торбині ж на плечах тяжіли ще милостині від Марійки.
— До нікого словечка не промовить. Хіба часом рідко. Те, що дуже вже потрібне до обходу. Постарівся, подався і від трунків відрікся. Хоч і не пив ніколи, як інші люди, а відрікся. Бог знає, що в його душі заводиться. Часом спливе сльоза по лиці, та він, замітивши, що хтось її доглянув, зараз рукавом обітре. Завтра відбудеться п’ятий поминальний обід у нього. Щодня визирає свого Сави, а Сава не вертається.
— А Марія говорить. Що й заговорить, та заклене убійника. Сама воском стала. Про вмерлого майже не згадує. Виходить, що ніби через нього молодшого втратила...
— Кажу, не дай господи, як клене! Якби оце її прокльони сповнилися, не треба б йому й кари божої. Та й щоб ви знали, людоньки добрі! Вона ніби не та стала. Нічого не зачуєш від неї, лише Сава, Сава та й Сава. Губить душу свою в жалю. Що лише груді йому не подає. За пару днів мають обоє іти до суду. Через Саву. Чую, і Рахіра також...
— А що з Рахірою? — питалися люди.
(Продовження на наступній сторінці)