— Слухай, начхавміліції! Чого в тебе такий синій ніс? Він Ще кріпко держиться? Кажуть, у вашого брата часто носи одпадають. Чим ти приклеюватимеш?
Начміліції насупився, але стримано відповів:
— Слиш, Сашка, не дурі!
Сестра, взявшись у боки й коливаючись, поспитала:
— Невже? А що ти мені зробиш?
— Плохо будет! Єй-богу, плохо!
— Ой, як страшно! А чим ти прищі свої вигоїш? Красунчику мій!
— Сашка, будет плохо, говорю тебе!
— А ти що — в комунію записався, що мене лякаєш? Начміліції махнув рукою, надійшов до вогню і почав спроквола запалювати з головешки цигарку.
— Дрянь девчонка! — тихо процідив.
Сестра тим часом кружляла, щось стиха співаючи, підійшла до гурту й раптом, ніби десь їй вирвалось, із болісним смутком сказала:
— Ах, братці мої, сестри! Щоб його ще нам зробити? Якби оце взяти все оце: оці ліси і левади — і крутити їх навколо себе, щоб горіли! Знаєте, як піп кадилом, коли сердитий.
Вона помовчала.
— А ти, Прокопе! Чого кирпу повісив? Ще до Покрови далеко, мо', й по-твоєму буде. Чуєш? А сьогодні... Сьогодні, братіку, я п'яна. І земля п'яна хмелем осіннім. Чуєш, на цілу ніч задзвонила.
Тоді швидко повернулась, кольнула гостро очима в гурт:
— Ой, сестри, сестри! Ходімо в ліс зілля рвати. Кілька дівчат швидко схопилися, і всі гуртом подалися до
лісу.
За який час вони шумливо зашамотіли кущами й вийшли обвиті, обплетені китицями хмелю.
Сестра раптом стала, кудись довго й заніміло впірнула очима. Тоді вся млосно простяглася, заломила руки й так затихла, мов розіп'ята в місячнім промінні. І потому, як зі сну, струснула головою й підійшла до гурту.
— Ось і ми! — тихо сказала вона.— Тепер ми як лісові русалки! Нумо в танці, дівчата! Хто з вас грає?
Начміліції прислужливо вийняв гребінця, послинив папір й почав награвати.
Дівчата, взявшись тісним колом, пішли в танок.
Огонь горів, як і раніш, яскраво, і рясні одсвіти від нього переплітались із тінями дівчат, а в ритм танцям розпускалася пісня.
Щодалі втухала ватра, сумнішала пісня, й рухи були м'які й покволі.
Але сестра кричала:
— Чуєш? Начхавміліції! Чого твій гребінець хрипить? Я ще хочу танцювати. Ось роздягнусь й піду гола на місяць, на роси. Обплетуся хмелем і буду ярами танцювати. Лови мене, начхавміліції!
— Ти хочеш, Сашка, щоб я пожарну команду викликав? Ми живо втихомиримо.
В гурті дружно зареготали. Сестра чомусь зніяковіла й стихла. Вона дійшла до гурту, сіла між дівчат і сумно цідила:
— Ой на горі огонь горить, під горою козак лежить... її підхопили інші дівчата, й пісня тихо пішла вдалечінь. Хтось заголосив пугачем, йому десь обізвався вдалечині
поклик. Трохи згодом помалу стали розходитись. Начміліції говорив:
— А все-таки, граждане, як не крутіться, а новий лад іде, лапою вас прибирає. Крутись, братіку, не крутись, а мусиш прийняти.
— А скільки тобі платять за ці слова? — поспитала сестра.
— Нічого! Як і тобі живіт підбере, заспіваєш і ти! А то ще жиру старого багато зосталось.
— Слухай, начхавміліції! Ти посилаєш мене до жінвідділу?
— А що ж тобі так сидіти?
— А я завтра піду до церкви. Понесу осінніх квіток на престол. Га? Що ти скажеш?
Начміліції мовчав. Щодалі постаті їх зникали в тумані. Було чути, як падали роси й тихо сідав лист. На ранок сіріло небо...
IX
Щодалі дівочою скорботою розгортається схід. Ростуть і червоніють крила бузового птаха, що обняв півобрію.
Вимитою синявою вкривається ліс, а на прогалинах радіє пурпурово-світлий клен. Пахне свіжим листом. Спозарання на гіллях дуба пробігла білочка, здивовано зиркнула на мене й утекла кудись у глибінь лісову.
Ранок. Хтось розгортає барвисту кирею, червоного пояса розправляє.
Я не йду додому. В мої груди входить січна, зміцніла радість, напоєна свіжим духом лісу, міцним пахтінням, шелестом листу.
Перший день моєї радості, коли дух мій зростає. Я йду лісом. Волосся мені вмивають роси, під ногами буйно шелестить листя.
На білім кленовім тлі червоніє барбарис. А від нього, як од світами, легким пурпуром повились стьожки вгору.
Радість, радість молодості й буйності п'янить! Тішу себе: тисячоліття пройдуть. В тисячоліттях молодітиме земля!
Не знаю чому — нестямно п'яний падаю на землю й цілую її, всмоктуючи з подихом холодний сік. Далі вриваюсь у лист, заплющую очі й так лежу без кінця довго.
Кажу собі: "Я твій син. Вінчай мене на сьогодні, бо сьогодні я зрікаюся себе. Мої руки й ноги хай вростають корінням тобі, моя голова хай зійде чорнявою квіткою в тінях дуба, моє серце хай вливається в жили тобі!"
Коли сонце сходить, я заплющую очі й німію... Вже пізніш я підводжусь і йду далі.
Мої кроки напружені й міцні; дорогою я набираю усіх кольорів лісових.
Тепер іду далі волохатий, лісовий, обвитий листом дубовим та кленовим.
Згодом надибую стежку й простую нею, доки вона сходить ДО яру.
Там, переді мною, широкі луки, на них синіє річка. А по підгір'ю хутори зоріють білими полотнами крізь облізле гілля.
Моя думка повніє, горить вогнем і рветься в простір.
— Уівуа Впагаії, Уівуа ВЬагаіі,— тихо шепочу.— Дорогий учителю й друже! Сьогодні перший день моєї радості. Дух мій зростає. Тисячу разів шепочу слова твоєї землі, що врізалась мені тепер у серце:
"Настане день, коли людина з ніжним серцем, цілком визволившись від зброї, покаже світові, що тільки лагідні наслідують землю".
Сьогодні я, освячений святом землі, йду назустріч тобі: хай тисячу разів благословиться твоє ясне чоло!
З глибокого яру тим часом злетів орел, зашумів крилами й пустився вдалечінь. Згодом почувся глибокий зойк: хтось затріпотів крилами, захропів і востаннє застогнав немовлятком. Але це маленька обірвана телеграфна стрічка. Хто про те згадає? Ліс стояв у. ясно-прозорім небі німий, зачарований...
X
Сходячи вже вниз, я зустрів сестру. Вона вся зашарілась від утоми. На голові вінок із дикого винограду важким лататтям падає на лице. В руках кошик із опеньками.
— Ти, сестро, як німфа лісова! — кажу до неї.
— Ніколи, ти кажеш? Ніколи, братіку! Ніколи жити! Сьогодні ще так, а завтра вже пізно буде...
— Я кажу, ти — як німфа лісова! Русалка така...
— А, ти он що. А я не розібрала.— Вона засміялась.— Куди йдеш?
— Додому.
— Ходім до Павла на пасіку. Ти ще й разу не був? Я радо пристаю на це.
Пасіка Павлова стояла в кінці левади, куди я ще справді й разу не заглядав.
Брат сидів під катрагою й щось стругав. Зразу навіть не запримітив нас, а коли ми підійшли, він підвів голову і засоромлено усміхався.
— Що ти стружиш?
— Так, чепуху! Хочу сопілку калинову зробити. Тільки не виходить ніяк: голосників не вгадаю. Прямо дивно. Як воно старі люди удало їх робили?
— Ти, мабуть, і жив би тут! — сказала сестра.
— А?
Павло звернувся до мене:
— Я більше не хочу встрявати в господарство. Воно тане щодня. Харитон розтягає, а я не хочу боронити. Мати чомусь цупко держаться, вони за нього дбали. А мені нема охоти. Рід розпадається, брате, ми розлазимось. Нащо тоді й земля?
— Що ж ти думаєш робити?
— Я не знаю.
Він у м'якій задумі вдивлявся кудись поверх лісу.
— Буду жити на пасіці, мабуть.
— Що ж тобі з того?
— Що мені з того? Все мені тут. Пасіка — це тобі лад, порядок, згода. Хто її видумав, не знаю. Тільки хтось розумний та добрий. Та й мед — це так тобі сказати, вроді от... Коли душа болить — він як золото горить. Тоді ясніє душа.
Я мимоволі засміявся. Але брат поглянув на мене підозріло й одійшов далі. Він сів під березою й почав пробувати сопілку.
З неї виходили якісь хрипкі голоси. Але швидко виросла й пішла якась нова мелодія — тужлива, як ранкова зоря, що вмивається золотом, та зразу ж і розтанула хрипкими голосами.
Сестра мимоволі прижмурилась і скривилась.
— Як мені болить, коли він отак грає! Тоді я згадую якісь Дитячі сни, а спіймати їх не вмію. Тоді мені хочеться кудись утекти, куди — не знаю як і далеко. А болить і за нього; як він тільки спіймає щось, а голосники обриваються.
Брат стиха обізвався:
— Да, у старих людей які голосні були сопілки. Хто його знає, як воно так виходило. А ми й поганої не вміємо зробити.
XI
Прокидаюся вранці й чую: хтось у хаті тихо сокорить — бубонить, безтурботно й нудно. Я ніяк не пригадаю, де й коли чув цю розмову, а мені здається, що оця надтріснута мова йшла здавна-давна й ніколи не втихала.
На стільці в хаті сидить чорненький маленький дядько з круглою лисиною на голові — мов тонзура в католицьких попів. Очі в нього почервонілі й плохі.
Мама про щось розпитує:
— Ну, так-таки бачили чудо?
— Чуда, здається, тьотю, нікоторого не було.
— А як же то вода побігла?
— Вода, тьотю, побігла через отверстіє действітельних земляних сил, а чуда нікоторого. Можна сказати, земля сплющується й видавлює з себе воду, всьо равно как сироватку.
— То що ж, думаєш, і чуда вже не буває?
— Нікоторого чуда нєт, тьотю!
(Продовження на наступній сторінці)