Настала ніч, нервово-тоскна, всіма струнами напружена. І кожна річ в покоях, здавалось, мала свій власний голос і щось шепотіла Стасю, поважно і незрозуміло, і вимагала відповіді від нього. І з тих таємних голосів снувались свої тканини, і в них розкривалась безмежно-глибока, страшна своєю темрявою безодня.
І коли підходив і заглядав до неї, божевільний жах охоплював всього і в нервових хвилях увесь тремтів.
Ходив по кімнаті з кутка в куток поспішаючими кроками і голосно стукав каблуками по підлозі. Здавлював виски руками і з гостро-болісним жахом в очах вдивлявся в глибоку темну просторінь. А в голові гострими болями різала одна і та ж думка.
Чи з насолодою Ія тоді віддалася їм, тим брудним і грубим, що прийшли і насміялись над нею, і зґвалтували її, заплювали сльози її. З несамовитою розпукою силився уявити собі до найменших дрібниць подію, і солодкий жах божевілля, тихо крадучись, пробирався в душу.
І здавалось, що хтось позбирав всі тоненькі ниточки і так болісно сіпає ними в голові, і тоді яскраво до жуті вставали всі дрібниці події. Лізуть вони, грубі і неохайні, брудними і корявими руками пестять її груди, ніжно-рожеві й чулі, що закриваються від сорому, як пелюстки квіток в холодну пору, ляскають найніжніші місця ніг, що стулюються в солодкій полохливій пристрасті, ніжні й приваблюючі, як квітка ірису, цілують її звіряче-слинявими губами і п’яно сміються.
А вона лежить вся розкидана й розпатлана і в солодко-пристрасній втомі всією істотою смакує озвірілу, грубу насолоду. Дикий, голосний стогін виривався з грудей Стася, і він ладний був бігати, трощити стіни, ламати все навколо, знищити, знівечити в хаотичне безладдя, і самому розірватись на криваві шматочки, і змішатись в тім безладді.
В безсилій втомі падав на ліжко, вривався в подушки, з ніжною тремтячою тугою в голосі кричав:
— Ні, ні! Ія — моя. Ія чиста, золотострунна дівчина, вона незаплямована. Вона чиста, вимита вся в сльозах страждання, як кришталева вода, як холодні краплини рос літнього ранку.
І тоді хотілось йому тихо по-дитячи плакати. Барвистими пахучими квітками, шовковими травами уквітчати її, ніжними пестощами всю обвити її і всею істотою злитися з нею. Припадав до подушки, водив по ній руками. І здавалось, що то він ласкає Ію, ніжні дівочі груди їй цілує, по білій батистовій сорочці гладить її тіло.
Тихо й задумливо вставав ранок, і в сірім повітрі повільно, злегка коливаючись, спускались на землю снігові метелики. А в душу пробиралось тонкими, чуть помітними струнами солодке п’яне божевілля, і тоді ставало в ній безмірно ясно й легко, і хотілося в теплих сльозах сміяться довго, з насолодою.
В кімнаті її було затишно й привітливо, і всі речі були пронизані однією тонкою й лагідною смугою дівочої ласки. Тихо й обережно пройшла по них чула рука, зоставивши ніжний привіт, світлі таємні сподіванки, тонкі тремтячі скорботи. І в блідім світлі тремтячої свічки викликали вони цілу низку далеких, болісно-рідних споминів. І здавалось, там, за ними, розкриваються безмежно широкі простори, ясні й радісні. І лише одні тоненькі перепони одділяють Ію від них.
Скинути б легко й рішуче марудну облуду землі, порвати з нею — і надійде спокій і радість, і зникнуть всі скорботи.
М’який лист дерев шелестить під подихом вітру, сонячні плями граються в темряві їх — і уквітчає ними себе Ія. М’яким ніжно-тремтячим дзвоном блакитних квіток наллються груди її. В барвистих прозоро-золотих росах, холодних і пахучих, викупається душа її, і задзвенить вся світлою соковитою радістю життя, і могутню хвалу пошле в небо. І спуститься тоді воно, тепле й ляскаюче, прозоро-світле, в блакитні шовки обів’є її — і затремтить душа в блакитнім екстазі, в безмірній радості вічного життя.
— Жити! Жити! Вічно жити! — міцними, соковито-свіжими голосами співає вся істота її, і бадьоро-владно стукає серце.
І хочеться обняти когось рідного, і в екстазних ласках вилити всю теплінь тремтячої радості, тонкого ніжно-болісного хвилювання. І злитись в довгім німім забутті.
І тоді раптом спадають чорні наволоки. Снуються мури товсті й непереможні. І гострий біль глибоко пронизує її.
В дикій розпуці ламає руки, і тонкі стогони повільно вириваються з грудей. Стоїть довго і непорушно і божевільно-гострим поглядом вдивляється в темний образ в кутку, тремтячий в блідім сяйві лампадки, м’яко й лагідно прикрашений рушником. І здається їй, одна ниточка, тепла й ласкава, сполучає з ним, холодною краплею спадає в глибокі пекучі виразки.
Але темні непереможні мури згущаються, посуваються до неї, і в їх колі стає неймовірно тісно, важке повітря душить її.
І всі речі навколо, такі теплі і лагідні, раптом гублять свої прикраси, все далі й далі зникають від неї в безмежний недосяжний простір.
В несамовитій розпуці силиться погнатись за ними, сполучитись з ними, і в тім світлім лагіднім колі легко кружляти в ясних просторах.
Але щось вп’ялося в неї міцними холодними пазурами і цупко держить її. І тоді ясно й непереможно— владно встає одна проста й близька думка.
І ясно стає, що все те, чим жила, з чим чарівними нитками світлих лагідних настроїв була зв’язана, навіки одірвалось від неї. І ніякі сили не зможуть її сполучити з ними.
Чорні мури, тісні в своїх колах, гнітять її, і нема порятунку від них.
Впала на підлогу ненароком зачеплена шклянка і з тонким стогоном розбилась, і якась нова, невідома, непереможна сила зашаруділа в грудях і настирливо штовхала її на останню рішучість.
І в останній раз ласкаво й привітливо затремтів блідий світ лампадки.
Ішла рішуче й твердо, в одній білизні, і холодні таючі метелики повільно сідали на голі плечі і гострим морозом пронизували тіло. А палкий, глибоко заплутаний клубок думок настирливо гнався за нею. Тікала від них далі й далі, і від того ставало байдуже й легко на душі. І в світло-рожевих серпанках радісно вливалися в груди далекі урочисто-тривожні дзвони в церкві. І сміялась таким теплим, ласкаючим, братнім усміхом ранкова зоря.
Ранком в домі піднялась тривога, а Стась мовчки знайшов напівзаметені снігом сліди її і пішов по них.
Під густим затишним кущем дерев в білій помережаній сорочці простяглося в приємній втомі посиніле тіло її.
А на вустах розпливалась легка ласкава усмішка, і дві блискучих смужки сліз простяглися по обличчю.
З молитовною побожністю став на коліна і міцно поцілував Ію в уста — і здавалось, вона м’яко і з ласкавою втомою усміхнулась йому.
Мовчки, непорушним, нічого не розуміючим поглядом очей вдивлявся в неї, а потім пішов, не помічаючи дороги, наче заклопотаний якоюсь звичайною буденною дрібницею. І чим далі йшов, тим ясніш вставала перед ним жива, світла, безкінечно близька Ія — і тихою радістю дзвонило серце.
І ніхто в домі Пташинських не поспитав і не зацікавився, куди зник Стась.
Сього року так само сіро й непривітливо надійшов Різдвяний вечір. І так само довго і уважно возився з ліками старий Пташинський. Тільки сухі плечі більш похилені були, і очі глибоко запали на зеленому землистому обличчі, і довго, безперестанку, часами він кашляв, з відчаєм шукаючи співчуття в присутніх.
А Нінусь після вечері пішла на ксшядки. Вся свіжа й розчервоніла, з м’якою радістю в синіх очах, вона, здавалось, тікала в свіжі, яскраво-первісні простори життя, і груди її, буйним соком напоєні, дівочою ласкою тремтіли.
— До церкви підемо, Стасю? — звернулась вона.
— Не знаю, Нінусь. Чомусь не хочеться.
— Не хочеться. Не хочеться. Закис — і не поворухнеться. Треба бути, Стасю, більш живим. Треба брати від життя те, що воно дає. Є білі сніги і дерева на них, сині морозяні ранки, зорі засмучені й тремтячі — і в цьому стільки своєї радості. І таку безмежність краси можна знайти всюди. Треба тільки захотіти цього.
— Не кажіть сього. Се даремно, цілком даремно. І слухати вас не хочу.
— Ех, ви! Кислятина і більш нічого!
Одійшла хутко й бадьоро, і здається, понесла з собою цілий пук свіжої соковито-буйної радості.
Мовчки, повільно-задумливими кроками ходив по кімнаті Стась, а в грудях точив свою тиху затишну музику солодкий сум.
Спускалася ніч, м’яка й задумлива, і в сірих серпанках її тихо вставали тіні-привиди і снували своє невідоме легкоткане прекрасне життя. Ласкавий Дід Мороз з червоними щоками, з білою довгою бородою, з лагідною усмішкою в очах гуляє по снігу, заклопотано ходить по лісу, пухкими гірляндами вкриває віти дерев, на верхів’ях їх теплі солодкі сни наколихує, маленьких хлопчиків забирає до себе, щоб легше жилося їм там.
— Морозе, Морозе! Іди до нас вечеряти.
Але знає Дідусь, що не пошанують його злії люди, хоч кличуть до себе, і тікає від них далі в ліси, на білі намети.
— А як не хочеш іти до нас вечеряти, то не йди до нас.
На жито й пшеницю
й на всяку пашницю, —
посилають навздогін йому.
Що клопіт йому до жита й пшениці, коли в нього такі безмежні снігові простори. І пішов собі, весело потираючи руки, старечою ласкою гріючи заморожені дерева.
Білоткані тіні, легко-граційні, в танках снуються перед очима, посилають привіт зорям, а ті, мовчазні, тремтять, тонкими променями усміхаються, глибоко— зворушливо душу хвилюють.
І безліч тіней в довгі танцюючі низки сплітаються, тисячами голосів шепочуть якісь таємниці Стасю.
(Продовження на наступній сторінці)