І здавалось, щось найцінніше в житті загубили тут і непомітно силяться знайти його, щоб ніхто не примітив, не забрав раніш, ніж найдуть вони.
Суморочно вдивлялись в мовчазні простори покоїв солідно-спокійні крісла й канапи. А десь далеко на кухні було чути настирливий крик дитини і міцний стукіт ножів.
І раптом стало ясно Стасю, що тут сталась велика й страшна в своїй дійсності подія, — і ворожий помах крил її ще тремтів в повітрі покоїв.
— Ієчко, золотострунна моя! Що тут сталось? Кажи скоріш, не муч мене. Тисяча думок проноситься в голові, і одна страшніш другої. Ієчко! Чом не усміхнешся ти, чом ласкою своїх очей не заспокоїш мене?
— Як бачиш, Стасю. Прийшли, все розбили, розграбували, живем, як останні злидні, — тихо відповіла Ія, покірно схиливши голову, і в голосі її бреніла розпука й роздратованість.
— Але все се дрібниці, Ієчко. Все се пройде, все ще можна повернути. Невже так можна побиватись?
— Повернеться, Стасю, та не все. Не все, любий мій, не все повернеться.
Підняла очі, і в них раптом повстала вся глибінь безнадійної розпуки.
— Ієчко, не треба так, не треба!
Наблизився і став ласкати її. М’яко і обережно випросталась з рук його і покірно одійшла з вітальні. І довга коса повільно коливалась на спині.
Надійшла Нінусь, вся свіжа й рожева з морозу.
І, здавалось, разом з нею вскочила в покої тиха й лагідна теплінь.
І хотілось ближче присісти до неї і в м’яких журливо— лагідних струмочках голосу її заспокоїти свій біль.
Нінусь була на селі і чула колядки, що вивчали дівчата, і в руках її ще зоставалась радість зовнішнього життя.
— Боже, якими страшними очима дивитесь на мене! Ви все вже знаєте, Стасю?
— Ні, Нінусь, Ія нічого не сказала. Так, тільки побивається, що розграбували все.
— Стасю! Краще не знати нічого, не чути — легше вам буде.
— Нінусь, але ж нічого страшного не сталось? Ну, розбили все, розруйнували. Все повернеться, моя хороша!
— Стасю! Нічого ви не знаєте; те, що розруйнували, — дрібниці. Татусь, правда, побивається, а ми ні.
— Ну, тоді що ж сталось? Кажіть, не мучте мене.
— Не можна сього говорити. Боже, невже ви не догадуєтесь? Хіба б Ія так з вами поводилась? Господи, який ви чудний.
І раптом розчервонілась вся, і, схилившись на ручку крісла, заплакала, нервово здригуючись, і була схожа на маленьку забуту дитину.
Одна хвиля була важкого заплутаного замислення, і тоді все пронизала одна ясна й страшно велика думка. І очі загорілись божевільно-тужним вогнем злості.
Підійшов і міцно взяв за руки.
— Кажіть прямо: зґвалтували?
І йому відповіла глибоко-скорбними і полохливо-лагідними очима. Лише моргнула ними.
І все стало навколо тісним і гнітючим, і сердито сперечались крісла, коли наскакував на них.
А через хвилину з’явилась в саду його темна постать. Загрузав в глибокім снігу і поспішав далі, розмахуючи руками, наче гнався за якоюсь здобиччю, увесь в бажанні розбити її. А йому вслід дивились глибоко-замислені, непорушно-байдужі очі Нінусі.
Тихо спускався вечір Різдвяний. Повільно слались м’якими серпанками сутіні, і в їх мороці ставало тепло й затишно. Легкими метеликами коливався сніг в повітрі, а в неясній далині були помітні білим снігом уквітчані дерева — ясні, холодно-радісні.
Стояли і довго непорушно-глибоким поглядом вдивлялися в дерева, і здавалось, десь вглибині повільно заспокоювались якісь невеличкі клаптики душі, і від того ставало легше дихати.
— Різдвяні хлопчики вмирають зараз під ялинками і ласки благають у Христа. Вам не здається так, Стасю?
— Все рівно, Іє, — Христос-то ласки не дасть, скільки не благай. Се тільки омана, нами видумана.
— То нічого, Стасю. Але вмерти в радісній надії, з чистим світлим щастям — яка то радість для людини, в тисячу раз краще так вмерти, чим безглуздо-нікчемно сновигати по землі.
— Не знаю, Іє. Є пісні землі такі світлі, такі свіжі, що ніколи надії неба не замінять їх.
— Ай, не кажіть так, Стасю, се все бруд і гидота.
А знадвору вривались в покої бадьорі тупотіння ніг, і свіжі неладні голоси з лагідним сумом виводили довгу протяжну колядку. Нінусь розмовляла з колядниками, і вони тепло і засмучено сміялись, зоставляючи в покоях первісно-радісну смугу життя. І довго згасала вона в покоях, зоставляючи ніжну тугу за чимсь прекрасним, безмежно-далеким.
Вечеряли всі байдуже і нудно і лише час від часу мінялися короткими думками. Нінусь задумливо качала м’ячики з хліба, а очі її, темні й глибокі, напружено й тужно вирішали якісь складні думки, і час від часу в нервових хвилях тремтіло її тіло. А старий Пташинський уважно й заклопотано пускав краплі ліків в чарку з водою.
Тільки в кутку в блідім тремтінні лампадки теплим й зворушливим спокоєм віяв сніп жита, і в його пасмах здавалось все первісно простим і радісним. І міцно пахло свіже зеленувате сіно.
І коли повечеряли, стало нудно бути всім в гурті. Одійшли мовчки старий Пташинський і Нінусь, і довго в глибокій задумі, нічого не помічаючи навколо, сиділа Ія.
— Про віщо так думаєш, Іє? Нічого не поможеться.
— А хочеться, щоб помоглось. Так вже життя складається, що до останньої хвилі за щось чіпляється людина, аби зв’язатись з сим життям.
— Але інколи обриваються всі нитки. Тільки краплі крові не заживають від них.
— Байдуже, Стасю...
Якусь хвилю помовчала.
— Розкажи краще, Стасю, як ти живеш. Я знаю, тебе всюди гучно вітали за твої композиції. Ти маєш величезний успіх — і повинен бути радий.
— Так, Іє, їхав сюди з такою буйною світлою душею, що, здавалось, не стримаю себе, і розсипляться промені її, і озолотять всіх радістю. Але я беріг і хотів все тобі віддати.
— Пізно вже, Стасю, любий.
— Так, Іє, і все померкло. Все в один мент перегоріло і зотліло дощенту.
— Стасю, не треба сього. Краще заграй ту пісню, яка тобі славу зробила, дай пережити се хоч в останній раз.
— Не можна сього робити, Іє!
— Чому?
— Вона занадто світла, занадто сонячна.
— Себто я занадто темна, щоб слухати її. Ти хочеш сказати, що я не достойна її?
— Не те, Іє! Тяжко буде. Не витримаєш сього, я не хочу, щоб ти слухала. Не може бути нічого страшнішого таких контрастів. Пуками сяйва розбризкає тут, але морок сей з’їсть все, і нічого не зостанеться від неї.
— Але я в останній раз тебе прошу. Чуєш? Це останній раз. Коли хоч крихта гарного зосталась до мене, ти мусиш програти її. І я, нарешті, маю право, бо й моя душа там є. Я вимагаю, прошу, як знаєш.
Розвів руками і знехотя сів до рояля.
Повільно й в’яло повстали перші звуки і, здавалось, скаржились комусь, що розбуркали їх спокій. Але раптом звідкись проскочив ясний і весняно-теплий пук сонця. І все змінилось.
І немає важких суморочних покоїв, і немає болів.
По лукам — трави, м’які й зелені, пахучі соками землі. По травах — квіти жовті, червоні, помережались, як зорі. Срібною, холодом пахучою росою заслалось все навколо. А в росах купаються промені сонця, сяють, привітами стеляться. І небо тонко-блакитне спустилось і злилось в поцілунку з землею. І в блакитно— сонячній музиці дзвенить пишно все навколо.
І маленьке дівоче серце тремтить в радіснім екстазі, благословляючи музику життя. Лягає на землю, в ніжних ласках цілує її. І знову встає, важко передихаючи, і вся п’яна біжить далі, назустріч прозорим струмкам повітря. Піднімає спідниці. Стьобають квіти по ногах, холодною росою лоскочуть голівками, викликають солодку ніжно-тремтячу таємницю дівочого серця. І не було в цьому сорому, і теплі п’яні хвилі лоскотом пронизували тіло.
І раптом встала страшна й кошмарна думка — і все зникло кудись без кінця далеко. І звуки рояля боляче й дратуюче били по напружених струнах нервів. І не було місця, куди б можна було зникнути.
— Не треба, Стасю, більше.
— Втомилася?
Руки в нього тремтять від напруження, і очі горять глибокою тугою радості.
— Наче сон який прекрасний, Іє. І от прокидаєшся, і так не хочеться розлучатись з ним.
— Який ти жорстокий, Стасю.
Піднялась і нервово заходила по кімнаті.
— Стасю, любий! Не треба карати того, хто й так безмірно покараний. Я бачу, як далеко ти від мене, як не хочеш хоч краплину зрозуміти мене.
— Іє! Не воруши ти цього, дай забутись хоч на хвилину. Хай самі собою клубки розплутуються, може, все одійде.
— Не можу я мовчати, коли останні сили залишають мене. Все горить в божевільнім огні. Іще одна хвилина — і мене не стане. Стасю, любий, рідний, порятуй мене! Дай почути хоч на хвилину тремтіння твоєї душі. Розбий клітку, що роз’єднує нас! Злийся, злийся зі мною! Одною ниточкою, одним вузликом дай зачепитись за тебе.
В нервово-тужній розпуці впала на груди і давила Стася, заглядала в очі, стискувала його, припадаючи до грудей.
— Ієчко, коли розкрию груди, все заллє злісно— палаючою кометою. І не буде тобі легше від того. Одна думка, що ти могла почувати насолоду, коли віддавалась...
— Мовчи, Стасю! — дико крикнула і закрила рота рукою, так і застигла.
А потім обхопила голову, і довго в нервово-тужних поривах цілувала його, і раптом зникла, зіставивши мокрі сліди від сліз.
(Продовження на наступній сторінці)