"Дорогий вчителю й друже! На сьогодні нитка твоя до мене обірвалася.
Сьогодні мені тріскається земля й рветься на шмаття! Сили мої тануть, любий друже! На своїй землі я не знаходжу собі своїх струменів! Хтось покраяв мені обрій!
Сьогодні пройде час мій, і мої страждання вже не повторяться ніколи в світі.
Я — останній вірний тобі лицар, що йде рішуче на поклик твій, що любить дух землі й боліє за втрачену правду, на сьогодні я більш не вірю тобі!
Гори сунуть на гори, чутно здалеку великий тріск землі. Я знаю: завтра прийде звір новий із кам'яної клітки й буде чавити залізними кліщами тиху людину землі...
Коли відчуєш цей поклик мій, перекинь хоч єдине слово поради, та тільки швидше, сьогодні, тільки сьогодні!"
Хтось підхоплює мої слова й котить їх далі з вітром на верхів'я лісу. Густіють краплі водяні, рясніш дощить, а небо лягає на дерева, вдавлює землю вглиб.
XIV
Бабине літо. Ще зранку стояли густі тумани, а тепер тихо плачуть дерева, і в них горить сонце. Жовтий лист, що зостався ще на деревах, світить тонким прозорим золотом.
Кущ троянд удруге розквітнув, і тонкі пахощі його зливаються з духом гвоздиків та чорнобривців.
Із села сюди доходить полохливий дзвін. Сестра збирається До церкви.
В лісі по підгір'ю хтось киває головою. Щодалі — помітно верховна.
Наближаючись до хутора, верховень підстьобує коняку, коняка знехотя починає тюпати. Коло двору верховень зіскакує, заводить коняку на подвір'я.
Тим часом сестра виходить із хати і йде назустріч вершникові. Вершник цокає острогами.
— Куди ти, Лександро?
Сестра. А в церкву. Я хочу до церкви. Нач[альник] м і л [і ц і ї]. Що твого там зосталося?
— Сльози мої там дівочі. Я хочу налити їх на повні вінця.
— Баба — всегда баба!
— А ти тільки начміліції!
— Сьогодні в нас вечір-концерт.
— Ну то що?
— Ходімо зо мною!
— Не знаю, побачу ще.
— А вчора в нас дело було.
— Яке "дєло"?
— У Гапки полотно трусили.
— Ну, й знайшли?
— Нічого! Пропили ввечері!
Сестра гостро обриває розмову, повертає назад і йде до лісу.
— Лександро, Лександро! — кричу до неї. Вона мовчить. Я підходжу ближче і кажу:
— Ходімо зо мною до церкви.
Але вона вп'ялась кудись в одну смугу на обрії, сама притиснулась до берези й ледве шепотіла.
За кілька хвилин вона повернулась і в задумі сказала мені:
— Я несу йому повнісінький глечик моїх сліз, щоб не розхлюпати, щоб не розбовтати. Чому ж не чує він? Чому не приймає їх? Чи то йому вадить? Чи то я така грішна? Що ж я вдію, як мені ніби п'яний гад круг серця обвився, і ніколи не викину його з грудей!
Вона встромилась кудись очима й ніби сама з собою говорила далі:
— Завтра я скину всю одіж свою, і як зійде місяць, піду гола луками. Хай стьобають мене кущі, я тільки буду плакати та сміятись. І більш нічого, бо ще люблю землю й хочу жити... Коли йому треба одірвати мене, я ще цупко триматимусь за неї. А згорить мені серце тільки десь на вогні, в нього...
Вона говорить це, ніби молитву проказує, і, звертаючись до мене, тихо додає:
— Ні, я піду сама. Зоставайся дома. Що тобі зо мною там робити?
В очах сестри глибокий, зосередкований смуток. Вона швидко сходить на долину, звертає на стежку. Тоді просто йде на село.
Дзвін ще кілька разів ударив і зразу замовк.
А день горів густим золотом та пурпуровими скалками.
XV
У сестри сталась маленька сутичка з Харитоном. Вона зривала калину, що де-не-де ще зоставалась на кущах. Брат побачив, побіг і став кричати:
— Що ти робиш?
— А що? Калину ламаю.
— Не займай. Злізай зараз!
— Атож! Оце так і послухаю!
— Злізай зараз, кажу!
— Хіба ти мало наламав?
— Не твоє діло!
В цю хвилину вийшла мати. Вона стиха підійшла й нахилилась до Харитона:
— А чи ти ж, сину, садив її, що так присікаєшся? Харитон зразу визвірився був, але раптом стих і одійшов. Вся ця подія швидко вщухла й немовби забулась. Увечері ми лягали як звичайно. Мама й сестра швидко
заснули. Я ще довго перевертався. Засипав легким сном і знову прокидався.
Знадвору було чути якісь глухі, потайні кроки. Хтось ходив між оселями й щоразу полохливо прислухався до своєї ходи. Інколи в темряві падали гострі блискавиці й різали мені віки, але я глибше ховався в подушку, щоб швидше заснути. За кілька часу, мов крізь сон, чую: на сусіднім дворі ґвалтує, заливаючись, собака.
Я знехотя розплющую очі й бачу: вікна залиті яскравим світлом. Але напроти вікно було темне — лише червоні од світи на ньому грали.
Чую мамин голос:
— Вставай, синку! Ходімо, клуня горить!
Вона говорила зовсім спокійно, та ми обоє зіскакуємо, будимо сестру й нашвидку одягаємось.
— Беріть, дітки, що мерщій із хати!
Руки мені трясуться, я не знаю чому: чи від тої грізної сили, що розгорталась велично в очах, чи від несподіваної події, що мов у святкових убраннях ішла до нас.
Коли вийшли надвір — полум'я вже охопило всю клуню й перескочило на хліви. Гоготливі іскри підводились понад дерева — рвалось і тріщало щось усередині. Тоді величезні віхті вогню з осатанілим реготом вибухали й розходились у повітрі.
Мама мерщій випустила худобу з хлівів.
Звідкись прийшов Павло і став мовчки оглядати. Він начебто цілком спокійно прийняв цю подію.
Огонь швидко перескочив на хату, вискочило кілька віхтів, поскакали, погрались. Тоді раптом здоровенний віхоть соломи вирвався коло димаря й підлетів угору.
А в ту саме пору дві тіні поплутались у полум'ї й лягли сплетеними обіймами на луку.
Широким темняво-червоним колом освітились околиці. На-тривожено тремтіли ряди верб.
І потім напружена тиша.
І тільки чути, як урочисто, з повною перемогою, гоготіли вогні.
Павло стежив уважно, лиш інколи говорив Лександрі:
— Дивись, он правий ріг і досі не займається! Треба і його підкинути. Веселіше стане!
— Так бери кочергу!
— Шкода, картоплі не захопили — добре б попеклась! Тим часом небо помітно сіріло. Огонь потроху стихав. Уже над ранок прибігло кілька барил з водою, пожежна
помпа. На селі вдарили на ґвалт, позбігалися люди.
Десь непомітно з'явився начміліції. Він бігав, метушливо давав всім порядок, кричав і лаявся хриплим голосом.
З нашої родини ніхто не встрявав у роботу. Я тільки взяв палицю й стиха ворушив вогнище коло клуні.
— Золота шукаєш, сину, щастя свого? — поспитала мама. Я мовчав.
Мама поглянула вгору й тихо заплакала.
— Ось і життя моє, сину! Нічого не зосталось.
— Теперь, мамо, нема про що клопотатись!
— Як горіли гвоздики й чорнобривці, та клен червонів, а я молода була, я молилась щоранку. А він мені муки та й муки щоразу посилав. Куди мені тепер іти, нащо він покинув мене?
Вона глибоко зітхнула, в тихих очах горів якийсь глибокий намір. Мама хвилину постояла й пішла під гору.
Я став оглядати вогнище. Одна груша виразно посмалилась, і мені чомусь найбільш шкода її було. Я обійшов круг вогнища й раптом на канаві зустрічаю Харитона.
Він сидить, стуливши голову руками, втомлено зігнувшись, немовби в собі зосереджений.
— Ти що тут робиш?
Він раптом затрусився, підвів голову й глянув на мене неспокійними чоловічками.
Я впився в його гостро й пристрасно і тоді тихо й докірливо сказав:
— Каїн ти! Брат злякано:
— Що ти?
— Я все знаю!
— Це не я. Справді, не я, брате!
— Неправда твоя! Я все бачу. Голос йому раптом упав:
— Ти прийшов судити мене?
— Я? Я цього не збиравсь...
— А нащо палицю держиш?
— Я йду собі,— хто мені дав право судити?
— Ге, судити! — Він сумно похитав.— А хто муку отаку влив у серце мені? Га? Чи я можу бути спокійним? Я б оце взяв гору та й пошпурив її геть к чорту! Так мені болить, брате, всередині!..
Він поглянув на мене, ніби про щось полохливо благаючи. В синяві очей затліла якась глибока крихта тепла. Очі заблищали, запливли сльозами.
Я падаю до нього, тисну близько до себе й шепочу:
— Ти зовсім не винний. І я не прийшов судити тебе. Ні! Ні!
Брат, здригаючись, плакав навзрид.
— Я тут, як звір, затурканий, і ніхто не поміг мені, як доля вдарила. Мене одштовхнули, кинули, мов гадюку, на огонь. Що я міг зробити? А? Мені тільки кісно було. Хотілось по-новому все тут зладити. Поставити нові хати. Засадити землі хмелем, жити по-людськи.
— В тебе, брате, серце закипілося гнівом,— кажу я.
— Ти знаєш,— не слухаючи, відповідає він,— десятина хмелю дає п'ять тисяч золотом. І це ж на ціле життя! Ти тільки подумай. П'ять тисяч золотом! Людиною станеш!
— А ти звіром став.
— Звіром, кажеш? Так звір тільки й живе на землі. Еге, коли б я був звіром! А мені за все, що тільки зроблю, обкипає серце! Ні, ти не слухай, брате, моїх теревенів! Будь мені рідний, скажи хоч одно слово тепле! Тоді я для тебе сам розірвусь. Га? Чуєш, брате?
Він сидів і тихо плакав. А я тримав його, як малу дитину, й заспокоював.
XVI
(Продовження на наступній сторінці)